Шум у залі нагадував гул розворушеного вулика. Десятки голосів, дзенькіт келихів і тиха музика зливалися в один щільний, гнітючий звук.
— Анечка, люба, ну чого ж ти стоїш у кутку, наче чужа? — Голос свекрухи, Ірини Павлівни, був солодкий, як патока, але з отруйною ноткою. — Іди, поспілкуйся. Хоча… про що тобі з ними говорити…
Вона обвела рукою залу, повну людей у дорогих костюмах і сукнях. Її погляд зупинився на мені з ледь прихованим презирством.
Мій чоловік Вадим, який стояв поруч, лише криво посміхнувся:
— Мамо, не починай. Аня просто не звикла до такого товариства. Вона в нас дівчина проста, сільська.
Слово «сільська» він вимовив з особливим наголосом, і кілька їхніх друзів, що стояли поруч, тихо пирснули зі сміху.
Я відчула, як щоки запалали. «Селючка без роду і племені» — саме так вони називали мене за спиною. А іноді, як зараз, майже прямо в обличчя.
Я вийшла заміж за Вадима з великого кохання — так мені здавалося тоді. Але дуже швидко зрозуміла: для його родини я була лише прикрою випадковістю, тимчасовою забаганкою їхнього сина.
Дівчина з дитбудинку — без родоводу, без імені, без коріння.
Я зробила кілька кроків убік, намагаючись сховатись за штучною пальмою. Хотілося розчинитися в повітрі.
У центрі зали панувала метушня. Батько Вадима, відомий бізнесмен, розсипався в люб’язностях перед струнким сивочолим чоловіком із смаглявою шкірою.
Гість був у дорогому костюмі, але його постава та проникливий погляд одразу видавали людину з інакшим світоглядом. Це був той самий арабський шейх — партнер, якого так хотів «прихилити» мій свекор.
Я побіжно глянула на нього й одразу відвела погляд. Ми були з надто різних світів.
Але раптом я відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Підвела голову — і наші очі зустрілися.
Він не дивився на мого свекра, не звертав уваги на натовп. Його погляд був спрямований прямо на мене.
Його обличчя видалося мені дивно знайомим, ніби я бачила його у сні. В його очах — щось більше за цікавість, щось глибше — мовчазна туга.
Свекор, помітивши, куди дивиться почесний гість, забалакував щось, намагаючись повернути його увагу, та той не реагував.
Шейх неспішно, з гідністю, вийшов з натовпу й пішов прямо до мене.
На мить усе навколо завмерло. Я бачила розгублене обличчя Ірини Павлівни, подив Вадима. Що йому треба від мене?
Він підійшов майже впритул. Від нього пахло парфумами й чимось східним — ароматом спецій і пустелі.
— Даруйте мою нав’язливість, — заговорив він тихо, з легким акцентом, але майже досконалою російською.
Він не дивився мені в очі. Його погляд був прикований до кулона на моїй шиї — півмісяця з червоним каменем, який я носила з дитинства. Це єдине, що залишилося в мене з минулого — до дитбудинку.
Він простяг руку, ніби хотів доторкнутися, але зупинився в останню мить.
— Скажіть мені, дитино… — його голос злегка тремтів. — Хто подарував вам цей кулон? Ваша мати?
Я розгублено кліпнула — не знала, що відповісти.
— Я… не знаю. Матері я не пам’ятаю. Я з дитбудинку. А кулон був зі мною завжди, відколи себе пам’ятаю.
Повисла тиша. Шейх зблід, його рука завмерла у повітрі. Він дивився на кулон, ніби побачив привид.
— Даруйте, — втрутився свекор, що підскочив до нас. Він виглядав украй напружено. — Прошу вибачення за мою невістку. Вона іноді… загублюється в думках. Ходімо, продовжимо нашу бесіду.
Та шейх і не глянув на нього. Його увага була прикута тільки до мене.
— З дитбудинку… — прошепотів він. — Це неможливо.
— Що саме неможливо? — озвався Вадим. У його голосі звучало роздратування. — Ви лякаєте мою дружину. Це просто стара прикраса, вона носить її з малечку.
— Прикраса? — шейх повільно перевів погляд на нього, і в його очах спалахнув крижаний гнів. — Молодий чоловіче, ви не уявляєте, про що говорите. Це не просто прикраса.
Це — ювелірний витвір. Рубін «голубина кров» і біле золото. Таких кулонів — лише два. Один належить мені. Інший я подарував дівчині. Давним-давно. Тут, у Росії.
Його очі знову звернулися до мене. В них блищала надія.
— Її звали Марія. Вона була художницею. У неї були очі — точнісінько як у тебе. Колір літнього неба.
Я мав їхати, але поклявся повернутись. Писав їй, та вона не відповідала. Я шукав її багато років… І почув, що вона померла.
Ірина Павлівна глузливо пирхнула.
— Яка зворушлива історія. Але до чого тут Аня? У нас багато дівчат із блакитними очима.
— Та не в кожної на шиї кулон, виготовлений за моїм ескізом найкращим ювеліром Дамаска, — різко відповів шейх.
Його голос став твердим. Він зробив крок до мене, ігноруючи онімілу родину Вадима.
Поглянув мені в очі — і по щоці скотилася сльоза. Одна, стримана, чоловіча.
— Я шукав тебе усе своє життя… — прошепотів він. — Моє дитя. Моя загублена принцеса. Моя донька.
Ці слова вразили, мов грім серед ясного неба. Свекор застиг з відкритим ротом. Ірина Павлівна стиснула руку Вадима. Її обличчя перекосилося від жаху.
Вадим переводив погляд з мене на шейха, не розуміючи, як це взагалі можливо.
А я стояла — і в мене немов земля з-під ніг пішла. Все, що я пережила — знущання, приниження, байдужість — раптом знецінилось. Бо пролунало лише одне слово.
Донька.
Першою отямилась Ірина Павлівна. Її обличчя блискавично змінило десяток емоцій — від страху до жадібного блиску в очах.
— Донька? Ваше високосте, це якась помилка! Анюта, скажи йому! — вона штовхнула мене ліктем, голос її враз став солодкуватим і хтивим.
Шейх — мій батько?.. — глянув на неї з холодом.
— Я не з вами розмовляю, мадам.
Він знову звернувся до мене. Його охоронці вже стали щільним кільцем навколо, закриваючи нас від натовпу.
— Ми зробимо ДНК-тест, якщо потрібно. Але я знаю. Серцем знаю — ти донька Марії.
Вадим зробив крок уперед, усмішка на його обличчі була штучною до огиди.
— Тату… — звернувся він до шейха, і мене перекрутило від цього слова. — Тобто… ваша світлість! Який сюрприз! Анюта, кохана, чому ж ти мовчала, що маєш такого… поважного батька?
Я поглянула на чоловіка. На того, хто ще хвилину тому насміхався з мого походження. На його матір, яка вважала мене ніким. Їхні обличчя світилися надією й жадібністю. Вони вже рахували вигоди.
І саме в ту мить щось у мені зламалось остаточно. Роки болю, принижень, марних спроб заслужити любов — усе згоріло.
Я глянула на Вадима. Потім на його матір. І розсміялась. Тихо, але так, що обом стало не по собі.
— Я не знала, що вийшла за чоловіка, якому я цікава тільки як вигідний «актив».
— Анюта, що ти таке кажеш! — заверещала Ірина Павлівна. — Ми тебе завжди любили! Як рідну!
— Рідну? — я підняла брову. — Ви називали мене «безрідною». Глузували. І думаєте, я не чула?
Я звернулася до шейха. До тата.
— Я хочу пройти тест. Я маю знати правду.
— Ми зробимо його негайно, — кивнув він. — Поїхали звідси.
Він лагідно взяв мене під руку. Його дотик був теплим. Уперше за роки я відчула себе у безпеці.
— Стійте! Куди це ви?! — закричав Вадим, перегороджуючи дорогу. — Аня — моя дружина! Вона не поїде!
Шейх зупинився. Його голос не підвищився, але в ньому відчувалась криця, від якої Вадим знітився.
— Ваша дружина? Ви впевнені, що після всього сказаного маєте право так її називати? Вона — моя донька. І вона сама вирішить.
Він подивився на мене. В його очах — запитання.
Я глянула на Вадима — переляканого, злим. На його родичів — схвильованих, жадібних.
Вони боялися втратити свій виграшний квиток.
— Я йду, Вадиме, — сказала я спокійно. — Відсьогодні я — не «селючка без роду». Я — донька свого батька. Я їду з ним. Розлучення.
Я розвернулась і пішла. Не оглядаючись. Назустріч новому життю. Нарешті — додому.
Напишіть, що думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно прочитати ваші думки!
