Роман, у піднесеному настрої, стояв біля дверей із валізою. Швидко чмокнув дружину в щічку.
— Радість моя, не сумуй! Я ненадовго — всього три дні, і вже вдома.
Його тридцятиоднорічна дружина Віра проводжала його з посмішкою, ніби вперше.
— Сумуватиму, коханий. І дивись, не надто захоплюйся спиртним, я ж знаю вас… — вона підморгнула йому змовницьки.
Роман вийшов за поріг, передав валізу водієві. Ще раз махнув рукою Вірі й сів у машину.
Через кілька хвилин його руки тремтіли, коли він натискав номер у телефоні, збережений як «Логістика». На іншому кінці одразу відповіли.
— Алло, Романе?.. Так, пам’ятаю все… Буду готова через дві години.
Рома був на сьомому небі від щастя. Нарешті його мрія, його вистраждане бажання здійсниться! Він уже уявляв, як насолоджуватиметься кожною хвилиною, смакуватиме кожну секунду, мов вишукане терпке вино.
Він отримав цю самочку… цю Ірочку… свою золоту пташку. Його уява малювала її сміх — зухвалий, привабливий, і те, як вони залишаться вдвох.
Він марив, як тоне в її очах, вдихає аромат її волосся, торкається її оголеного тіла. У думках він уже пестив її точені плечі, уявляв її груди, довгі стрункі ноги. Від збудження серце шалено билося, мов ревучий мотор на повній потужності.
Рома поринув у свої гарячкові фантазії…
Минуло хвилин сорок, що пролетіли, мов мить. Його уявні сцени перервав дзвінок. Він неохоче глянув на екран — «Логістика». Відповів миттєво.
— Так, моє кошеня? Моє м’яке й пухнасте…
Але голос на тому кінці раптово обірвав його ніжності.
— Ромчику, мені шкода, але сьогодні нічого не вийде.
Наче холодною водою окатило. Ейфорія миттєво зникла.
— В сенсі? Іро… тобі щось треба? Я зараз приїду, ми все владнаємо, сонечко! Я все влаштую!
Рома відчував, що випускає свою золоту рибку, так важко здобуту.
— Ні, Ромчику, точно ні. По-перше, в мене тут жіночі справи, ну сам розумієш… А по-друге — я терміново їду до батьків. Так треба. Бувай.
Зв’язок обірвався.
Рома ще кілька секунд сидів, переварюючи почуте, не в змозі оговтатися від зруйнованих очікувань. Потім, з обличчям, що наливалося червоним від люті, вдарив кулаком по сидінню автомобіля.
2. Німа сцена
Рома, абсолютно розбитий, переступив поріг квартири. Мовчки затягнув за собою вже непотрібну валізу. Головне зараз — якось приховати свій пригнічений стан.
— Вірунчик! Це я! — Він зняв взуття й рушив до просторої вітальні, об’єднаної з кухнею, звідки лунали жіночі голоси.
— Вірочко! Радість моя! Командировка накрилася… мідним тазом…
Останні слова він вимовив майже пошепки, приголомшений тим, що побачив на кухні.
За столом сиділа його дружина Віра, а навпроти неї — та сама Іра, до якої він ще кілька годин тому мчав із запалом у грудях. Обидві спокійно пили чай із солодощами й майже без емоцій дивилися на нього!
Рома на кілька секунд втратив дар мови. Його обличчя, попри всі зусилля здаватися невимушеним, виказувало відвертий шок, що, звісно, не лишилося поза увагою обох жінок.
Коли він трохи оговтався, спробував змінити вираз обличчя й взяти себе в руки. Та в голові металися десятки запитань: «Що вона тут робить? Віра знає? Як себе поводити? Запитати, як її звати? Типу познайомитися? А якщо дружина все знає? І чому вони мовчать?.. Дали б хоч якийсь знак…»
— Котику, чого мовчиш? Може, щось запитати хочеш? — Віра звернулася до нього спокійним і навіть лагідним тоном.
Рома досі не міг знайти, що сказати. Нарешті, вимовив перше, що спало на думку:
— Я… в душ, після дороги… ага…
І, мов божевільний, пішов у бік передпокою.
— Котику! Душ у нас в іншому боці! — Віра буденно підказала йому, ніби нічого не сталося.
Рома різко зупинився, обернувся. Спроба посміхнутись обернулась жалюгідною гримасою.
Увійшовши до спальні, він на автопілоті перевдягнувся й важко опустився на ліжко. У голові роєм літали заплутані думки. Скільки б він не перебирав версій, жодна не давала відповіді на цю божевільну ситуацію.
Зрештою, щоб не здаватися підозрілим — та й самому було цікаво дізнатися, що відбувається — він зібрався з духом і повернувся до вітальні.
Там жінки, ніби нічого не трапилося, спокійно вели бесіду. І навіть не звертали на нього уваги.
Він підійшов ближче, ще кілька кроків. У пам’яті промайнула сцена з мультфільму про Мауглі, де удав Ка шипів бандерлогам: «Ближче… підійдіть ближче…» Рома нервово ковтнув і зробив іще один дрібний, майже непомітний крок.
Тільки тоді жінки, ніби щойно його помітивши, перевели на нього погляди.
3. Полювання на золоту рибку
Місяць тому
Рома сидів у затишному барі-ресторані, схованому від сторонніх очей. Це було місце не для всіх, а для обраних — забезпечених і впливових. Як директор інвестиційної компанії, він намагався тримати відповідний статус.
Хоча, насправді, стильне життя й змогу витрачати гроші без лічби йому забезпечувала дружина — Віра, власниця успішної мережі квіткових магазинів.
Він передчував приємний вечір: для дружини — чергова «відрядження», а для нього — зустріч із черговою красунею Жанною.
Рома набрав її номер. На тому кінці швидко відповіли:
— Алло, сонечко, збирайся, як домовлялися. Спочатку ресторан, а потім — сюрприз…
— Добре… — зраділо пролунав голос Жанни. — Дай мені хвилин двадцять, і я готова… мій принце…
Рома натиснув «відбій» і зручно вмостився в кріслі. Обвів поглядом напівпорожній зал.
У цьому закладі ніколи не було метушні, завжди знаходились вільні столики, а обслуговування залишалося на найвищому рівні. І хоч ціни кусалися, відвідувачі платили без вагань за комфорт і якість.
Раптом його погляд зачепився за жіночий силует біля барної стійки. Вона була в елегантній сукні, що чудово облягала її фігуру, підкреслюючи кожен вигин.
«Чому я її одразу не помітив? Вона ж просто вогонь!» — майнула думка, і вже за кілька хвилин Рома сидів біля неї.
— І що така красуня робить тут наодинці?
Іра повернулася до нього, і Рома вкляк. Вона мала не тільки ідеальну фігуру — її обличчя викликало у нього справжній тремор.
— Можна запропонувати вам щось смачне?
— Навіть не знаю… Я не звикла приймати частування від незнайомців, — тихо відповіла Іра.
«О боже, та в неї ще й голос — оксамит!» — у Роми зашуміло у вухах, а серце застукотіло сильніше.
— Але ж ми вже знайомі. — Він протягнув їй руку. — Роман. Постійний клієнт цього закладу.
Іра оцінила його поглядом, після чого простягнула свою долоню:
— Іра. Я тут уперше, за порадою друзів…
Рома, не зводячи з неї очей, клацнув пальцями — бармен миттєво підійшов і прийняв замовлення.
— Я — скромний директор інвесткомпанії, — сказав він, підсовуючи їй келих вина. — А ви чим займаєтесь, якщо не секрет?
— Зовсім не секрет. Я художниця. Точніше, як вам подобається: художник чи художниця.
— Та мені у вас, Іринко, усе до вподоби! Чесно, я вже хвилин десять намагаюся знайти у вас хоч якийсь недолік, а його просто не існує!
Іра всміхнулась і ковтнула вина.
«Пішло…» — подумки відзначив Рома.
— Я буквально на секунду, — пробурмотів він і відійшов на кілька кроків, не спускаючи з Іри очей.
— Алло, Жанна?
— Так, котику, я вже майже…
— Слухай, сталося дещо термінове. Не сьогодні. Перенесемо, добре? Пока!
Навіть не дослухавши відповідь, він вимкнув звук і поклав трубку.
За мить він уже знову був поруч із Ірою, ледь не збивши офіціанта з тацею.
— Отже, ви пишете картини? — запитав із блиском в очах.
— Не малюю, а саме пишу, — лагідно відповіла вона.
— Так, так, вибачте. Я ж не дуже в темі, більше по інвестиціях…
Так і розпочалося їхнє знайомство, яке швидко переросло у справжній цукерково-букетний роман. Та ще тоді, в тому барі, Роману просто зірвало дах — він запалав до Ірини такою шаленою пристрастю, що ледве стримував себе, аби не розірвати дівчину на мільйон шматочків прямо на місці!
Її фігура, голос, інтонації, ідеальні риси обличчя… Ух! У Ромчика всередині все горіло — голову йому знесло в момент!
У наступні дні вони разом гуляли мальовничими заміськими парками, грали в гольф, катались на шикарній яхті. Часто обідали в розкішних ресторанах — квіти, подарунки, увага лилися рікою!
Але… Іра залишалася неприступною. Максимум, що дозволяла — це легкий поцілунок у щоку. Рома не просто дратувався — він скаженів.
«Що не так? Чого вона крутить носом? Нам же не по шістнадцять! Може, проблема в мені? Та ні — інші ж божеволіють від мене! То чому ця — ні? Ціну собі набиває? Вона ж має розуміти — я чоловік!» Романове терпіння було на межі.
І ось одного дня, рівно через місяць їхнього спілкування, він вирішив зробити останню спробу — закинути фінальну вудочку.
— Ірочко, моя рибонько, три дні — тільки ти й я. Програма будь-яка, твоя забаганка — закон…
— Добре… — несподівано погодилась Іра. — Можемо провести ці три дні вдвох.
Рома був не просто на сьомому — на тритисячному небі від щастя! Нарешті! Настав його зоряний момент! Нарешті він зможе розірвати її в обіймах від пристрасті!..
4. Карти на стіл
— Ромо, ти, мабуть, голодний? Я приготувала обід — на плиті чекає…
Після кількох секунд внутрішньої боротьби Рома нарешті видав з себе запитання, якого боявся:
— А ти… не представиш мене своїй гості? — промовив, намагаючись не заїкатись.
Жінки переглянулися й усміхнулись.
— Ти що, пам’ять втратив?.. Це ж Іра, твоя коханка… Ти ж за нею бігав місяць, як щеня… пил здував…
У цю мить Іра підморгнула Ромі. Потім, як ні в чому не бувало, витончено зняла ложечкою трохи крему з тістечка й повільно, не поспішаючи, відправила його до рота. Вираз обличчя при цьому залишився незворушним.
Слова дружини вдарили по чоловічому его, як лезо ножа. Увесь світ для Роми похитнувся, все навколо заглушилось, ніби в вусі зазвучала вода.
Він застиг, як пам’ятник, не здатний поворухнутись, а жінки спокійно продовжили свою бесіду.
Нарешті Рома розвернувся і мовчки попрямував до спальні. В голові не вкладалося нічого. Суцільна каша. Що відбувається? Що означає цей спектакль? Що взагалі тут робить Іра?..
Через кілька хвилин безплідних роздумів він не витримав, підхопився і, мов ужалений, рвонув назад до вітальні. Зупинився за крок від жінок — ті лише зараз звернули на нього увагу.
— Що, чорт забирай, тут відбувається?! Чому Іра тут?! І чому ти так спокійно реагуєш на те, що вона моя коханка?! — вигукнув він, нервово сіпаючи оком.
Віра витримала паузу, споглядаючи жалюгідну сцену, і нарешті спокійно мовила:
— А як, на твою думку, я мала зреагувати? Усе цілком природно… як у всіх!
— Що ти несеш?! Яка, до біса, нормальна реакція?! Ти мала б кричати, влаштувати істерику, лупцювати мене сковорідкою, врешті-решт! А ти мені їсти пропонуєш! Це ти вважаєш нормальним?!
Та Віра, як не дивно, залишалась цілком спокійною, незважаючи на емоційний вибух чоловіка. Вона повільно взяла ще одну ложечку крему і, з ледь помітною усмішкою, облизала її, остаточно виводячи Рому з рівноваги.
Той опустився на диван і стис голову руками:
— Я з глузду з’їду, чесно… у мене дах їде…
— Гаразд, досить із тебе, — промовила Віра. — Іра — моя стара подруга. Так, саме Іра, це її справжнє ім’я. І вона — художниця.
Рома підняв голову, глянув на жінок.
— Це я її до тебе відправила. Вона не одразу погодилася, але ми подруги, і це була невеличка послуга… Як бачиш — все вийшло.
— Що?! Це ти її до мене підсунула?! Ти в своєму розумі?! Що «вийшло»? — спитав Рома, червоний, як буряк.
— Я давно здогадувалась, що ти бігаєш наліво. Спершу сумнівалась, але одного разу побачила твою машину біля будинку. Це було після чергового «відрядження». Ти вийшов із сумкою, озирнувся й поїхав. От тоді, Ромчику, я й найняла детектива.
— Ти… детектива?.. — перепитав Рома.
— Так, саме я. І він розкопав чимало. Про всіх твоїх пасій, про бар, де ви ховались… але потім твій охоронець розбив його камеру. Шкода, до речі — хороша була техніка. Проте все, що він встиг зняти, збереглось.
Рома згадав той випадок — тоді він подумав, що його знімає папараці, і наказав водієві «вирішити питання».
— Що тобі від мене треба?.. Грошей? Розлучення? — спробував зберегти гордість Рома.
— Грошей? — Віра іронічно усміхнулась. — Які гроші, Ромо? У тебе їх і немає, своїх-то. Ти ж сам знаєш, що саме мій бізнес забезпечує наш рівень життя. І не тільки тебе, а й усіх твоїх «друзів по інтересах».
Тож гроші мені не потрібні. А от розлучення — так. Я цього хочу. І з цього моменту ти забезпечуєш себе сам. Як хочеш.
— Ха, — Рома гмикнув. — Розлучення ти не отримаєш. А твої докази, зібрані без мого дозволу — нікчемні в суді!
— Не зовсім так, котику. Вони будуть доповненням. А основне — це свідки, — відповіла вона, демонстративно усміхаючись.
Рома подивився на Іру, яка зробила вигляд, ніби співчуває.
— У нас із нею нічого не було! Поцілунки — не рахуються!
— А Жанна? А Алла, Марина, Віка?.. Всі вони, Ромо, з радістю дадуть покази. І все — завдяки Ірочці, якій ти сам усе виклав. І… я їх усіх знайшла.
Рома опустив голову. Світ, який він так ретельно будував з брехні та самозакоханості, валився, затягуючи його під уламки. У вухах гуло, перед очима все пливло. Він був загнаний у кут. Вибору не лишилось.
А як ви думаєте, Віра перегнула палицю з таким викриттям, чи Роман справедливо отримав по заслугах? Варто було Ірі брати участь у цій «постановці», навіть заради подруги? Чи, можливо, в таких випадках краще піти мовчки, не витрачаючи нерви на помсту?
