Коли лікар поклав мені на груди двох крихітних янголят — хлопчика й дівчинку, — серце сповнилося одночасно невимовною ніжністю і болем. І біль цей був не від пологів чи втоми, а від того, що поруч не виявилося чоловіка. Він клявся бути в цей день зі мною, обіцяв приїхати, підтримати, подарувати квіти. Але в палату зайшла лише медсестра з байдужим:
— Ваш чоловік не прийшов.
Я намагалася не заплакати, та всередині щось обірвалося.
Три дні в пологовому здалися вічністю. Я весь час чекала, що він з’явиться у дверях, почую його кроки в коридорі. Але телефон мовчав. Він не відповідав, а коли я все ж додзвонилася, коротко кинув:
— Я зайнятий.
Зайнятий… тоді, коли я, його дружина, подарувала йому відразу двох дітей.
Виписка стала справжнім випробуванням. Інші жінки виходили під руку з чоловіками, їх зустрічали рідні, повітряні кулі, букети, сміх і фото на пам’ять. Я ж стояла біля дверей пологового сама, з двома згортками на руках і з клубком у горлі.
— Таксі на Кленову, вісім, — попросила я, зручніше перехопивши сина й міцніше пригорнувши доньку.
Водій мовчки глянув у дзеркало. Дві крихітні голівки, рожева і блакитна стрічки. Дві пари очей, що ще не знали ані болю, ані зради, дивилися на мене з довірою, яку я не мала права зрадити.
— А тато вас зустрічає? — нарешті запитав він.
Я відвернулася до вікна. Що могла відповісти? Що чоловік побив мене на восьмому місяці, а потім перестав приходити додому? Що за три дні він жодного разу не з’явився й навіть не поцікавився, як ми? Що єдиний букет у палаті був не від нього, а від сусідки по сходовій клітці?
Маша — так я назвала доньку — зморщила носик і тихенько заплакала. Артем, її братик-близнюк, відразу заплакав слідом. Я заколисала їх на руках і прошепотіла:
— Тихо, рідненькі… Мамочка з вами.
Так почалося моє нове життя.
Таксі плавно зупинилося біля знайомого під’їзду. Сумка, два згортки і тремтячі руки — от і все моє багатство на той момент. Я насилу вибралася з машини, пригортаючи дітей. Водій хотів допомогти, але я гордо відмовилася:
— Дякую, я сама.
Він кивнув і, подивившись довгим поглядом, несподівано тепло мовив:
— Тримайтеся, дівчино. Тепер у вас є ті, заради кого варто жити.
Його слова боляче різонули по серцю, бо я ще не до кінця усвідомила: тепер усе на мені.
Підіймаючись на четвертий поверх без ліфта, я ледь не падала від утоми. Хотілося зупинитися на кожному майданчику й розридатися. Але діти сопіли й тихенько скавучали, й це давало сили. Я розуміла — здаватися не можна.
У квартирі пахло порожнечею. Чоловік за ці три дні навіть не спромігся прибрати. Брудний посуд у раковині, попільничка на підвіконні, порожні пляшки з-під пива на столі. Мене передернуло: ще недавно я мріяла, що в цю квартиру ми принесемо щастя, дитячий сміх і любов. А тепер усе було схоже на руїни після бурі.
Я уклала Машу й Артема в маленькі ліжечка, які заздалегідь приготувала ще до пологів. Вони лежали поруч, ніби завжди знали, що будуть разом, і тихенько сопіли, інколи здригалися. Я присіла біля них і вперше дозволила собі схлипнути.
— Мамочка поруч, — прошепотіла я. — Я нікому вас не віддам, чуєте? Нікому.
Того вечора я так і не змогла заснути. Діти плакали по черзі, й я бігала від одного ліжечка до іншого. То годувала Машу, то Артема, то знову Машу… Здавалося, що я розчиняюся в цій турботі, але втома не мала значення.
Телефон мовчав. Чоловік не подзвонив жодного разу.
Вранці у двері подзвонили. Я з острахом глянула у вічко — сусідка тітка Валя. Та сама, що принесла мені букет у пологовий. У руках у неї була каструля.
— Ну що, мати-героїня, відчиняй! — сказала вона весело, хоча в очах її жила тривога.
Я з вдячністю впустила її.
— Борщ зварила, тобі ж харчуватися треба, інакше зляжеш. Двох підняти — не жарти. Де ж твій? — вона кивнула в бік кімнати з порожніми пляшками на столі.
Я стиснула губи.
— Не знаю.
Вона тяжко зітхнула, та більше не розпитувала.
Так почалося моє нове життя: день за днем, безсонні ночі, крики, пелюшки, кольки… Але й щастя — величезне, чисте, справжнє.
⸻
Минув тиждень. Чоловік так і не з’явився. Ні дзвінка, ні смс. Я дзвонила сама — він скидав або відповідав холодним: «Зайнятий».
Однієї ночі, коли діти заснули і в квартирі запанувала тиша, я сиділа біля вікна й раптом чітко зрозуміла: більше чекати нема чого.
Всередині народилася сила. Та сама, про яку говорила сусідка й навіть таксист. Сила матері.
— Я впораюся, — сказала я вголос. — Заради Маші й Артема.
І я справді почала справлятися. Хоч виснажувалася, хоч плакала ночами, але щоранку зустрічала з думкою: мої діти живі, здорові й посміхаються мені.
Минув другий тиждень. Малюки підростали, вимагали все більше уваги, а я навчалася жити по-новому: спати уривками, їсти на ходу, вставати ночами по п’ять-шість разів. Здавалося, що я перетворююся на робота — годування, пелюшки, колисання. Але коли Маша й Артем усміхалися уві сні, серце заливало теплом, і вся втома зникала.
Чоловік, як і раніше, не з’являвся. Він наче викреслив нас із життя. На дзвінки не відповідав, на повідомлення не реагував. Раз на кілька днів надсилав коротке «грошей нема» і все.
Я дивилася на телефон і думала: «Хоч би поцікавився… вони ж твої діти. Твої!»
Але чим довше я чекала, тим ясніше розуміла: чекати безглуздо.
⸻
Перші труднощі
Гроші закінчувалися катастрофічно швидко. Ті копійки, що лишилися від декретних, танули, як сніг навесні. Підгузки, суміші, ліки, одяг — усе було дорогим.
Одного дня я стояла в аптеці й рахувала дріб’язок, щоб купити ліки від кольок. Люди позаду починали невдоволено бурчати, а я горіла від сорому. В результаті мені не вистачило двадцяти гривень. Я вже хотіла відкласти покупку, як жінка позаду простягнула монету:
— Візьміть, матусю. Не хвилюйтеся, все буде добре.
Я розплакалася прямо в аптеці.
Додому йшла з важким пакетом і легким серцем. Виявилося, світ не такий уже й жорстокий, якщо в ньому є такі люди.
⸻
Візит чоловіка
На четвертому тижні він таки з’явився. Я не повірила очам, коли почула знайомий ключ у замку.
Він увійшов напідпитку, кинув куртку на стілець і навіть не глянув у бік дитячих ліжечок.
— Ну що, мати-героїня, справляєшся? — сказав насмішкувато.
Я пригорнула до себе Машу, яка якраз заплакала, і відчула, як усе всередині стискається.
— Де ти був? — запитала я тихо. — Тобі навіть на думку не спало прийти на виписку. Не спало хоча б подивитися на своїх дітей.
Він махнув рукою:
— Відчепися. У мене й так клопоту вистачає.
— Це твої діти! — у моєму голосі прорвалося страждання.
— Та які вони мої? — він усміхнувся. — Дивися, не схожі ні на кого з моєї сім’ї.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який кулак. Я опустилася на стілець, міцно пригортаючи Машу.
— Іди геть, — нарешті сказала я. — Іди, якщо ти так думаєш.
Він грюкнув дверима й пішов, залишивши по собі запах дешевого тютюну й гіркоту в душі.
Рішення
Тієї ночі я довго сиділа біля дитячих ліжечок. Маша й Артем спали, сопіли в унісон, а я гладила їхні крихітні долоньки й думала:
«Я не дозволю йому зруйнувати наше життя. Я стану і матір’ю, і батьком. Буде важко — але ми впораємося».
Відтоді я вирішила більше не чекати милості. Я почала складати план: як економити, як підробляти вдома, які пільги й допомогу можна оформити, які документи зібрати.
Сусідка тітка Валя підтримала: підказала, які довідки потрібні, де можна отримати безкоштовні суміші, куди звернутися по допомогу. Вона ходила зі мною по установах, іноді сиділа з дітьми, поки я бігала по кабінетах.
Вперше я відчула: у мене є опора. Хай не чоловік, не рідні (моя мама жила в іншій області, і допомоги чекати не доводилося), але принаймні людина поруч.
Промінь світла
Якось я знову викликала таксі — треба було відвезти малюків на прийом до педіатра. І яке ж було моє здивування, коли за кермом виявився той самий водій, що віз нас із пологового.
Він одразу мене впізнав:
— Ну, доброго дня! Як наші малюки?
Я вперше за багато днів усміхнулася:
— Ростуть. Їдемо до лікаря.
Він допоміг занести сумку, відчинив двері під’їзду, а потім несподівано сказав:
— Якщо раптом щось потрібно — продукти чи допомога — телефонуйте. Я живу неподалік.
Я розгубилася, але подякувала.
Так у моєму житті з’явилася людина, яка згодом стала для мене набагато більшою, ніж просто водій.
Нові сили
Минали тижні. Я вставала ночами, колисала двійнят, готувала каші, прала нескінченні пелюшки. Інколи здавалося, що падаю з ніг, але варто було Маші чи Артему усміхнутися — сили поверталися.
Чоловіка я більше не бачила. Він телефонував кілька разів лише для того, щоб образити. Я перестала відповідати, а потім узагалі заблокувала його номер.
Відтоді моє життя оберталося навколо двох: Маші й Артема.
І раптом я помітила, що почала змінюватися. Я перестала бути покинутою й зламаною жінкою. Я ставала матір’ю — сильною, сміливою, впевненою.
Я навчалася радіти дрібницям: першому гулінню, першому усвідомленому погляду, першому перевертанню на животик. І розуміла: усе тільки починається.
Дім із двома серцями на руках. Частина III
Весна вступала у свої права. За вікном щебетали пташки, танув сніг, і мені здавалося, що разом із цією весною в моє життя теж приходить оновлення.
Маша вже вміла усміхатися на весь рот, а Артем кумедно ворушив ручками, намагаючись дотягнутися до підвішеної іграшки. Я ловила їхні погляди й розуміла: заради цього варто жити.
Несподіваний друг
Той самий таксист, Андрій, став з’являтися у нашому житті дедалі частіше. Спочатку він лише підвозив нас до лікарні. Потім почав приносити продукти: молоко, хліб, овочі.
— Ви ж не завжди зможете бігати по магазинах із двома немовлятами, — ніяково говорив він, залишаючи пакети біля дверей.
Я спершу опиралася:
— Дякую, але я не можу це прийняти.
— Можете, — лагідно заперечував він. — Я бачу, як вам важко. Це не жалість, а людська участь.
І одного разу я дозволила собі не сперечатися.
Доленосна зустріч
Якось увечері, коли діти нарешті заснули, я сиділа з горнятком чаю біля вікна. У двері постукали.
На порозі стояв Андрій, із якимось особливим виразом обличчя.
— Вибачте, що так пізно… Я подумав, раптом вам потрібна допомога.
Ми сиділи на кухні й говорили про життя. Я розповіла, як познайомилася з чоловіком, як закохалася, як він спочатку був турботливим, а потім став грубим і жорстоким.
— Він одного разу вдарив мене, — тихо сказала я. — А тепер навіть дітей своїми не вважає.
Андрій слухав мовчки. Потім сказав:
— Знаєте… є чоловіки, які за кров’ю батьки, але ніколи ними не стають насправді. А є ті, хто не був поруч при народженні, але стає батьком у серці.
І я раптом відчула, що в мене на очах виступили сльози. Але це були сльози полегшення.
Перші кроки до нового життя
Згодом я почала трохи підробляти вдома: редагувала тексти, перекладала документи. Грошей було небагато, але я вперше відчула незалежність.
Андрій іноді сидів із дітьми, поки я працювала. Він умів їх так розважити, що Артем заливався сміхом, а Маша плескала в долоні.
Сусідка тітка Валя піджартовувала:
— Дивись, мати-героїня, щастя ж поруч ходить.
Я червоніла й відмахувалася. Але в душі тепліло від думки: мені з Андрієм було легко.
Спроба повернутися
І раптом, коли я вже звикла до нового життя, з’явився чоловік. Він постукав у двері пізно ввечері. Я відчинила — і серце завмерло.
— Ну що, впустиш? — нахабно спитав він.
Я прикрила двері наполовину:
— Навіщо ти прийшов?
— Я подумав… може, спробуємо знову? У нас же діти.
Усередині все закипіло.
— Діти? — я ледве стримувала голос. — Тобі знадобилися діти? Де ти був усі ці місяці? Де був, коли я ночами не спала, коли гроші закінчувалися, коли я валялася з утоми?
Він знизав плечима:
— Помилявся. Хочу виправити.
І в цей момент у коридорі з’явився Андрій із пакетом продуктів. Він спокійно промовив:
— Вона більше не сама.
Чоловік розлютився:
— Ага, вже іншого знайшла?
Я зробила крок уперед і твердо сказала:
— Ні, я знайшла не іншого. Я знайшла себе. І моїх дітей. І ти нам більше не потрібен.
Я зачинила двері перед його обличчям.
Нова родина
Минув час. Маша й Артем росли, робили перші кроки, вимовляли перші слова. А разом із ними росла й моя віра в життя.
Андрій став для них справжнім батьком. Він учив Артема кидати м’яч, носив Машу на плечах, читав їм казки.
А для мене він став тим, завдяки кому я знову повірила, що любов існує.
Ми не поспішали. Спочатку просто були поруч. Потім він уперше взяв мене за руку. А одного разу сказав:
— Я не прошу відповіді одразу, але знай: я люблю тебе й твоїх дітей так, як нікого ніколи не любив.
Я довго дивилася на нього, і серце відповіло раніше, ніж губи: «Я теж».
Епілог
Минуло два роки. У той самий травневий день, коли ми поверталися з пологового з Машею й Артемом, я знову стояла біля тих самих дверей, але вже з іншим відчуттям.
На порозі нашого дому стояв Андрій з величезним букетом ромашок — моїх улюблених квітів. Діти бігали довкола, сміючись.
— Ну що, мамо, — сказав він, обіймаючи мене за плечі, — ходімо додому.
І я знала: тепер у нас справді є дім. Дім, де є любов, повага й щастя.
Я глянула на Машу й Артема. Їхні довірливі очі сяяли так само. І я знала: я дотримала обіцянки.
Я нікому їх не віддала.
