Ігор спробував поворухнути пальцями — марно. Усе тіло наче заклякло, скам’яніло. Жодного руху. Де він? Що сталося? Пам’ять — наче стерта, всередині — порожнеча, лише уламки образів, мов биті дзеркала. Він намагався вхопитися хоч за якусь думку, виринути з небуття, але розум миттєво знову провалювався у темряву.
Коли свідомість почала поступово повертатися, спогади виринали уривками: різкий удар, гуркіт металу, сліпуче світло фар і пронизливий біль — а далі лише прірва. Він згадав… аварію. Повертався додому з роботи, нічна траса, зустрічне авто з яскравими фарами — і все: спалах, шок, провал. Виходить, він вижив. А ось що сталося з водієм іншої машини — залишалося загадкою.
У реанімації він лежав нерухомо, ніби в замороженій капсулі. Спочатку навколо панувала глуха тиша. Згодом з’явилися звуки — наче здалеку, крізь товщу води. Один голос він упізнав одразу — Марина. Його дружина. Вона говорила по телефону. У голосі — напруга, стримана тривога, прихований страх.
— Поки що без змін… Лікарі кажуть, шанс є. Хай і невеликий, але є…
Він хотів якось відгукнутись, дати знак, що чує, що поруч. Але все, на що спромігся, — ледь помітне сіпання повіки.
Минуло ще кілька днів. Свідомість прояснювалася. Думки вже не блукали в темряві, не плуталися в порожнечі. У палату зайшла Марина. Він впізнав її кроки, голос. Та цього разу в її інтонації не було звичної м’якості. Вона знову розмовляла телефоном. Її тон звучав інакше — як у людини, що стоїть перед важливим, майже доленосним рішенням.
— Ну не кажи так… Усе ще може само собою вирішитись. Якщо він… ну, якщо не вибереться, усе за законом дістанеться мені. Ніхто не стане сперечатися — я ж дружина, все оформлено як слід.
Після паузи, ледве чутно, але чітко, вона додала:
— Це найпростіший шлях. Але ж мені потім із цим жити. Совість…
Вона поклала телефон, підійшла ближче. Присіла біля ліжка. Схоже, й гадки не мала, що Ігор уже чує кожне її слово. Нахилившись до нього, заговорила тихо, майже лагідно, з якимось гірким надривом:
— Ти навіть не уявляєш, як я виснажилась. Усередині все вигоріло до тла. А ти… мабуть, десь там, в іншому світі — де не боляче, не важко, де все — легко і спокійно. А я… я тут, на землі. Ходжу по колу. День у день. Чуєш мене, Ігорю? Хоч трохи?
Вона уважно вдивлялася в його обличчя, ніби шукала відповідь у зіницях.
— Ні… звісно, ти мене не чуєш. Але все одно… я скажу. Хоч раз. Це буде нашою таємницею. Якби ти був при тямі — я б ніколи не наважилась. Але зараз… мені треба це вимовити. Мені важко.
Ігор відчував, як шалено б’ється серце, ніби хоче вирватися з грудей. Він ледве стримував внутрішній крик.
Після короткої тиші Марина знову заговорила — її голос став глибшим, майже шепотом:
— Ти пам’ятаєш той вечір? Початок усього. Спекотний липень, солоний морський вітер. Ти стояв на березі, вдивляючись у захід сонця. Такий зосереджений, наче зважував щось надважливе. Я підійшла мовчки. Ти довго не озивався. А потім сказав щось гарне. Поетичне. Тоді ми гуляли до пізньої ночі. Ти розповів, що приїхав із братом і батьками просто на відпочинок.
Вона тяжко зітхнула, наче після душевного болю.
— Але, Ігорю… я все знала ще до того, як ти заговорив. Я приїхала туди не випадково. Я шукала Дениса. Твого брата. Колись у нас з ним щось було. Давнє. А ти просто трапився поруч. Після того як ви поїхали — я подалася за ним. Знайшла. Але він вже був з іншою. І навіть не намагався це приховати. Я чекала, що він її покине, а він сказав просто: «Йди».
Її голос зірвався, губи стиснулись, ніби вона стримувала сльози.
— Тоді я вирішила: він заплатить. І вибрала тебе. Свідомо. Щоб показати йому, що ти мене любиш. Він, звісно, швидко все зрозумів. Повернувся. Хотів усе повернути назад. А я… я вже горіла бажанням помститися. Ми ще деякий час таємно зустрічалися. Ховали це. Це було сильніше за мене. Але заміж… заміж я йшла саме за тебе. Хотіла, щоб він бачив. Навіть у день весілля… я була з ним. Пробач. І ще… Кирило — не твій син. Це дитина Дениса. Я роками жила з цією брехнею. І перед тобою, і перед усіма. Але більше так не можу.
Вона підвелася — рішуче, наче поставила крапку.
— Назви це як хочеш: сповіддю, гріхом, прокляттям. Якщо ти не виживеш — можливо, пробачиш. А ні — нехай так. Я справді хотіла для тебе добра. По-своєму. По-жіночому. По-дурному. Але більше не витримаю. Я йду. Якщо ти все це чув — роби, як вважаєш за потрібне. Простиш — дякую. Ні — я це прийму.
Вона кинула останній погляд і вийшла.
А в душі Ігоря наче обвалилося все. Розсипалося довір’я, минуле, любов — усе склалося в один болісний клубок і з глухим стуком провалилося в порожнечу. Він хотів кричати, та тіло не слухалось. Крик залишився всередині — німий.
З надзусиллям Ігор повернув голову й затуманеним поглядом втупився в Маринине обличчя.
— Я не зможу більше… — прошепотів він майже нечутно. — Більше не приходь.
Вона відсахнулася, ніби вдарена електрикою.
— Ти… ти це серйозно? Все, що було між нами — це лише вистава? Ти вдавав усе це?
— Ні, Марина. То ти грала. Брехала, маніпулювала, крутила мною, як хотіла… А тепер — пробач.
— Пробач?! — її голос зламався. — Ти взагалі розумієш, що говориш? Як ти можеш…
У цей момент двері рвучко відчинилися, й у палату ввірвалася медсестра Ніна. Її голос лунав, як окрик:
— Що тут відбувається? Чому ви кричите? Жінко, ви в реанімації! Йому не можна хвилюватися! Вам взагалі не можна тут бути — а ви сцену влаштували! Негайно вийдіть!
Марина, мов оглушена пострілом, попрямувала до виходу. Ніна підійшла до ліжка, глянула Ігореві в обличчя, коротко кивнула і напівусміхнено мовила:
— Прокинувся, значить. Прекрасно. Віктор Сергійович — справжній чарівник, по шматочках зібрав. Тепер головне — відновитися.
Минуло кілька днів, і Ігоря перевели в звичайну палату. Відновлення було важким і затяжним. Болі, уколи, процедури, очікування. Минав тиждень за тижнем, і лише через кілька місяців йому дозволили виходити на свіже повітря у двір.
Там він і побачив її вперше — дівчину в інвалідному візку. Їхні погляди перетнулися. Він ледь кивнув.
— Привіт. Я Ігор.
— Ольга, — відповіла вона спокійно, з ледь помітною усмішкою, ніби вирішуючи, чи варто починати розмову.
З того дня вони стали частіше перетинатися. Спочатку просто віталися. Потім почали зупинятися біля лавок, розмовляти. Неспішно — про погоду, лікарів, процедури.
— А чому ти… ну, у візку? — обережно запитав Ігор.
— Аварія, — коротко відповіла Ольга. — Я винна. Це через мене. Жити з цим — важко.
— Ти когось збила?..
— Лобове зіткнення. Чоловік загинув. Я вижила. Але ось так — без ніг, із провиною, яка не відпускає.
— Що сталось?
— Сину був рік. Мама подзвонила — температура майже сорок, «швидка» в дорозі. Я вскочила в машину — хотіла встигнути. Пішла на обгін… не впоралась. Лоб у лоб. Пам’ятаю все: удар, як потягнуло паском, подушки безпеки. Я — жива. А ноги… шанс є, але операція можлива лише за кордоном. Тут не беруться.
— Пробач… А коли й де це сталося?
Ольга назвала точну дату й місце.
Ігор напружився, на мить застиг. А потім хмикнув, ніби почув чорний жарт.
— Ти маєш знати… Я вижив. Я — той самий чоловік.
— Що?.. Ти?! — обличчя Ольги зблідло. — Не може бути…
— Саме так. Я сидів за кермом тієї машини. Сина тоді відвезли в лікарню — з ним усе добре. Моя мама залишилася з ним, а мене перевезли в іншу клініку. Доля любить такі іронії.
— Боже… Ігорю… мені так соромно… Я зруйнувала тобі життя…
Він подивився на неї лагідно, майже з теплом.
— Не поспішай із висновками. Інколи мені здається, що все сталося не дарма. Щоб я багато що переосмислив.
Він глибоко вдихнув — і розповів. Усе. Про Марину, її зраду, брехню, про використання його — і про те, що після виписки подасть на розлучення.
— Ольго… можна я так тебе називатиму? — Він на мить замовк, потім додав: — Я не знаю, як тепер жити. Все розсипалося. Брат, родина — нічого не лишилось. Усе, чого вона хотіла — квартири, речі, гроші — я віддам.
— Але в тебе все одно дещо залишилось, Ігорю. Дім, робота, стабільність. А мене вигнали з дому майже перед самими пологами. Просто виставили. Я була на межі, але вижила.
— За що вигнали?
— Я закохалась. Він здавався чудовим — дбайливий, лагідний, запевняв, що розлучений. Ми жили майже рік. А потім — дзвінок у двері. На порозі — його справжня дружина. Вона їздила за кордон, повернулась. А він їй каже: «Це моя двоюрідна, приїхала з села народжувати». І все. Мене викинули, як сміття. А я вірила…
Ігор мовчав. Обличчя було серйозним. Він вдумливо слухав кожне її слово.
Минуло два роки.
У теплий липневий вечір Ігор повертався додому з повними пакетами та іграшками. Його чекали дружина Ольга та син Михайлик. Після виписки вони одружилися. За пів року Ольга знову навчилась ходити. Тепер вона чекала дівчинку. Ім’я вже було — Софія.
Біля дверей він шукав ключі, коли з лавки підвелась жінка й тихо покликала:
— Ігорю… зачекай. Це я… Марина. Я прийшла… прошу в тебе пробачення.
Він застиг. Повернувся. Подивився рівно, спокійно.
— Я від тебе нічого не чекаю. Якщо тобі важливо — я пробачаю. Але мені час. У мене тепер — справжня сім’я. Люди, яким я потрібен. А з тобою я втратив занадто багато.
— Ігорю…
Але він уже зайшов у квартиру. Двері м’яко зачинилися, залишивши Марину саму — з опущеними руками й тягарем, який, можливо, вона ніколи собі не вибачить.
