Дверний замок клацнув, і цей сухий металевий звук здалася Галині пострілом. Вона здригнулася, випустила з рук кухонний рушник і завмерла в коридорі, прислухаючись до важкого дихання за дверима.
Сергій увійшов, хитався, немов повернувся не з санаторію, а розвантажував вагони з вугіллям. Загоріле обличчя, дивно контрастуюче з мученицькою гримасою, блищало від поту. Він кинув спортивну сумку на підлогу з таким грохотом, ніби там лежали камені, і відразу схопився за лівий бік.
— Води… — прохрипів він, навіть не намагаючись роззутися. — Галя, терміново… Серце колотиться, зараз вистрибне.
Галина метнулася на кухню, відчуваючи, як холонуть руки. Склянка дзвеніла об графін, і вона налякано озирнулася — будь-який зайвий звук у перші години після його повернення карався грандіозним скандалом.
Сергій називав це «періодом адаптації». Його нервова система, нібито розхитана на відповідальній роботі, вимагала ідеального, кладовищенського спокою. Галина жила в цьому режимі вже двадцять років, звикнувши ходити по власній квартирі тінню і змащувати дверні петлі олією.
Вона принесла воду, намагаючись не розлити. Сергій жадібно випив, скривився, ніби ковтнув оцет, і важко осів на банкетку в передпокої.
— Боже, як же я втомився, — видихнув він, закриваючи очі. — Процедури були просто варварськими, ти навіть не уявляєш, Галя. Магніти, струми, масажі… Лікарі сказали, я на межі, ще трохи — і все, інсульт.
Галина дивилася на його міцну бичачу шию, на свіжий, рівний загар, що лягав навіть на вуха. Їй стало соромно за ці зрадницькі думки. Чоловік лікується, страждає, буквально витягує себе з того світу, а вона стоїть тут, здорова і рум’яна, і сміє сумніватися.
— Сереж, може, швидку викличемо? — тихо, майже пошепки запитала вона.
— Яку швидку?! — різко відкрив очі він, і в них на секунду промайнула злість, що відразу змінилася звичною страждальною поволокою. — Ти хочеш мене добити своїми лікарями?
Він перевів подих і додав уже тихіше, але з натиском:
— Мені потрібен спокій. Просто абсолютний спокій і бульйон. Той, дієтичний, ти зварила?
— Звісно, зварила.
— Тоді неси. І чемодан не чіпай, чуєш?
Галина вже потягнулася до ручки його величезного пластикового чемодана, щоб відсунути з проходу, але віддерла руку, ніби від розпеченої плити.
— Чому?
— Там… речі повинні охолонути, — поморщився Сергій, ніби пояснював очевидне нерозумній дитині. — Після магнітних полів енергетика повинна стабілізуватися, інакше зіб’єш весь лікувальний ефект.
Він важко підвівся, кряхтя, і поплівся до спальні, демонстративно шаркаючи ногами по паркету. Галина залишилася в передпокої, вдихаючи повітря. В ніс вдарив запах — не ліків і не лікарняного хлору, а чогось пряного, південного і абсолютно чужого.
На кухні було нестерпно душно. Галина стояла біля плити, механічно помішуючи прозору рідину в каструлі. Їй здавалося, що вона виварює не курку, а власне життя, поки не залишиться одна суха, безсмачна маса.
Із ванної доносився звук, який сводив її з розуму вже півроку.
Кап.
…
Кап.
…
Кап.
Кран течі монотонно і безжально. Сергій клявся полагодити його перед від’їздом, обіцяв навесні, обіцяв рік тому. Але завжди знаходилися справи важливіші: тиск, мігрень, «санаторій».
Галина зажмурилася, відчуваючи, як скроні стискає обручем. Цей звук бив по нервам сильніше крику, відраховуючи секунди їхнього життя в цій тісній квартирі з відстаючими шпалерами.
— Галя! — донеслося із спальні вимогливо і примхливо.
Вона наллє бульйон у піалу, поставила на піднос і поспішила до чоловіка. Сергій лежав поверх покривала, розкинувши руки хрестом мученика, поки телевізор працював без звуку.
Він підвівся на лікті, брезгливо заглянув у тарілку.
— Жирний який, — констатував він з докором. — Я ж просив зняти шкіру, ти хочеш, щоб у мене печінка відмовила прямо зараз?
— Я зняла, Сереж, це просто навар…
— Навар… — передразнив він, кривлячи губи. — Ладно, давай сюди. І ось що, куртку мою візьми, у передпокої висить.
— У прання?
— В яке прання? — подивився на неї, як на божевільну. — У машинку не можна, там мембрана дорога, зіпсуєш, та й енергетика… У машинці речі вмирають, перешию руками негайно.
— Сереж, я втомилася, я цілий день на роботі була…
— А я, на твою думку, на курорті прохолоджувався?! — він швиркнув ложку на піднос, і гарячий бульйон розлився на чисту білизну. — Я там здоров’ям займався заради нас, між іншим, щоб ти вдовою не залишилася!
Він схопився за серце і театрально закотив очі, показуючи біліки.
— Все, мовчу, іди вже. Не доводь мене, мені не можна хвилюватися, лікар категорично заборонив будь-які емоції.
Галина відчула, як до горла підкотився твердий, гострий ком. Не сльози, ні, це було щось інше — холодне і важке. Вона мовчки взяла піднос з пролитим бульйоном, промокнула пляму краєм простирадла і вийшла.
У ванній було сиро і незатишно. Кап. Кап. Кап. Звук падіння крапель у фаянсову раковину здавався в напівтемряві оглушливим набатом.
Галина принесла куртку — легку, спортивну, модного крою. Сергій купив її перед поїздкою, запевняючи, що вона необхідна для спеціальної лікувальної фізкультури.
Вона включила воду тонкою цівкою, намагаючись не шуміти. Набрала таз теплої, мильної води і занурила куртку в піну, спостерігаючи, як темніє тканина від намокання.
Треба перевірити кишені. Вона завжди робила це перед пранням, бо Сергій завжди забував там чеки, дрібницю або зім’яті носові хустки.
Правий кишеню — порожньо.
Лівий кишеню — порожньо.
Внутрішній, на липучці.
Пальці нащупали щось щільне і блискуче. Папір. Галина тихо ляснула себе подумки — якщо це напрямок лікаря або рецепт, він зараз розмокне, і Сергій влаштує їй другу серію показового виступу.
Вона швидко витягла знахідку і стряхнула мильну піну.
Це був не напрямок.
Це була фотографія, стандартна картка десять на п’ятнадцять, такі друкують у вуличних фотоательє на набережних.
Галина піднесла знімок до очей, примружуючись від тьмяного світла лампочки.
Сергій усміхався так широко й щиро, як ніколи не усміхався Галині навіть у день їхнього весілля. Поруч, щільно притиснувшись до його боку, стояла жінка — молода, у легкому сарафані, з такими ж яскраво-рудими волоссям.
Галина повільно перевернула фотографію.
Розмашистим, дитячим почерком, звичайною синьою ручкою було написано:
«Улюбленому таточку від зайчат. Санаторій «Сонечко», липень 2024».
Кап.
Звук падаючої води зник, Галина перестала його чути. Світ раптово звівся до розмірів цього глянсового прямокутника в її мокрій руці.
Двадцять четвертий рік.
Хлопчикам на вигляд років десять.
Отже, вони народилися приблизно у 2014-му.
Тоді Сергій теж їздив у санаторій на цілих два місяці, посилаючись на серйозне ускладнення після грипу.
Двадцять років він лікував нерви.
Двадцять років вона ходила навшпиньки, боячись його потривожити.
Двадцять років вона економила на панчохах і помаді, щоб купити йому путівку у «гарний профілакторій».
Вона оплачувала не медицину, вона утримувала другу сім’ю — цих веселих рудих хлопчаків і жінку в сарафані.
Всередині не було болю, не було істерики. З’явилося дивне, дзвінке відчуття пустоти, ніби їй вирізали всі нутрощі, але забули зашити розріз. Вона згадала, як Сергій кричав на неї через недостатньо прозорий бульйон півгодини тому, як забороняв чіпати чемодан — зрозуміло, там були подарунки для них.
Страх перед чоловіком, який тримав її в узді два десятиліття, випарувався миттєво, його просто вимкнули, як лампочку.
— Галя! — пролунав із кімнати роздратований голос. — Ти там заснула?! Де моя куртка, мені дме!
Галина акуратно поклала мокру фотографію на вібраційний килимок пральної машини. Витерла руки об халат, повільно й ретельно, кожен палець.
Поруч на прасувальній дошці стояв праска — вона гладила білизну перед його приїздом і в метушні забула витягти вилку з розетки. Червоний індикатор горів у напівтемряві, як око хижака, а від підошви йшло відчутне тепло.
Галина взяла праску. Вона була важка, масивна, ручка зручно лягла в долоню.
Вона натиснула кнопку подачі пари.
Пш-ш-ш-ш.
Зла струя білого пару з шипінням вирвалася назовні.
— Галя!!! Ти втратила слух?!
Галина не відповіла. Вона взяла фотографію, мокру, липку, і з силою притиснула її прямо до розжареної підошви праски, обличчям до металу. Фото зашипіло, почало скукожуватися та чорніти, але вона навіть не подивилася на результат.
Вона розвернулася і пішла в коридор, шнур натягнувся як струна, але довжини вистачало із запасом.
Вона йшла повільно, чітко відмірюючи кроки, тримаючи праску перед собою на витягнутій руці, немов зброю. Пар продовжував виходити тихим, загрозливим свистом. У спальні горів нічник, відкидаючи на стіни довгі, ламані тіні.
Сергій підвівся на ліжку, роздратовано збиваючи кулаком подушку.
— Ну нарешті! Я думав, ти там…
Він замовк на півслові.
Він побачив її обличчя — абсолютно спокійне, кам’яне.
Він побачив димлячу праску в її руці.
І він побачив, що до підошви праски прилипло щось строкате, уже починає обвуглюватися.
Галина зробила крок у кімнату, переступаючи поріг. Потім ще один, невблаганно скорочуючи дистанцію. Сергій втиснувся у спинку ліжка, втягнув голову в плечі, і його загар раптом став землянисто-сірим.
— Галя… — прошепотів він, і в цьому шепоті вперше за двадцять років звучав справжній, тваринний жах. — Ти що задумала?..
Галина мовчки підняла шиплячу праску вище, заносячи її для удару.
Галина зупинилася на мить, дивлячись прямо в очі Сергію, і сповільнила рух праски. В її руках залишалася сила, але замість руйнування вона обрала контроль. Сергій, побачивши її спокій і непохитність, відчув, як у грудях стискається страх — той самий, що два десятиліття тримав його у владі над нею.
— Галя… — голос тремтів, ледве чути. — Ти… ти серйозна?
Вона кивнула, не відводячи очей.
— Так, Сергію. Досить брехні, досить ілюзій. Я не твоя прислуга, не твоя тінь і не твоя секретарка. Мені набридло жити в страху і економити себе на твоє «здоров’я». Це твоя відповідальність — не на мені, а на тобі.
Вона обережно поставила праску на підлогу, щоб не пошкодити підлогу, і крокувала до дверей. Сергій залишився на ліжку, стиснувши руки в кулаки, збентежений і приголомшений.
— Куди ти йдеш? — спробував він крикнути, але голос тремтів і звучав беззахисно.
— Туди, де мене не триматимуть у страху, — тихо відповіла Галина, і в її словах звучала твердість, яку він ніколи раніше не чув.
Вона вийшла з кімнати, взяла свій плащ і ключі, і на мить зупинилася біля порога, дивлячись назад. Сергій сидів мовчки, відчуваючи, що його влада над нею розсипалася як порожній пісок.
Галина вийшла на вулицю, глибоко вдихнула нічне повітря. Вона більше не боялася. Двадцять років страху розтанули в один крок назовні. І в цю мить вона відчула неймовірну легкість: свободу, якої ніколи раніше не мала.
Від того вечора їхнє життя змінилося назавжди. Сергій залишився сам на свій «санаторій», на свій контроль і маніпуляції, а Галина — нарешті жила для себе, вільна від брехні і страху, і ніколи більше не дозволяла комусь визначати її цінність.
Світ для неї відкрився по-новому: спокій, самостійність і сила, яка народжується лише тоді, коли вирішуєш поставити себе на перше місце.
Холодний метал праски і мокра фотографія залишилися лише пам’яттю про те, що одного разу страх можна перетворити на силу.
І Галина знала: тепер вона сама господарка свого життя.
