Руслан сидів навпроти літньої жінки, уважно вдивляючись у її обличчя, ніби шукав там підказку чи виправдання своїм вчинкам. Але в її погляді він бачив лише мовчазне, спокійне спостереження — погляд людини, яка прожила життя з гіркотою, але й із гідністю. І в цей момент Руслан раптом відчув, що втрачає хід думок. Навіщо він усе це затіяв? Чому обрав саме її?
— Розумієте, — знову почав він, намагаючись надати голосу впевненості, — мені треба поїхати. А моїй дружині… потрібен догляд. Я питав людей, дізнавався… чи є хтось відповідний.
Бабуся хмикнула — коротко, майже нечутно, але цього вистачило, щоб Руслан знітився.
— Це… кримінал?
— Та ні! Ні в якому разі! — поспішно запевнив він, майже розводячи руками від хвилювання. — Просто моя дружина усе життя працювала, як кінь, як справжній візник. Вона майже не бувала вдома. І, схоже, щось у ній зламалося… Лікарі кажуть — їй недовго лишилося.
Він замовк на мить, підбираючи слова, наче кожне з них давалося йому важко. Хоча насправді — з полегшенням. Наче скидав важкий тягар.
— Я ж теж людина. Стільки років поруч із цією… трудоголікою. Хочеться хоч трохи відпочити. Відволіктися. А якщо вона раптом помре, поки мене не буде… — Він розвів руками, ніби благав про розуміння. — Не хвилюйтеся, я все поясню, покажу, як за нею доглядати. Ви будете знати усе, що потрібно.
— Тобто ви вже все вирішили? — перепитала жінка, пильно дивлячись йому в очі.
— Так, вирішив, — кивнув Руслан, і в куточку його рота з’явилася задоволена усмішка. — Було б добре, якби будинок уже був підготовлений до вашої присутності…
Він не договорив уголос, але ця посмішка казала багато про що. Про очікувану свободу. Про плани, у яких не було місця для хворої дружини.
— І не подумайте нічого поганого! — швидко додав він, помітивши вираз її обличчя. — Я заплачу вам стільки, скільки жодна доглядальниця не отримує. Я чудово розумію — вам потрібні гроші. За словами лікарів, їй залишилося максимум два тижні. Ну, край — місяць. А я повернуся через пару-трійку тижнів.
Софія Андріївна проводила його поглядом, коли він вийшов з квартири. Вона бачила, як він сів у свою іномарку і поїхав. «Мабуть, до коханки, — подумала вона. — Молодість, молодість…»
І хоча в її серці не було осуду, промайнула думка: «Хоч би дочекатися, поки дружина помре. Невже вже так не терпиться?»
Але яка їй до цього справа? Гроші справді були потрібні. Особливо після того, як вона вийшла на волю. Після всього, що сталося. Після в’язниці.
Дочка навіть не знала, що вона вже на свободі. Софія не писала, не телефонувала. Та ще молода, у неї своє життя, онука — вчиться, будує кар’єру. Навіщо їм це все? Щоб усі шепотілися: от вона, бабуся-зечка, повернулася з колонії… Репутація й так була зруйнована.
Софія навіть відповідати на листи перестала. Відмовилася від побачень. Якось написала доньці холодного листа: просила не приїжджати, нічого не надсилати. Звинувачувала її в тому, що вона обрала такого чоловіка, і що саме через нього Софія й опинилася за ґратами.
Хоча насправді так не думала. Просто хотіла: хай краще дочка образиться, поплаче — але забуде. Хай живе далі, не тягнучи за собою тінь минулого.
Софію Андріївну посадили за те, що вона отруїла зятя. У суді запитали, чи кається вона. А вона відповіла просто:
— Якби могла — отруїла б ще раз.
Ці слова увійшли в протокол. І родичі зятя, почувши їх, зробили все, аби суд призначив їй максимальний термін.
Тим часом Лариса лежала в своїй кімнаті, прислухаючись до голосів за стіною. Хтось прийшов, і вони з Русланом про щось говорили. Потім пролунав дзвінок у двері, і голосів стало більше. Їй хотілося встати, вийти, подивитися, хто це. Але сил не було. Зовсім. Та й раніше їх бракувало. Сьогодні Руслан забув принести їжу — ані сніданку, ані обіду.
Вона вже понад три місяці лежала. Лікарі тільки знизували плечима. Казали, що організм втомився, що просто відмовляється працювати, як раніше. Ні конкретного діагнозу, ні чіткого лікування. Тільки загальні рекомендації: вітаміни, правильне харчування, позитивні емоції — і все в такому дусі.
Руслан був невдоволений. Лариса пам’ятала той день, коли він збирався на гірськолижний курорт із друзями, а вона раптом злягла.
— Русю, ну не переймайся, — намагалася заспокоїти його. — Буває, трохи занедужала. Наступного разу з’їздиш.
— А я не хочу «наступного разу»! Я хочу зараз!
— Але ж можуть знадобитися гроші на лікування… Зараз я не можу витрачати.
— Ти хочеш сказати, що я маю працювати, а потім витратити все на тебе?
— Але ти ж знаєш — я завжди працювала, завжди відкладала…
— Ти? За сім років ти пропрацювала лише рік — і то по різних місцях.
— Бо я не можу працювати там, де мене не цінують!
— Ну, схоже, тебе ніде не цінували…
Він вийшов, грюкнувши дверима. А Лариса ще довго шкодувала, що сказала ті слова. Навіщо образила його?
Повернувся він лише наступного дня. Лариса тоді ще могла пересуватись по квартирі, тому питань не ставила. Але тепер усе було інакше.
Двері в кімнату рипнули. На порозі стояла жінка. Сиве волосся, спокійний погляд, охайний одяг.
— Добрий день, Ларисо.
— Добрий… А ви хто?
Голос у Лариси був слабкий, майже шепіт. Вона хотіла виглядати суворою, але не змогла.
— Я ваша доглядальниця. Ваш чоловік мене найняв…
Лариса заплющила очі, а потім знову розплющила.
— А де він сам?
Жінка злегка знизала плечима:
— Виїхав.
Лариса більше не стала нічого питати. Вона й так усе розуміла. Він чекає. Терпляче чекає, поки вона не піде з цього світу. І тоді він буде вільним. Вільним для нового життя, нової жінки, нового щастя.
Софія Андріївна сіла поруч. У її погляді не було просто відстороненості фахівця — в її очах пульсувала глибока внутрішня сила.
— Мене звати Софія Андріївна. Зараз я приготую чай, а потім нагодую тебе.
Лариса скривила губи у ледь помітній, гіркій посмішці:
— А він дозволив мене годувати? Може, йому вигідніше, щоб я швидше померла?
— Він найняв мене, щоб я була доглядальницею. І все. Жодних умов більше не було.
Жінка вийшла з кімнати, а Лариса залишилася, втупившись у стелю. Сльози підступали до очей, але вона трималася. Не плакати. Тільки не показувати слабкість.
Руслан завжди був особливим. Йому хотілося працювати лише там, де його поважатимуть. Лариса ставилася до цього поблажливо. Адже вона утримувала їх обох. У неї було два ательє, вона працювала день і ніч, завжди встигала. Коли дівчата хворіли, вона сама сідала за швейну машинку. Не скаржилася, не дорікала. Просто робила свою справу.
Квартира була куплена за її кошти. Вона відкладала кожну копійку, думаючи: «Треба встигнути заробити більше, поки не завагітнію». Але вагітність так і не настала. І тоді вона почала помічати — Руслан усе частіше зникає. Увечері його немає вдома. Все якісь зустрічі, поїздки, друзі.
А коли вона остаточно злягла, і він навіть не намагався вдавати турботу, — вона усвідомила: це не фантазії. Це була реальність. Просто вона надто довго відмовлялася бачити правду.
— Дозволь я допоможу тобі сісти, — м’яко промовила Софія Андріївна, повернувшись із кухні з чашкою гарячого чаю. — Вибач, що перейду на «ти».
Лариса похитала головою:
— Не треба. Я нічого не хочу.
Софія зітхнула і сіла біля неї. Вона знала: найсильніші іноді мовчать.
— Знаєш, — мовила вона, поглянувши Ларисі просто в очі, — моя донька теж була на межі. Через свого чоловіка. Вона нічого не розповідала. Боялася засудження. Тональність замазувала тоналкою, усмішку чіпляла як маску, а дитина… дитина мовчки все це переживала. Але що вона могла зробити? Її чоловік — не просто хтось, а начальник поліції.
Вона зробила паузу, ніби дозволяючи словам осісти глибоко в душі.
— Довелося втрутитися. Я більше не могла дивитися на її страждання. Я добре знаюся на травах. Заварити йому такий чай, після якого він уже не встане, — було не важче, ніж приготувати бульйон.
Лариса здивовано витріщилась на неї, не вірячи в почуте.
— Ти… ти його…
— Та годі тобі, не душогубка я, — м’яко перебила Софія, простягаючи чай. — Пий. Він лікувальний. Апетит з’явиться, сили повернуться. Не бійся.
Софія встала, а Лариса, ще ошелешена, прошепотіла:
— І ніхто не дізнався?
Софія усміхнулася — сумно, без насмішки.
— Та чому ж. Думаєш, мій теперішній роботодавець звернувся до мене випадково? Він знав, що за мною — десять років колонії. Він був певен: я не стану тобі допомагати. Бо нібито той, хто пройшов пекло, не здатен на доброту.
За пів години вона принесла вечерю — нехитру, але запашну і теплу.
— Може, сядемо до столу? — обережно запропонувала вона.
— Та ви що! Я не зможу… — почала Лариса, але Софія перебила:
— Це ти так вирішила.
І вони повечеряли разом. Коли Софія помила посуд, Лариса наважилась запитати:
— А донька? Вона вам допомагає? Приїжджає?
Обличчя Софії затуманилося. Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:
— Ні. Я не хочу, щоб вона ламала життя через мене. Хочу, щоб вона й онука жили спокійно. Без тіней минулого.
Поступово, ніби самі собою, між ними полилися слова. Софія розповідала Ларисі свою історію — про біль, про зраду, про кохання, що обернулося в’язницею. Лариса слухала, співпереживала кожному слову. Їй не вкладалося в голові, як така добра і справедлива жінка могла сидіти десять років.
Вона знала, що Софія написала колись лист доньці. Там були якісь жорсткі слова, звинувачення… Але зараз усе це здавалося далеким і чужим. Софія була не старою — їй лише шістдесят два. Вік, коли ще можна сподіватися на тепло, на зустрічі, на щастя.
І Лариса раптом усвідомила, що хоче щось зробити для цієї жінки. Віддячити. Але як, коли сама ледь ворушиться?
Пригадалися слова лікаря:
«Якщо нудить — їж. Якщо боляче рухатися — рухайся. Якщо страшно — смійся».
Але як сміятися, коли тебе зрадили? Коли світ звалився, а поруч — лише порожнеча?
Минуло два тижні. І раптом Лариса відчула дещо нове — бажання. Просте людське бажання вийти надвір, вдихнути морозне повітря, побачити сонце.
— Софіє Андріївно, — прошепотіла вона, — може, спробуємо вийти на подвір’я?
Жінка всміхнулася:
— Якщо не зможемо ногами — то поповземо.
А тим часом Руслан не знаходив собі місця. Марина не відповідала на дзвінки. Сьогодні вона знову відмовилася йти на пляж. Заявила: «Мені набридло».
Як набридло? Адже саме вона наполягала поїхати до моря на місяць. Сам Руслан із радістю залишився б удома. Ну, не вдома, звісно, а в якомусь місці, де ніхто їх не знає.
Може, вона спить? А може, знову фліртує з якимось засмаглим мачо на березі?
Рішуче скочивши в таксі, Руслан поїхав до готелю.
Марина була в номері. І не сама. Побачивши його, вона легко зіскочила з колін незнайомця й холодно глянула в очі.
— А ти мав бути на пляжі?
— Я, бачиш, вирішив повернутися. Це що — жарт?
Марина знизала плечима й поцілувала «друга» в щоку. Той спокійно пройшов повз Руслана й пішов.
— Чого ти чекаєш? Щоб я пішов?
— Приблизно так. Ти не розумієш, хто ти для мене. І я не збираюся ставати кимось. Ти — порожнеча. Місяць з тобою — і більше говорити нема про що. Живеш за рахунок дружини, нічого не вмієш… Смішно.
Вона почала складати валізу.
— Куди ти?!
— Додому. Не переймайся — поки повернешся, Лариси, може, вже й не буде. Але я не хочу бути наступною. За жодні гроші.
Вона пішла, не обертаючись.
Руслан залишився сам. Сів на край ліжка, схопившись за голову. Як так?
Йому остогидло море. Гроші закінчувалися. Він вирішив — треба додому.
Та вдома його чекала несподіванка. Машини Лариси не було. «Дивно», — подумав. Він же просив стару все влаштувати як слід. Невже щось трапилося?
Вікно кімнати було відчинене. Значить, вона вдома.
Він уже дзвонив у поліцію — думав, що авто вкрали. Та саме в той момент, коли відкрив двері, — вони розчинилися.
На порозі стояла Лариса. Охайна. У сукні. З кухні тягнувся аромат їжі.
— Ти… — вирвалося в нього.
— Так, я, — спокійно відповіла вона. — Заходь. Але недовго. Речі — у твоїй кімнаті. Я подала на розлучення.
Руслан остовпів.
— Але… я ж тебе кохаю!
Лариса розсміялася — не злісно, а з полегшенням:
— Йди. Поки я не передумала.
Вона почала зачиняти двері, але зупинилася. За спиною Руслана стояли двоє — жінка та дівчина.
— Світлано! — зраділа Лариса. — Ви приїхали?
— Авжеж! Ми хвилювались… Ви певні, що мама не завдала вам прикрощів?
— Звісно! Я ж усе розповіла. Ну що, готові? Вона не знає, що ви тут.
Усі троє пройшли повз Руслана, що так і стояв в ступорі.
— Ще тут? — кинула Лариса. — Іди з Богом.
І двері зачинились.
