— Ну що, матусю, готові до зустрічі з татом? — усміхнулася медсестра, передаючи мені туго сповитий згорток. — Он, уже всі з квітами під вікнами зібралися.
Я кивнула, пригортаючи сина до себе. Його крихітне личко було серйозним, майже насупленим. Мій хлопчик.
Наш з Олегом хлопчик. Я підійшла до вікна, шукаючи очима знайому машину чоловіка, але її не було. Лише чужі щасливі обличчя, кульки, що злітали в небо, й букети, схожі на хмаринки.
Телефон у кишені халата завібрував. Олег. Нарешті.
— Алло! Ти де? Нас уже виписують, — випалила я, не давши йому й слова сказати. — Я вже одягнена, і малюк готовий.
У слухавці почувся шум, схожий на гул аеропорту, і якийсь жіночий сміх на фоні.
— Ань, привіт. Слухай, тут така справа… — його голос був дивно відстороненим, веселим. — Я не приїду.
Моя усмішка сповзла з обличчя.
— У якому сенсі? Щось сталося?
— Та ні, все чудово! Просто я відлітаю. Відпочити. Розумієш, путівка гаряча трапилася, ну як тут відмовишся?
Я дивилася на сина. Він сопів уві сні.
— Куди… відлітаєш? Олег, у нас син. Ми мали їхати додому. Всі разом.
— Та годі тобі, нічого страшного. Я твою маму попросив, вона тебе зустріне. Ну, або таксі візьмеш. Гроші я на картку скинув.
Гроші. Він сказав «гроші». Ніби відкуповувався від нас, як від набридливої помилки.
— Ти один летиш?
Він зам’явся. І в цій короткій паузі я почула все. Весь обман, усі його нічні «наради» й «термінові відрядження».
Увесь той липкий туман брехні, який я вперто не хотіла помічати.
— Ань, не починай, га? Я просто втомився, хочу розвіятися. Маю право.
— Маєш, — рівно сказала я. Повітря в легенях раптово закінчилося. — Звичайно, маєш.
— Ну от і чудово! — зрадів він. — Гаразд, у мене посадка. Цілую!
Короткі гудки.
Я стояла посеред палати, обставленої казенною меблями, і дивилася на сина. Він був такий справжній, теплий, живий. А все моє минуле життя щойно перетворилося на дешеву театральну декорацію.
Медсестра зазирнула в палату.
— Ну що? Тато приїхав?
Я повільно похитала головою, не відводячи погляду від сина.
— Ні. Наш тато поїхав відпочивати.
Я не плакала. Просто всередині щось стало дуже твердим і холодним, наче камінь, кинутий у крижану воду.
Я дістала телефон і набрала номер мами.
— Мам, привіт. Ти можеш за мною приїхати?… Так, одна. Забери нас, будь ласка. Додому. До вас. У село.
Батько зустрів нас на стареньких «Жигулях» біля воріт пологового будинку.
Мовчки взяв у мене згорток із Мишком, незграбно, але дбайливо притиснув до своєї широкої грудей.
Усю дорогу до села він не промовив ані слова, тільки дивився на дорогу, а жорна на його обвітреному обличчі ходили.
Ця мовчазна підтримка була кращою за будь-які слова.
Село зустріло запахом диму та прілої листя. Наш старий будинок, у якому я не жила вже років десять, здався чужим.
Тут усе було просякнуте іншим, забутим укладом життя: скрипучі підлоги, піч, яку треба було топити щоранку, вода з колодязя.
Моє міське життя з його комфортом і ілюзіями залишилося десь там, за сотні кілометрів.
Перші тижні злилися в один нескінченний день, наповнений плачем Мишка і моїм відчаєм. Я відчувала себе тягарем.
Мати зітхала, дивлячись на мене, і в її очах застигла тиха скорбота.
Батько замкнувся, і я знала, що він винить мене. Не за те, що повернулася, а за те, що колись обрала Олега, знехтувавши його батьківським чуттям.
А потім він подзвонив. Через два тижні. Веселий, судячи з голосу, відпочилий і сповнений життя.
— Привіт, кохана! Ну як ви там із чемпіоном? — прокричав він у слухавку так весело, ніби не було того розмови в пологовому.
— Ми у батьків, — сухо відповіла я, витираючи слюнявчик Мишка.
— А, ну так, точно. І правильно, свіже повітря, природа. Це йому корисно. Я ось теж скоро повернуся, треба буде заїхати, поняньчити спадкоємця.
Спадкоємця. Він говорив про сина, як про якусь річ, яку можна відкласти, а потім узяти й погратися.
Він почав дзвонити раз на тиждень. Просив показати Мишка по відеозв’язку, умилявся, сюсюкав у екран телефону, а потім швидко прощався.
Вів себе так, ніби ми просто тимчасово живемо в різних місцях за взаємною згодою. Ніби він не покинув мене саму з дитиною на руках.
А потім одна з моїх міських «подруг» надіслала мені скріншот із соцмережі. Фотографію.
На ній та сама жінка, чий сміх я чула у слухавці. Вона сиділа за столиком у кафе, а на задньому плані, обіймаючи її за плечі, стояв Олег. Щасливий.
Закоханий. І підпис під фото: «Найкраще рішення в моєму житті».
Я дивилася на цей знімок, потім перевела погляд на свої руки з обломаними нігтями, на гору пелюшок, яку треба було перепрати в крижаній воді.
І зрозуміла. Він не просто відпочивав. Він будував нове життя.
А ми з Мишком були в ньому лише прикрою перепоною, від якої він відкуповувався жалюгідними подачками, аби спати спокійно.
Екран телефону згас, але фотографія продовжувала стояти перед очима. Приниження було майже фізичним — воно пекло щоки, стискало горло.
Я більше не писала й не дзвонила йому. Я просто чекала.
Олег зателефонував сам через місяць. Голос був діловий, зібраний, без жодної тіні колишньої грайливості.
— Ань, привіт. Є серйозна розмова. Я вирішив продати нашу квартиру.
Я присіла на стару дерев’яну лавку у дворі. Мишко спав у колясці поруч.
— Нашу? Олег, це наш єдиний дім. Куди я повернуся з дитиною?
— Послухай, це бізнес. Мені потрібні гроші для нового проєкту. Я не можу їх заморожувати в бетоні. Тобі я, звичайно, виділю частку. Думаю, тисяч триста тобі вистачить на перший час.
Триста тисяч. Він оцінив майбутнє свого сина в триста тисяч гривень.
— Олег, ти не можеш так вчинити. За законом мені й Мишкові належить половина.
Він усміхнувся. Холодно й неприємно.
— За яким законом, Ань? Квартира оформлена на мою матір, ти ж пам’ятаєш. «Щоб не морочитися». Ти сама на це погодилася. Тож можеш судитися скільки завгодно. Успіхів.
І ось це стало останньою краплею. Не зрада. А цей цинічний, діловий тон, яким він позбавляв майбутнього власного сина.
Того вечора я сиділа на ґанку. Батько вийшов із дому, сів поруч.
— Чоловік, Ань, це не той, хто красиво говорить, — нарешті промовив він. — А той, хто діє. Ти повинна зробити те, що правильно для твого сина. А ми з матір’ю будемо поруч.
Його прості слова ніби ввімкнули в мені якийсь внутрішній вимикач. Досить бути жертвою. Наступного дня у криниці зламався насос. Батько зателефонував знайомому, і вже за годину на подвір’я в’їхав старенький мотоцикл. З нього зістрибнув високий чоловік років тридцяти п’яти.
Сергій. Сусід із іншого кінця вулиці, якого я ледь пам’ятала ще з дитинства. Спокійний, небагатослівний, із сильними, мозолистими руками. Він за пів години розібрав і полагодив насос, категорично відмовившись від грошей.
— Сусідам треба допомагати, — просто сказав він, витираючи руки ганчіркою. Його погляд упав на Мишка в колясці, і він мало помітно усміхнувся. — Богатир росте.
Коли Сергій поїхав, я зайшла до хати. Витягнула з шафи теку з документами: свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження Мишка, де в графі «батько» чорним по білому стояло ім’я Олега. Я знайшла номер міського юриста.
Пальці вже не тремтіли. Голос звучав рівно і твердо.
— Доброго дня. Мене звати Анна. Я хочу подати на розлучення і на аліменти. Мій чоловік відмовляється утримувати власну дитину.
Судовий процес виявився довгим. Олег на перше засідання не прийшов, прислав дорогого адвоката, який заявив, що його клієнт сумнівається у батьківстві. Це був удар нижче пояса, розрахований на те, що я здамся. Але я лише міцніше стиснула кулаки.
— Ти що твориш, дурепо? — шипів Олег у слухавку після того, як суд призначив ДНК-експертизу. — Вирішила мене по світу пустити?
— Це ти сам обрав цей шлях, Олеже.
Експертиза, звісно ж, підтвердила його батьківство. Суд зобов’язав виплачувати аліменти — чверть усіх доходів. Його адвокат намагався довести, що бізнес Олега збитковий, але мій юрист викрив усі його «сірі» схеми. Сума вийшла чимала. Настільки, що його «найкраще рішення в житті» швидко зібрала речі й зникла.
Поки тривали суди, моє життя в селі поступово набувало сенсу. Сергій став приходити все частіше. То дах підлатає, то з Мишком побавиться. Якось він приніс синові вирізаного з дерева коника. Мишкові вже виповнилося два роки, і він одразу міцно обійняв іграшку.
— Тато! — вигукнув він, показуючи коника Сергію.
Сергій завмер і подивився на мене. А я тільки усміхнулася. Бо мій син сам обрав собі батька. Ми побралися за рік.
Без гучного весілля, тихо і скромно. Сергій усиновив Мишка, дав йому своє прізвище. Він виявився тим самим чоловіком, про якого кажуть — «як за кам’яною стіною».
Минуло ще кілька років. Ми збудували новий, просторий будинок. У нас народилася донечка.
Одного осіннього вечора на нашому порозі з’явився Олег. Постарілий, змарнілий, у потертій куртці.
— Аню, я… я приїхав сина побачити, — пробурмотів він.
Двері відчинив Сергій.
— Мишо! — покликав він. — До тебе гості.
П’ятирічний Мишко вибіг на ґанок. Він із цікавістю глянув на незнайомого чоловіка.
— Добрий день.
— Привіт, сину… — Олег простягнув до нього руку. — Я твій…
Він не договорив. Подивився на мене, на Сергія, на міцний дім за нашими спинами. І зрозумів, що запізнився.
— Перепрошую, я помилився адресою, — тихо сказав і пішов геть.
Минуло десять років. Ми сиділи на веранді нашої оселі. Наша одинадцятирічна Катя сміялася, намагаючись відібрати м’яч у п’ятнадцятирічного Мишка. Високий, плечистий, він був так схожий на Сергія — не кров’ю, а чимось набагато важливішим.
— Мамо, тату, ми на річку! — гукнув Мишко.
Я притулилася до чоловіка. Зрада Олега не зламала мене. Вона викинула мене з фальшивого світу у справжній. Я чула, що Олег збанкрутував. Його гонитва за легкими грошима і яскравим життям закінчилася крахом. Він так і не навчився будувати щось справжнє, міцне.
Я подивилася на сильні руки Сергія, що лежали на моїх плечах. Я — щаслива жінка. І моє щастя почалося не всупереч, а завдяки тій зраді. Інколи, щоб знайти правильний шлях, треба спершу заблукати й опинитися на самому дні. Щоб відштовхнутися й виплисти.
До світла. До справжнього життя.
А що ви думаєте про цю історію? Мені буде дуже приємно почути ваші думки!
