— Ти мене заземлюєш, Надю, твоя енергетика надто щільна й важка. Ти як… як учорашня котлета.
Ігор завмер посеред коридору, стискаючи в руці безглузду полотняну торбу. З неї сиротливо стирчали килимок для йоги й блендер, схожий на зброю прибульців. Я дивилася на чоловіка й намагалася зрозуміти, він жартує чи в нього ранній маразм, адже ми прожили разом двадцять років.
Двоє дітей, уже студенти, роз’їхалися, і ми залишилися вдвох. І тепер я, виявляється, — котлета.
— А у Віолетти вібрації високі, — продовжив він, дивлячись кудись поверх моєї голови, ніби там висів німб. — Вона живиться сонячним світлом і пророщеною пшеницею, ми з нею на одній хвилі й очищаємося.
— Зимові черевики візьми, обіцяють заморозки, — сухо сказала я, проігнорувавши його пасаж про вібрації.
— Це шкіра вбитої тварини, — Ігор скривився, ніби від зубного болю. — Я більше не ношу на собі смерть.
Він пішов у легких кедах у середині жовтня. Двері грюкнули не гучно, але остаточно, відрізаючи шмат мого життя. Я залишилася в квартирі сама, якщо не рахувати кота Василя, який дивився на зачинені двері з явним осудом.
Віолетту я знала — це донька бухгалтерки з нашого ЖЕКу, їй двадцять два роки. Вона веде блог про усвідомленість і продає марафони з «дихання маткою». Ігор, якому сорок вісім, вирішив, що саме цього дихання йому бракувало для повного щастя.
Перші три дні я просто лежала й дивилася в стелю, насолоджуючись дивною тишею. Ніхто не бурмотів про політику й не вимагав шукати пульт, який завжди лежав на найвиднішому місці. На четвертий день я підвелася, помила підлогу й викинула його стару чашку зі сколом.
Стало легше, повітря в квартирі й справді стало чистішим, тут він не збрехав. А потім почалися дивні речі, які змусили мене засумніватися у власному глузді.
Я живу в приватному секторі, будинок міцний, ще від батьків залишився, з глибоким сухим погребом. Там зберігаються соління, варення, картопля і недоторканий запас домашнього сала, яке нам передає сват із села. Вночі я прокинулася від звуку, ніби хтось шкребеться під підлогою. Спочатку подумала на мишей, але миші не вміють гриміти важкими кришками від каструль. Спустилася на кухню й виявила, що котяча миска порожня, хоча я точно насипала Василеві повну гірку корму. Василь сидів під столом і вив, дивлячись у куток.
Наступної ночі звук повторився, але тепер це було схоже на гучне, безсоромне чавкання. Мені стало не по собі: коли у твоєму підпіллі хтось їсть так, що тремтять дошки, мимоволі повіриш у домовиків. Зранку я перевірила замок на вхідних дверях — він був цілий, але я згадала, що Ігор свої ключі так і не повернув.
Із холодильника зник шмат «Докторської», ціла палка щезла безслідно. Я покрутила пальцем біля скроні, дивлячись на себе в дзеркало: може, я луначу від стресу?
Вирішила поставити пастку, але не на щура, звісно, а на совість. Посипала підлогу перед входом до кухні тонким шаром борошна й пішла спати. Вранці на борошні чітко відбилися величезні сліди сорок третього розміру.
Це були відбитки кедів. У мене всередині все похололо, але не від страху, а від злості.
Сліди вели не до дверей, а просто до люка в погреб, кришка якого була прикрита недбало. Я взяла важку чавунну сковорідку, найбільшу, для смаження курчат. Підійшла до люка, різко відкинула кришку й спрямувала промінь ліхтарика в густу темряву.
Картина, що відкрилася моїм очам, була гідна карикатури в журналі. Ігор завмер: в одній руці в нього був шмат солоного сала з прошарком, а в іншій — надкушена цибулина. Обличчя лисніло від жиру, а по підборіддю стікала крапля розсолу.
На ньому були ті самі кеди й модні вузькі штани, тепер безнадійно вимазані пилом і павутинням.
— Ты… — видихнула я, не опускаючи сковорідки.
Ігор судомно ковтнув, так і не дожувавши, і глянув на мене очима тхора, спійманого в курнику.
— Надя, это не то, что ты думаешь, — прохрипів він.
— Не то? — я зручніше перехопила ручку. — Ти хочеш сказати, що це не ти сидиш на мішку з картоплею й нищиш мої запаси? Це твоя астральна проекція?
Він спробував підвестися, але вдарився головою об низьке склепіння й болісно скривився.
— Я просто… мені треба було заземлитися, — жалюгідно пробурмотів він.
— Ти ж казав, що я тебе заземляю надто сильно!
— Надя, вона годує мене травою! — його голос зірвався на писк. — Пророщені зерна, смузі з селери й вода з лимоном! Я тиждень не бачив гарячого, я мужик, Надя, мені потрібен білок!
— У квасолі багато білка, — мстиво нагадала я його ж лекцію тижневої давнини.
— Квасоля — це не те! — він відкусив величезний шмат сала, забувши про сором. — У мене організм вимагає тваринного жиру, я почав втрачати свідомість на їхній груповій медитації. Перед очима пливли кола у вигляді стейків.
Я дивилася на нього зверху вниз: просвітлений йог, шукач високих вібрацій сидить у підвалі серед банок з огірками.
— А чому додому не прийшов по-людськи? — спитала я. — Чому крадешся, як щур?
— Соромно було, я ж усім друзям розпатякав, що почав нове життя й очистився. Як я їм у вічі гляну? А до тебе… я думав, ти мене цією сковорідкою й зустрінеш.
— Могла б, — погодилася я. — Але ти й сам чудово впорався з покаранням.
Ігор витер жирні губи рукавом дизайнерської куртки й глянув на мене з надією.
— Надь, пусти додому, я помиюся, нормально поїм. Борщу звариш?
У його голосі звучала звична хазяйська впевненість, від якої мене пересмикнуло. Мовляв, нагулявся, надурівся — і тепер дружина прийме назад, відмиє й нагодує. Двадцять років я була його тилом, кухаркою й жилеткою для сліз, і ця звичка в’їлася кудись у підкірку. Раніше я б саме так і зробила: для годиться посварилася б, а потім поставила б розігрівати суп. Та зараз я дивилася на нього й не відчувала нічого, окрім легкої огиди. Наче знайшла в крупі жучка — не страшно, але апетит зникає.
— Нет, — твердо сказала я.
Ігор завмер із відкритим ротом, не вірячи власним вухам.
— Що «нет»? Борщу нема?
— Тебя здесь нет, — я почала опускати кришку люка.
— Надя! Ты что творишь?! — він підскочив, упустивши сало в пил. — Я же твой муж!
— Ти чоловік Віолетти, або партнер, або ким ви там одне одному доводитеся за кармою.
Кришка з гуркотом захлопнулася, і я з насолодою засунула засув. З-під підлоги долинув приглушений крик, але я вже дістала телефон. Знайшла номер, який він сам пафосно скинув «на случай экстренной связи».
— Алло? — голос був тонкий, дзвінкий, надміру одухотворений.
— Віолетто? Це Надія, колишня дружина Ігоря.
— Я просила не порушувати мої особисті межі негативними дзвінками, — холодно відповіла вона. — Ігор зараз у ретриті, він недоступний для низьких енергій.
— Ігор зараз у моєму погребі, жре сало руками і плаче.
На тому кінці повисла пауза — така густа, що її можна було різати ножем.
— Этого не может быть, Игорь веган, мы прошли полное очищение.
— Приїдь і подивись, адресу знаєш. І захопи тачку, він сам не дійде — переїв солоного з незвички.
За двадцять хвилин до мого паркану підкотила маленька червона автівка. Віолетта вийшла в білому балахоні, красива, тонка й прозора, як міль. Я відчинила хвіртку, мовчки провела її в дім і вказала на люк.
— Відкривай.
Вона гидливо торкнулася ручки, відкинула кришку й зазирнула вниз. Ігор сидів на мішку з цибулею, обхопивши голову руками, і навіть не поворухнувся, побачивши свою рятівницю.
— Игорь? — її голос тремтів. — Что это за ужасный запах?
— Це запах життя, Віолетто, — буркнув він із темряви. — Це копчене сало з часником.
— Ты… ты нарушил аскезу! Ты осквернил свой храм!
— Та потрібен мені твій храм! — раптом загорлав він, і луна заметалася підвалом. — Я їсти хочу! Мені сорок вісім років, у мене радикуліт, мені не можна спати на підлозі й жувати траву!
Він виліз сам: брудний, спітнілий, просяклий запахом часнику й сирості старого підвалу. Віолетта відступила до стіни, прикриваючи ніс краєм свого білосніжного вбрання.
— Ми розходимося, — сказала вона крижаним тоном. — Твої вібрації впали на саме дно.
— Та й слава богу! — гаркнув Ігор і повернувся до мене, шукаючи підтримки.
Він шукав ту саму «котлету», яка візьме удар на себе, усе владнає й пожаліє. Я стояла біля вікна й спокійно протирала листя фікуса.
— Забирай його, Віолетто, — сказала я, не обертаючись. — Він твій, ви ж на одній хвилі. А те, що зірвався — то криза очищення, тобі ж краще знати.
— Мені такий не потрібен, — фиркнула вона.
— А мені й поготів. У мене тут чисто, підлога вимита, повітря свіже й жодних низьких вібрацій. І продуктів на одного більше вистачає.
Ігор переводив погляд із мене на неї, і в його очах читався первісний жах. Жах людини, яка спалила мости, а човен уже давно прогризли бобри.
— Надя… — почав він жалібно.
— Геть, — сказала я неголосно, але так, що заперечувати було марно.
Я взяла його торбу з килимком і блендером, що так і стояла в передпокої, й виставила за поріг.
— Але куди я піду? — він розгублено тупцював на ґанку.
— У світле майбутнє, — я зачинила двері й повернула ключ на два оберти.
Клац-клац — звук був сухий і неймовірно приємний. Я повернулася на кухню, відчинила вікно, щоб вивітрити запах підвалу й чужого сорому, і зварила собі каву. Справжню, міцну, з цукром. Дістала з холодильника шмат тієї самої «Докторської» й відрізала товсту скибку. Василь потерся об мої ноги, муркочучи, як трактор, і я кинула йому шматочок.
За вікном загуркотів мотор Віолеттиної машини — вона поїхала сама. Потім почулися важкі, шаркаючі кроки: Ігор ішов пішки, у своїх тонких кедах по першому інею. Я відкусила бутерброд, і ще ніколи ковбаса не здавалася мені такою смачною. Уперше за двадцять років я відчувала не тягар обов’язку, а дивовижну, дзвінку легкість, і справа була зовсім не у веганстві. Просто я нарешті винесла сміття зі свого життя.
