Чоловік пішов, кинувши фразу: «Ти була старша, а тепер взагалі стара», так і не розкривши таємниці, яку вона берегла всі ці роки…
— Лікарю, скажіть прямо! — голос Ірини тремтів, а пальці так міцно вчепилися в край столу, що кісточки побіліли. — Я більше не можу чекати!
Чоловік за столом повільно підняв голову. Світло настільної лампи відбилося в його окулярах, приховуючи вираз очей. Він відклав ручку і глибоко зітхнув.
— Чотирнадцять тижнів вагітності, — промовив він спокійно, ніби повідомляв про прогноз погоди.
Ірина застигла. Здавалося, повітря вирвалося з її легенів. Губи ворухнулися, але звуку не було.
— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як клубок підступає до горла. — Це неможливо…
— Можливо, — лікар прикрив карту долонею, уважно дивлячись на неї. — Ви справді не здогадувалися?
Ірина Соколова, струнка жінка 45 років з короткою каштановою стрижкою та втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я+».
Вона завжди відчувала глибоку відразу до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, осліплююче-білі халати лікарів — все це викликало спогади про материнство, яке їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Однак терапевт з поліклініки на вулиці Яблуневій була непохитна:
— Обстеження обов’язкове, Ірино Вікторівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.
І ось вона тут. У задушливому кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожен шурхіт паперу звучав як вирок.
— Але… як? — Ірина стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…
Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.
— Буває й так. Вітаю, — в його голосі промайнула ледь помітна усмішка.
Ірина заплющила очі. В голові промайнуло: «Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. І тепер…» Вона видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Який вибір?! — Ірина різко встала, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінець вп’явся в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?
Лікар відкинувся в кріслі, ніби відсахнувся від її тону.
— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурмотів він, швидко переглядаючи її карту. — Медичні показання, вікові ризики…
— Моя дитина — не «медичний показник»! — Ірина різко смикнула дверцята шафи, де висіло її пальто. — І спостерігати мене буде інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.
Його брови поповзли вгору, але він лише простягнув їй листок з аналізами.
— Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…
— Дякую, — вона кинула папір у сумку, не дивлячись. — Мені вистачить двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.
Двері зачинилися з таким дзвінким клацанням, що медсестри в коридорі здригнулися…
Телефон розрядився саме в ту мить, коли Ірина намагалася набрати номер чоловіка. «Символічно», — з гіркою усмішкою подумала вона, дивлячись на згаслий екран.
«Срібне весілля за місяць… а тепер це. Як йому сказати?»
Вона заплющила очі, згадавши роки безрезультатних спроб: нескінченні лікарні, поїздки в санаторій «Сосновий бір», де пахло смолою й надією, навіть той абсурдний візит до старої знахарки на околиці Медвежогорська. Та тоді, жуючи якісь корінці, пробурмотіла: «Дитя прийде, коли перестанете чекати». Вони з Сергієм тоді посміялися — а тепер…
— Господи… — Ірина засміялася крізь сльози, приклавши долоні до живота. — Ми ж уже квитки до Греції купили на ювілей…
Гучномовець над головою безупинно повторював правила перебування. Десь капала вода з крана. А в її серці, разом зі страхом, що давно став знайомим, зароджувалося щось тепле й несамовите.
«Сергій… він з глузду з’їде від щастя». Вона поправила складки пальта й впевнено рушила до виходу.
«Треба зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»
Думки плутались, але одна була як промінь світла — це диво!
І нехай прогнози лікарів залишаються там, де їм місце.
Ірина їхала в задушливому автобусі, притиснута до вікна чужим ліктем, але навіть тіснота не могла затьмарити її думок. У голові крутилась одна й та ж фраза: «Сергій… він буде щасливий!»
Вони давно вже не сподівались. Десять років тому, після лікарів, клінік і тієї самої ведунки, яку порадив дядько Петро, вони змирилися. «Не дав Бог — і не треба», — сказав тоді Сергій. А Ірина лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.
А тепер усе змінилося. Вона торкнулася ще плоского живота й посміхнулась. «Він зрадіє», — подумала вона, згадуючи, як нещодавно Сергій із заздрістю розповідав про сусіда з сімнадцятого поверху.
— Уявляєш, у нього четвертий син народився, — розмахував він виделкою. — А старшому вже двадцять вісім!
— А не пізно в такому віці? — запитала тоді Ірина, спостерігаючи, як його обличчя осяює рідкісна для нього мрійливість.
— Якби я став батьком зараз… — він замовк, потім змахнув головою. — Мені було б байдуже на вік. Я б гори звернув!
І тепер… Її осінило. «Сюрприз!» Ювілей на носі! Замовлений ресторан, торт…
— Замість троянд — ведмежата! — прошепотіла вона, уявляючи, як Сергій побачить торт, здивується, а потім…
Вона дістала телефон і набрала кондитера.
— Алло? Вітаю! Це Ірина, ми замовляли торт… Так, той самий. Хочу змінити декор…
Голос тремтів від хвилювання. Вона мріяла, як розповість Сергію. Але мрії — річ тендітна.
Наступні дні Ірина жила, ніби у хмарі. Не помічала, що Сергій ставав задумливим, частіше затримувався, ховав телефон.
— Щось сталося? — спитала вона одного вечора. — Ти змінився…
— Просто втомився, — пробурмотів він, не зводячи очей з телевізора.
— Може, до лікаря? — вона сіла поруч.
— Ні, все нормально, — він різко підвівся. — Піду в душ.
Ірина списала все на переживання за неї. Вона дійсно почувалась погано: нудота, головний біль, втома… Але тепер знала причину.
«Скоро він дізнається. Все зміниться», — думала вона, не підозрюючи, що життя готує інший поворот…
Наступного дня вона приміряла сукню на свято. Вона ідеально сиділа. «Невже вже стільки років?» — промайнула думка.
У дверях з’явився Сергій із букетом хризантем.
— Знову ці квіти… — прошепотіла вона, але посміхнулась.
— Подобаються? — він наблизився, очі світилися теплом.
— Як тоді… — вона взяла букет, і нахлинули спогади: школа, подвір’я, записки, сміх подруг.
— Тобі й досі подобається згадувати? — обійняв він її за талію.
— Ліза казала, що ти дрібний, Юля — що чоловік має бути старшим…
— А Люся нас захищала, — усміхнувся він.
— Її тітка була старша за чоловіка на дев’ять років!
Сергій засміявся, але в очах з’явилась тінь. Потім раптом:
— Іра, свято скасовується. Подзвони в ресторан.
— Що?! Чому?!
Іра не могла збагнути, що могло статися такого, щоб скасувати настільки важливу подію. Ресторан був оплачений, гості запрошені…
— Розумієш, Іро, ми прожили разом багато років, і я вважав себе щасливим. Але кілька місяців тому я зустрів іншу жінку і… — він замовк, — покохав її.
Тепер я розумію, бабуся мала рацію, коли казала, що мої наречені ще в пісочниці граються, а я вже за тобою бігав. Іро, ти була старша за мене, а тепер стала ще старшою.
Хоча всього на пару років, та все ж… старша. А я зустрів молоду, гарну, струнку жінку. — Він потер потилицю. — Боже, що я плету… Пробач, це не головне. Коротше, у Даші буде дитина. Я нарешті стану батьком, і саме це стало вирішальним. Я довго думав, але рішення прийнято. Давай розійдемося мирно. Я вдячний тобі за всі роки, але наші шляхи розходяться. Пробач.
Іра задихалася від болю, що рвав її зсередини.
— Іди, — прошепотіла вона. — Іди, я не хочу тебе бачити. Речі зберу сама.
— Іди! — майже крикнула вона, вхопившись за живіт.
Сергій не став чекати. Пішов, не озираючись. А Іра відразу викликала швидку.
Не вкладалося в голові, як людина може так легко зрадити. Зрадити ту, з ким пережив радощі та втрати, з ким ділився найпотаємнішим, з ким було тепло в будь-яку негоду.
Здавалося, що в цьому світі нічого не вічне — навіть кохання минає. Але як би там не було, всі ці роки вона справді була щаслива. Такого чоловіка, як у неї, багато хто лише уявити міг… Мабуть, її щастя мало свій термін.
І вона вирішила не звинувачувати колишнього. Колишнього… Як же боляче різало це слово.
Нехай він буде щасливий з іншою — серцю не накажеш. А Іра знайде своє щастя в дитині, яку Господь подарував їй, ніби утіху…
Та зрада все одно пекла душу.
Лікарі зробили все можливе, щоб зберегти вагітність. Їм це вдалося, але Ірі довелося залишитися в лікарні до самих пологів. Вона не заперечувала. Подругам сказала, що їде в подорож, — не хотіла, щоб хтось дізнався про пізню вагітність. Вирішила ділитися радістю лише після народження малюка.
З рідних її навідувала лише мама, яка давно мріяла про внуків. Вона підтримувала дочку в усьому, буквально здувала з неї порошинки: приносила домашню їжу, фрукти, гуляла з нею по лікарняному двору. І вірила, що Іра ще буде щаслива.
Кілька разів телефонував Сергій. Просив не тримати зла, благав зустрітися, щоб «пояснити». Але Іра спокійно відповіла, що з нею все гаразд, і побажала йому щастя. Після цього дзвінки припинились. Щоправда, він надіслав повідомлення: «Ти була і залишаєшся найкращою. Шкода, що так вийшло. Пробач.»
І вона пробачила. Тримати образу — тільки шкодити собі. Серце має бути відкритим, інакше в ньому не залишиться місця для радості.
Вона часто говорила з малюком, обіцяла, що впораються. Адже в нього буде любляча мама і бабуся. Шкода тільки, що дідусь не дожив до цього щастя…
Перші місяці промайнули непомітно, а останній тягнувся нестерпно довго. Але настав день, коли на світ з’явився її син.
Іра дивилася на нього і не вірила очам: це маленьке диво — її дитина. Бабуся теж була на сьомому небі від щастя. Іра оплатила окрему палату — у неї було достатньо заощаджень, щоб не працювати, поки син не підросте.
Надвечір, коли малюк міцно заснув, Іра прилягла відпочити. Але в коридорі раптом пролунав шум, голоси, гуркіт каталки… Потім усе стихло, і вона заснула.
Вранці Іра прокинулася з дивним відчуттям: вона — мама. Поруч спав її син. І… за всю ніч він жодного разу не плакав. Вона схопилася, підбігла до люльки — малюк спокійно сопів. Зітхнувши з полегшенням, пішла шукати лікаря.
— Усе добре? — запитала вона у медсестри. — Він так довго спав…
— Все нормально, — відповіла та різко. — Погодуйте його та пелюшки змініть. Розберетеся.
— У вас щось трапилось? — Ірі не сподобався її тон. Хіба не мали пояснити?
— А ви не чули? — медсестра зітхнула. — Учора породіллю не врятували. Привезли після аварії занадто пізно. Дівчинку виходили, а маму — ні. Батько загинув на місці. Сирота… Тепер поліція, допити… Всю ніч не спали.
Іра кивнула і поспішила назад у палату.
Синочок мирно спав. Вона боялася взяти його на руки — такий крихітний. Але коли провела пальцем по його маленькій долоньці, він заворушився і розплющив оченята.
— Ти мій ріднесенький… — прошепотіла вона, гладячи його. — Який ти гарненький… Зараз поїмо.
Вона обережно взяла його, перепеленала і почала годувати, коли в палату зайшла лікарка.
— Рідкісний випадок, — сказала та. — У вашому віці молоко зазвичай пропадає, а у вас — у надлишку. Малюкові пощастило. Але сціджуйте, інакше перегорить.
— Добре, — кивнула Іра. Але в неї нічого не виходило.
Наступного дня, коли вона вийшла в коридор, та сама медсестра звернулась до неї:
— Не хочете допомогти?
— У чому?
— Тій дівчинці-сироті. У неї немає молока, годують сумішшю, але… у вас його так багато… Може, поділитесь?
Іра завмерла. Годувати чужу дитину?
Але хіба можна відмовити?
— Добре, — тихо погодилася вона.
Спроби сцідитися не дали результату. Тоді лікарка запропонувала:
— Можна спробувати годувати її особисто… Якщо ви, звісно, не проти.
Іра задумалася. Прив’язатися до чужої дитини… Але хіба це погано?
Незабаром їй принесли дівчинку. Така маленька, така беззахисна… І чомусь здалося, що вона схожа на її сина. Хоча, мабуть, усі немовлята подібні.
Коли дівчинку забрали, Іру раптом осяяла думка: «От би — син і донька…» Але вона тут же відкинула її. Це лише мрії.
Настав час виписки. Іра і малюк, якого вона назвала Володеньком, почувалися чудово. Востаннє, коли їй принесли дівчинку, вона не стрималася:
— А що з нею буде?
— У будинок дитини, напевно, — зітхнула медсестра.
— Як шкода… — прошепотіла Іра. — Так хочеться її забрати.
— Бували випадки, коли мами забирали таких дітей, — замислено мовила медсестра.
— Тобто… це можливо?
— Так, але оформлюється не одразу.
Наступного дня Іра запитала у лікарки:
— Чи можу я удочерити цю дівчинку?
— Ні, — відповіла та. — У неї є дідусь. Він оформлює опікунство.
— А… — Іра опустила очі. — Гаразд, добре, що в неї є рідні.
Повернення додому
Іра з сином повернулась у рідну домівку. Мама вже встигла все прибрати, облаштувала дитячу та запросила близьких подруг. Як же Іра скучила за цим місцем… Хоча в ньому досі жевріли спогади про Сергія. При самій думці про нього серце стискалося.
Гості розійшлися, мама залишилась допомогти з малюком і лягла відпочити…
Раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв незнайомий чоловік із сумом у погляді.
— Добрий день, Ірино Юріївно. Мене звати Євген Ігорович… — почав він. — Вашу адресу мені дали в пологовому.
— Проходьте, — запросила Іра.
Він сів, помовчав, а потім запитав:
— Ви заміжня?
— Розлучена, — насторожено відповіла вона. — А до чого це питання?
— Лікарі сказали, що ви вигодовували мою внучку. Я безмежно вдячний… І хочу попросити вас — чи не змогли б ви продовжити?
— Але… як це?
— Я пропоную вам пожити в моєму будинку разом із сином. Для внучки я вже знайшов няню, вас ніхто не буде навантажувати — лише годувати її. Моя донька загинула… Внучка — все, що в мене залишилось. Якщо хочете, няня зможе допомагати і з вашим хлопчиком.
— Ні, це… неможливо.
— Я дуже прошу. Або… можу надсилати за вами машину тричі на день.
— Вибачте, але… — Іра похитала головою.
Чоловік тяжко зітхнув, залишив візитівку й пішов.
Іра ще довго стояла біля вікна, розглядаючи ту картку.
А в голові звучало питання: А раптом це — доля?
— Яка зухвалість! — раптом пролунав розлючений голос мами. Вона вийшла з кімнати, і її голос тремтів від обурення. — Я все чула!
— Мамо, я не можу просто так забути ту дівчинку… — Іра витерла сльозу, але в її очах уже світилася рішучість. — Я була готова стати її мамою! Розумієш? Забрати її, щоб ніхто більше не зміг її скривдити!
Марія Петрівна міцно обійняла доньку, її руки трохи тремтіли.
— Доню, не плач, бо молоко пропаде, — лагідно сказала вона, але в її голосі вчувалася не лише турбота. — Зараз ти маєш думати тільки про нашого хлопчика. Лише про нього.
— Мамо… — раптом Іра ніби прокинулась. — А якщо я погоджусь? Вона міцно стиснула мамині руки, очі палали. — Це ж ненадовго! Всього кілька місяців… Але тільки якщо ти будеш з нами. Без тебе я не впораюсь.
— Господи, ну коли ти подорослішаєш? — Марія Петрівна закотила очі, але в її погляді читалася тривога. — Ти досі дитина, Ірочко. Навіть не знаю, що сказати…
— Мамо, я відчуваю — це знак! — Іра приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати серцебиття. — Щось всередині підказує мені, що я маю допомогти тій дитині. Ти ж зі мною?
— А куди ж я подінуся?! — мама розвела руками, але в її голосі вже чулася згода.
Серце калатало, пальці тремтіли, коли Іра набирала номер Євгена Ігоровича. Вона чітко озвучила свої умови, і він, на її подив, погодився майже одразу. Уже за дві години вона знову тримала на руках маленьку Віку. І знову це дивне відчуття схожості… з Володею.
Будинок Євгена був просторий і затишний, без зайвої розкоші, але наповнений теплом — немов доля сама завела її туди.
Одного дня, поки діти спали, а мама поїхала полити квіти, Іра випадково натрапила на старий фотоальбом. Гортаючи сторінки, вона завмерла на останній.
Сергій. Її колишній чоловік обіймав молоду, сліпуче красиву дівчину, яка цілком могла бути його донькою.
У цю мить пролунав голос Євгена, і Іра здригнулась, ледь не випустивши альбом.
— Не хотів вас налякати, Ірочко, — він стояв у дверях, погляд зупинився на фото. — Накотили спогади?
— Хто це? — її голос був різкий, майже як докір. Вона ткнула пальцем у Сергія.
Євген посерйознішав.
— Даша. Моя донька, — видихнув він. — І… мати Віки.
Іра відчула, як земля пливе з-під ніг.
— Я був категорично проти, — Євген стиснув кулаки. — Вона казала, що порве зі мною всі стосунки, якщо я не прийму його. Мене нудило від того, що вона обрала чоловіка мого віку! Та ще й одруженого!
Іра заплющила очі.
— Я намагався їх відмовити… Але вони не слухали, — голос Євгена затремтів. — Потім він розлучився, присягався, що носитиме її на руках… Але сталося непоправне.
— Тобто… Володя і Віка… брат і сестра? — Іра промовила це вголос, сама не усвідомлюючи, як з її вуст злетіли ці слова.
— Що?! — Євген застиг на місці.
Тоді Іра розповіла йому всю правду.
— Не можу повірити, — він дивився на неї із захопленням. — Ви… ви дали їм благословення?
— Я не знала, що він загинув… — Іра стиснула кулаки. — Але сперечатись із долею марно. Хай земля їм буде пухом…
Минув рік.
Іра та Володя залишилися жити в будинку Євгена. А потім… Одного ранку сталося те, що змінило все.
Ледь чутно постукавши у двері її спальні, Євген увійшов із кошиком пролісків. Сів на край ліжка, нервово перебираючи тонкі стебла.
— Ірочко… — його голос тремтів. — Діти ростуть. Незабаром вони почнуть ставити питання… — він зробив глибокий вдих. — Можливо, вже час нам стати справжньою родиною?
Іра знала, що цей момент настане.
— Ти маєш рацію, — вона посміхнулась крізь сльози. — Ми всі заслуговуємо на щастя.
Женя витягнув коробочку з каблучкою. Діамант заіскрився в променях ранкового світла.
— Банально, але… — він обережно надів каблучку їй на палець. — Я хочу, щоб усі знали — ти моя.
— У моєму віці… — вона засміялась.
— Вік — лише в голові, — він ніжно притягнув її до себе. — А ти — мама двох прекрасних дітей. А отже, ти — наймолодша, найчарівніша і…
— Найщасливіша, — завершила вона за нього.
Їхні губи злилися в поцілунку. А з сусідньої кімнати лунав щирий дитячий сміх.
Щастя… Воно приходить до тих, хто здатен чекати. До тих, чиї серця залишаються відкритими. До тих, хто не боїться знову повірити в любов.
