Марина спостерігала за чоловіком, який із захопленням упакував новенький робот-пилосос останньої моделі. Потужний, із функцією вологого прибирання та лазерною навігацією. Справжня мрія, а не гаджет.
— Андрію, це ж… мамі? — тихо спитала вона, витираючи руки рушником.
— Ну так, Марин! У неї спина болить, їй важко нахилятися з віником. А цей красень усе зробить сам. Тридцять п’ять тисяч, але річ варта того! — Андрій задоволено похлопав по коробці. — До речі, твій день народження через три дні. Пам’ятаєш, ти казала, що тобі потрібні нові кросівки для пробіжок?
Марина кивнула. Її старим «адідасам» виповнилося п’ять років, підошва стерлася, а сітка пішла стрілками.
— Загалом, я подумав… Мама просила передати, що для тебе у неї «особливий сюрприз». Вона сказала, що це сімейна реліквія. Так що кросівки — якось потім, добре? Бюджет же не гумовий, сам розумієш.
У серці Марини щось неприємно кольнуло. Свекруха, Лідія Степанівна, «сімейними реліквіями» називала все, що шкода було викинути, але соромно залишати собі. Минулого року це була кофточка з люрексом, яка пахла нафталіном і була на три розміри більша.
«Від чистого серця»
День народження Марини відзначали у свекрухи — Лідія Степанівна «люб’язно» запропонувала свою квартиру, щоб «дівчинка не напружувалася з приготуванням». Насправді це означало, що Марина весь ранок різала салати на чужій кухні під акомпанемент цінних вказівок: «Огірки дрібніше шинкуй, Андрій не любить бруски в олів’є».
Коли сіли за стіл, Лідія Степанівна урочисто піднялася:
— Мариночко, дорогенька. Тридцять років — це вік розквіту. Ти у нас господиня… ну, яка є. І щоб ти прагнула до прекрасного, я вирішила передати тобі наше скарбництво. Цей сервіз стояв у моєї матері, потім у мене. Справжній фарфор!
Вона поставила на стіл запилену коробку, перев’язану мотузкою. Марина відкрила її. Всередині, в обривках старих газет, лежали чашки. Бруднувато-жовті, із облупленим золотом і — Марина не повірила своїм очам — на двох із шести були помітні сколи.
— Мамо, це ж той набір, що стояв на дачі в сараї? — промовив Андрій, але під суворим поглядом матері тут же вткнувся в тарілку.
— Це антикваріат, Андрію! — різко відрізала свекруха. — Марина, користуйся і пам’ятай про корені.
Марина вичавила усмішку. Весь вечір вона слухала, який чудовий пилосос подарував «золотий син» і як Лідія Степанівна тепер буде відпочивати.
План «Антикваріат»
Наступного ранку Марина уважно вивчила «реліквію». На дні чашок стояло клеймо провінційного заводу 80-х років. Жодної цінності — просто старий мотлох. Але найбільше її обурило те, що Андрій, який цього місяця отримав гарну премію, навіть не згадав про подарунок від себе, повністю «злившись» із маминим підношенням.
— Ну що ж, антикваріат, так антикваріат, — прошепотіла Марина.
Вона знала, що через тиждень у Лідії Степанівни намічається «відповідний візит» — до неї приїдуть подруги, такі ж любительки обговорювати чуже брудне білизняне. Свекруха вже два тижні хвалилася їм телефоном, який дорогий подарунок їй купив син.
Марина зайшла до антикварної крамниці на розі. Але не за покупками.
— Підкажіть, — звернулася вона до оцінювача, — у вас є порожні коробки від справді дорогих сервізів? Наприклад, Meissen або старий Імператорський фарфор?
За п’ятсот гривень і широку усмішку Марина отримала розкішний оксамитовий футляр із тисненням та сертифікат німецькою мовою (від іншого набору, зрозуміло).
Вдома вона провела «реставрацію». Ретельно помила свекрухині чашки в посудомийці, через що залишки золота остаточно зійшли. Потім взяла балончик із золотою фарбою та пензлик. На дні кожної чашки, прямо поверх старого клейма, акуратно нанесла вензель «L.S.» (Лідія Степанівна) і дату — 1924 рік.
Все це величчя вона поклала в оксамитовий футляр.
Бенефіс Лідії Степанівни
У суботу Марина прийшла до свекрухи заздалегідь.
— Лідія Степанівна, я вчора показала ваш подарунок знайомому експерту, — сказала Марина з придихом. — Він як побачив — мало не впав у непритомність! Виявляється, це спецзамовлення для вищого партійного керівництва. Я його почистила, поклала у спеціальний кофр. Це ж не можна тримати в кухонній шафі!
Очі свекрухи засяяли.
— Я знала! Я відчувала! — завила вона, ніжно проводячи рукою по бархатній кришці футляра.
Ввечері прийшли подруги — Віра Аркадіївна та Капітоліна Петрівна. Після чаю та демонстрації робот-пилососа Лідія Степанівна вирішила, що настав момент її тріумфу.
— Дівчатка, а тепер я покажу вам справжню цінність. Моя невістка спочатку не зрозуміла, а експерти підтвердили: раритет!
Вона урочисто винесла футляр, подруги аж ахнули. Сертифікат іноземною мовою справив фурор.
— А чому позолота така… свіжа? — прищурилася Капітоліна Петрівна, яка завжди трохи заздрила Лідії.
— Це техніка «вогняного позолочення», — впевнено вставила Марина з кухні. — Вона проявляється під дією гарячого повітря. Лідія Степанівна, ви ж хотіли чай із них пити?
— Звісно! — сяяла свекруха. — Наливай, Мариночка!
Марина розлила окріп по чашках. За хвилину кімнату заповнив дивний хімічний запах, а ще через дві хвилини сталося неминуче: фарба з балончика, не призначена для харчових потреб та високих температур, почала пузиритися та облізати клаптями прямо в елітний англійський чай.
— Ой, а що це у мене в чашці плаває? Наче… фольга? — здивовано запитала Віра Аркадіївна.
Золота плівка липла до зубів гостей, а коли Лідія Степанівна спробувала витерти чашку серветкою, під «золотом» оголився грубий радянський фаянс зі сколами.
— Ліда, — холодним тоном промовила Капітоліна Петрівна, розглядаючи дно. — Твій «раритет» 1924 року… Тут написано «Ціна 1 руб. 20 коп.». І твої ініціали намальовані фломастером.
Фінал
Подруги пішли швидко, шепотом обговорюючи «стару шахрайку». Лідія Степанівна сиділа почервоніла, дивлячись на облуплені чашки.
— Ти… ти що накоїла? — прошипіла вона Марині. — Ти мене осоромила!
— Що ви, мамо! — невинно відповіла Марина. — Я просто хотіла зробити подарунок гідний вашого. Ви ж дали мені «сімейну реліквію» зі сколами? Я додала їй блиску. Тепер вона виглядає саме так, як ви її подали — фальшиво.
Андрій, який стояв у дверях, мовчав. Він дивився то на матір, то на дружину, і вперше в житті йому було по-справжньому соромно.
Наступного дня на столі в Марини стояли нові бігові кросівки. А старий сервіз відправився туди, де йому й було місце — у сміттєпровід, разом із звичкою Марини мовчки ковтати образи.
