Коли вона тримала в руках тест із чіткими двома смужками, не було ні радості, ні паніки. Було… дивне відчуття спокою. Наче щось важливе в житті клацнуло і зімкнулося в кільце.
Марина вже була мамою двох дітей: Данилові було 5, Маші — 2. Вона знала, що таке безсонні ночі, дитячий сміх і вічна нестача часу.
Але з третьою вагітністю все було інакше.
Вона її не планувала. Просто одного разу, варячи на кухні суп, раптом відчула, що апетит став неконтрольованим, а вранці нудить. Тест зробила майже випадково.
Купила його між яблуками й вологими серветками. Зробила вранці, поки чоловік ще спав. І побачила ці дві смужки, ніби надруковані долею.
Він прокинувся о дев’ятій, як завжди. Сів на край ліжка, потягнувся. Марина стояла у дверях ванної з тестом у руках.
— Антоне… — тихо сказала вона. — Я вагітна.
Він повернувся, подивився так, ніби побачив перед собою сторонню людину.
— Що? Це жарт?
— Ні. Я перевіряла двічі. Це точно.
Він підвівся. Повільно, мов робот. Пройшовся кімнатою. Затримав подих.
— У нас двоє дітей, Марино. Ти зовсім з глузду з’їхала? Ми й так ледве справляємось. У тебе декрет, я горю на роботі, а ти говориш — третя дитина?
— Я не навмисне… але я не можу… не хочу…
— Що? Народжувати?! Та ти здуріла?! У нас кредит, ми ледь тягнемо садок, одяг… Моє життя вже закінчилося, а ти ще хочеш вбити останній цвях у кришку труни?!
Він вийшов із кімнати. Взяв куртку. Взутий.
— Я не хочу цієї дитини. І якщо ти вирішиш народжувати — вирішуй сама. Я не витримаю. Не хочу. Не буду.
Двері зачинилися. Тихо, буденно. Без крику. Без істерики. Він просто пішов.
Марина сіла на підлогу. Поруч — розсипані кубики. Маша спала у ліжечку, Даня малював на столі чоловічків. Все було, як завжди. Тільки чоловіка вже не було.
Через два дні прийшло повідомлення:
«Подумай ще. Це нерозумно. Я не повернусь, якщо ти вирішиш народжувати»…
Вона мовчала. Він не телефонував. Жодного разу.
Света, її подруга, зітхала:
— Утік, як хлопчисько. Та й нехай. Прорвемося. Я з тобою, Маринко.
Батьки були в шоці. Батько не міг второпати:
— Як так можна? Невже діти тепер — це провина? А за його словами виходить, ніби це тільки ти винна в тому, що завагітніла!
Антон не повернувся. Марина просто жила. Оформлювала розлучення, виховувала дітей, тягнула все сама. День за днем. Нудота вранці, мультики для малих, нескінченні супи й робота з дому по ночах.
Замкнуте коло турбот. Добре, що колись батьки купили їй квартиру — не довелося ділити житло з чоловіком.
Час ішов.
Одного дня Антон написав:
«Хочу бачити дітей. Але без тебе».
Марина відповіла відмовою. Вона не збиралася пояснювати дітям, чому тато не хоче бачити їх усіх разом. І не хотіла пускати в дім того, хто сам з нього пішов.
На сьомому місяці почались перейми. Помилкові. Лікарі сказали: через втому, стрес, недосип. Надто багато звалено на одну людину.
Коли вона повернулась додому з лікарні, не було часу на жалість до себе. Тільки вдячність — що малюк досі в животику.
Пологи почались уночі. Сусіди допомогли викликати швидку.
Третя дитина народилась здоровою — вилитий образ мами. Марина назвала сина Артемом.
На виписку не було ні кульок, ні квітів, ні тата. Лише мама, подруга Світлана і Даня з букетом, який сам зробив із кольорового картону.
Марина вперше за багато місяців усміхнулась щиро.
Її зрадили, її покинули, але вона — вистояла.
Попереду була нова реальність. З трьома дітьми. Без чоловіка.
Минуло майже два роки.
Артем уже бігав по квартирі, заливисто сміючись. Маша вчилася зав’язувати шнурки, Даня ходив у перший клас.
У домі було шумно, весело й трохи тісно. Але Марина справлялася.
Вона більше не ридала ночами. Не чекала дзвінків. Не здригалася від знайомого номера.
Все давно перегоріло — в серці, у спогадах, в очікуваннях. Лишилась тільки втома, яка перетворилась на мудрість.
Після пологів вона повернулась до роботи на фрілансі. Потім здобула нову професію. Назбирала на ноутбук, працювала багато.
Грошей поки що було впритул, але вже без відчаю.
Батьки допомагали з дітьми, Світлана іноді брала Машу на вихідні. Марина вставала вдосвіта, лягала пізно й між справами вчила Артема чітко вимовляти «мама».
Антон не з’являвся. Не писав. Не телефонував. Наче його й не було ніколи.
Аж поки…
Увечері подзвонили у двері. Маша розфарбовувала книжку, Даня будував робота з конструктора. Артем спав.
Марина відкрила — і серце стиснулося. На порозі стояв він.
З валізою.
— Привіт… — промовив Антон пошепки. — Можна… поговорити?
Вона мовчала. Дивилась, ніби крізь скло. Як на незнайомця, що випадково переплутав квартири.
— А валізу ти куди зібрав? — спитала вона нарешті, рівно. — На відпочинок? Чи назад, жити?
— Вибач… — він опустив очі. — Я зрозумів… усе. Я думав, ти не витримаєш. А ти…
Він замовк, оглядаючи охайну квартиру. На кухні пахло пирогом, у кімнаті сміялися діти.
— Я був дурень. Це був просто складний період. Я злякався. Утік. Але весь цей час я думав про вас.
— Ні, Антоне. Не про нас. Про себе. І зараз ти тут — бо тобі важко. Бо хочеш повернутись туди, де затишно, де тебе кличуть татом, де пахне випічкою. Але ти вже не тато. Ти — сторонній.
— Я розумію. Не чекаю прощення. Можливо… я міг би допомагати? Почати все з початку?
Марина дивилась на нього. Колись би вона розплакалась. Серце стискалось би. Надія билася в грудях.
А зараз — тиша. І ясність.
— З початку? У тебе був шанс. Навіть два. А ми вирішили — жити без тебе.
— Я сумую… за дітьми.
— Це не серіал. Ти не можеш піти з середини сезону, а потім з’явитися у фіналі й чекати овацій. Ти пропустив, як Артем вчився ходити, як Маша захопилась книжками, як Даня навчився читати. Тебе не було два роки. І не чекай, що ми раптом запросимо тебе назад.
Він спробував обійняти її. Вона відступила.
— У нас більше не спільна дорога.
Він постояв, опустив голову.
— Я залишу номер. Раптом… якщо колись…
— Не треба. Уже не треба.
Вона зачинила двері. Почула, як він ще трохи стоїть, а потім іде. Просто йде.
До коридору вибігли діти.
— Мамо, хто це був?
Марина усміхнулась.
— Та так… просто помилились дверима.
Артем прокинувся й потягнув руки. Вона взяла його на руки й притиснула до грудей.
Сильна. Побудувала свою фортецю сама — з болю, із зради, з рішучості.
Тепер вона — не просто мама трьох дітей. Вона — жінка, яка вистояла. І це — справжня свобода.
