Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо у багряно-золоті відтінки, коли широкою автострадою, що пронизує серце мегаполіса, мчав розкішний чорний позашляховик. Його потужний двигун ревів, мов звір, випущений на волю, а колеса ледь торкалися асфальту, залишаючи за собою легкий слід пилу.
За кермом сидів Ігор — молодий, амбітний, у дорогому костюмі, з діловим портфелем на сусідньому сидінні. Кожен його рух був наповнений рішучістю, кожна думка — зосереджена на одній меті: найважливіша зустріч з впливовим бізнесменом, яка могла змінити його кар’єру назавжди.
Ці переговори тривали вже кілька місяців — безкінечні дзвінки, листування, спроби домовитися. І ось нарешті настав момент істини. Ігор відчував, як б’ється серце — не від страху, а від азарту, від передчуття чогось великого. Він не міг дозволити собі запізнитися. Ні в якому разі. Він уже уявляв, як підписує контракт, як виголошують тост за успіх, як його ім’я починають поважати у ділових колах.
Але саме в цей напружений момент задзвонив телефон. Екран спалахнув — «Мама». Ігор зітхнув, зціпивши зуби. Він знав: якщо не відповість, вона дзвонитиме знову і знову, як завжди. Неохоче натиснув на кнопку.
— Алло, мамо, я в машині, — різко сказав він, намагаючись говорити спокійно, але в голосі вже відчувалося роздратування.
— Ігорчику, слухай, я щойно була з Лідою в салоні, — залунав у слухавці звичний, надокучливий голос. — Уявляєш, косметолог сказала, що в неї шкіра як у двадцятирічної! А я, до речі, теж ходила, і…
— Мамо, мені зараз не до того! — перебив він, натискаючи на педаль газу сильніше. — Я на трасі, поспішаю на важливу зустріч!
— Ой, на трасі? — пожвавішала вона. — То купи мені, синочку, домашніх яєць, добре? Он же бабусі часто стоять уздовж дороги, свіже, натуральне. Я тобі вареників наварю!
Ігор закотив очі. Яйця? Зараз? У його голові не було місця для домашньої сметани, бабусиних рецептів і вареників. Його світ — це цифри, стратегії, багатомільйонні угоди. Але, щоб швидше закінчити розмову, кинув:
— Добре, мамо, куплю. Тільки відчепись.
Він поклав слухавку, відчуваючи, як усередині закипає злість. Як можна бути такою відірваною від реальності? — думав він. — Я на межі прориву, а вона про яйця!
За кілька хвилин він помітив біля узбіччя літніх людей — дідуся і бабусю, що сиділи на складних стільцях біля плетеного кошика. Ігор пригальмував, сподіваючись побачити яйця. Але замість них — чорна смородина, що блищала на сонці, мов коштовне каміння. Дідусь у зношеній кепці й з добрими, але втомленими очима підвів голову.
— Синку, глянь, яка ягода! — покликав він, усміхаючись. — Свіжа, соковита, прямо з грядки! Вітамінів — хоч відбавляй! Звариш варення — взимку з теплом згадаєш!
Ігор скривився. Навіщо йому смородина? Він не варив варення. Він не знав, що з нею робити. Йому було шкода витрачати час на дрібниці. Але згадавши обіцянку матері, вирішив хоча б поглянути. Може, яйця все ж є.
— Діду, у вас яйця є? — запитав він, намагаючись бути ввічливим.
— Ні, синку, сьогодні не брали. А от смородина — першокласна! Скуштуй, дам просто так!
Ігор заперечно похитав головою. Але дідусь не здавався:
— Дарма відмовляєшся. Ця ягода — мов ліки. Серце зміцнює, кров очищує, душу зігріває. Я сам щодня їм пригорщу — он який живий і здоровий.
Юнак уже починав сердитися. Що йому до серця діда? Він втратив дорогоцінний час, а цей старий все базікав про користь смородини, наче це найважливіша розмова у світі.
— Діду, я поспішаю! — різко кинув він. — У мене немає на це часу!
І, не стримавшись, штовхнув ногою відро з ягодами. Смородина розлетілася навсібіч, як чорні бризки. Дідусь зойкнув, намагався втриматися, але спіткнувся й упав на асфальт. Його голова глухо вдарилася об край відра.
— Ой, лишенько! Дідусю! — закричали бабусі, кинувшись до нього.
Ігор обернувся. Його серце на мить завмерло. Дід лежав нерухомо, очі заплющені, обличчя бліде. Одна з бабусь намагалася підняти його, інша тремтячими руками телефонувала комусь.
— Що з ним? — підійшов Ігор, відчуваючи, як холод пробігає по спині…
— І ти ще питаєш?! — вигукнула одна з жінок, тицяючи в нього пальцем. — Це ж ти його збив! Він і так хворий, серце ледве тримається! А ти — штовхнув, і він втратив свідомість! Він за ту смородину і живе! Кожна ягідка для нього — як останній шмат хліба! А ти — все зіпсував! Хто тепер купить?
Ігор відчув, як під ногами захиталася земля. Він не хотів завдати шкоди. Просто не стримав емоцій. Але тепер усе стало серйозно. Просто поїхати — не міг.
— Де найближча лікарня? — запитав він, уже витягуючи телефон.
— Двадцять кілометрів по трасі, праворуч, — відповіла одна з бабусь. — Тільки швидше, бо інакше не доживе!
Не вагаючись, Ігор підняв старенького — той був легкий, мов пір’їнка — і поклав на заднє сидіння. Машина зірвалася з місця, ніби сама розуміла, що кожна секунда — вирішальна. Яйця? Вареники? Ділова зустріч? Усе вивітрилося з голови. Залишилось тільки одне — врятувати людину.
У лікарні одразу почалася метушня. Медики, побачивши старого, впізнали його.
— Та це ж дід Василь! — вигукнув один із лікарів. — Він у нас на обліку! Аритмія, тиск — нестабільний! Швидко до реанімації!
Ігор стояв осторонь, немов закам’янів. Він не знав, хто цей дідусь. А тепер усе залежало від нього. Лікарі почали розпитувати, як усе сталося. Він чесно розповів, нічого не приховуючи.
— Треба негайно викликати дружину, — мовила медсестра. — Вона має знати.
За пів години приїхала літня жінка з заплаканими очима і тремтячими руками. Це була дружина діда. Бабусі вже встигли повідомити їй.
— Це ви його…? — тихо прошепотіла вона, дивлячись на Ігоря.
— Я не хотів… — почав він, але не зміг закінчити.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Головне, щоб жив залишився.
Лікарі поставили діагноз — інфаркт. Сильний стрес, падіння, удар — усе разом дало збій. Але шанс вижити був. Потрібні були дорогі ліки. Ігор, не вагаючись, витягнув банківську картку.
— Я заплачу за все, — впевнено сказав він. — І за лікування, і за медикаменти.
Цілу годину він провів в аптеці, виписуючи рецепти, сперечаючись із провізорами, наполягаючи на терміновій доставці. Він, той, хто звик до комфорту й статусу, вперше в житті робив щось не для себе.
Коли все було улагоджено, він вийшов надвір. Небо вже було темне. Поглянув на телефон — дванадцять пропущених викликів від мами. Зітхнув і подзвонив.
— Ігорчику, ти живий?! — закричала вона у слухавку. — Я з розуму сходила! Ти ж не в тому кафе, правда?
— В якому кафе? — здивувався він.
— Та в тому, де в тебе мала бути зустріч! Воно згоріло вдень! Як факел! Усі всередині — загинули! Я бачила в новинах! Дзвонила, дзвонила — ти не відповідав! Я думала — все!
Ігор зледенів. Згадав час. Зустріч. Він запізнився. Гнав трасою, пнув відро, віз діда до лікарні. Здавалося, втратив можливість. А насправді — уникнув загибелі.
Наступного ранку по телевізору оголосили список загиблих. Серед них — його бізнес-партнер. Той самий, з яким він прагнув підписати контракт. Якби не дід, не смородина, не гнів — Ігор був би там. І, можливо, мертвим.
Наступного дня він навідався до лікарні. Дід прийшов до тями. Лежав у палаті, блідий, але з ясними очима.
— Пробачте мене, — сказав Ігор, опустивши голову. — Я був різким. Не розумів…
— Та нічого, синку, — лагідно мовив дід. — В усіх життя своє. В мене — дах тече, дружина хвора, сусіди не допомагають. Смородину продаю — щоб вистачило на ліки й хліб. Робітники взяли гроші, а нічого не зробили. А ти — взяв та й відро штовхнув… Але, мабуть, доля так розпорядилася.
Ігор мовчки слухав. І щось у ньому зламалося. Він, успішний, впевнений, заможний, раптом побачив інший бік життя. Там, де люди борються за копійку, де старий продає ягоди, щоб врятувати кохану, де кожен промах — на вагу життя.
Він не просто вибачився. Він зробив більше.
— Я оплачу лікування вашої дружини, — сказав він. — Найняв доглядальницю. І знайду нормальних майстрів — дах полагодять. Якісно. За мій рахунок.
Дід дивився на нього з подивом.
— Навіщо тобі це?
— Бо ви врятували мені життя, — тихо відповів Ігор. — Якби не ви — мене б не було. А я ледь вас не вбив. Тепер я повинен.
Відтоді Ігор змінився. Став м’якшим, уважнішим, добрішим. Зрозумів: справжній успіх — не в грошах, а в учинках. Найважливіші зустрічі — не в календарі. Іноді доля приходить у вигляді старенького з відром смородини. І якщо ти не пнеш те відро — вона може подарувати тобі нове життя.
