Несподівано квартиру Дмитра та Ельвіри затопили сусіди зверху. Вода залила стіни, меблі, речі — усе, що було дорогим для молодої сім’ї.
Подружжя дуже засмутилося, адже тепер їхнє житло потребувало дорогого ремонту. Єдиним виходом стало тимчасове переїзди до матері Дмитра, Людмили Іванівни.
Вона жила одна у просторій трикімнатній квартирі, але її ставлення до невістки завжди залишало бажати кращого.
— Ну що ж, будемо якось уживатися, — сказала Людмила Іванівна, коли Ельвіра з Дмитром зайшли до квартири з валізами.
Її голос був холодним і відстороненим, без жодного натяку на співчуття чи розуміння.
— Мамо, ми ж тимчасово, поки не вирішимо проблему з квартирою, — ніяково промовив син. — Робітники обіцяли за два-три тижні все відновити.
Жінка лише недоброзичливо кивнула у відповідь, показуючи, що розмову закінчено.
Минуло кілька днів. Ельвіра старалася бути непомітною, допомагала свекрусі по господарству, готувала вечерю, але щоразу почувалася зайвою.
Людмила Іванівна постійно знаходила привід для критики: то суп пересолений, то білизна неправильно випрана, то підлога погано вимита.
Одного ранку, коли Дмитро пішов на роботу, а Ельвіра тільки збиралася снідати, на кухню увійшла свекруха.
— Ти знову забула вимкнути світло у ванній! — сердито крикнула вона. — Скільки можна повторювати?
— Перепрошую, я дійсно забула. Більше такого не станеться, — спокійно відповіла невістка.
— Та що ти взагалі тут робиш? Дмитро вже на роботі, а ти досі за столом копирсаєшся! — роздратовано вигукнула Людмила Іванівна. — І не забудь помити посуд.
Ельвіра, не кажучи ні слова, встала зі столу, віднесла тарілку до раковини й швидко пішла на роботу.
Ввечері, повернувшись додому змученою після важкого робочого дня, вона тихо пройшла до кімнати, поставила телефон на зарядку й вирушила вечеряти.
Незабаром на кухню зайшла свекруха, тримаючи в руках смартфон Ельвіри.
— Що це за секрети у тебе тут? — різко запитала Людмила Іванівна.
— Що сталося? — здивовано пробурмотіла дівчина.
— Я хотіла подивитися, хто тобі дзвонив, а тут пароль! — продовжувала обурюватися свекруха. — Ти що, приховуєш щось від мого сина?
Ельвіра відчула, як її щоки заливає рум’янець. Вона ледь стримувала своє обурення.
— Це мій особистий телефон. У ньому немає нічого секретного, просто я звикла захищати свої дані, — холодно відповіла вона.
— Особисті дані, кажеш? А може, ти просто ховаєш щось від Дмитра? Чи, може, у тебе є хтось інший? — не вгамовувалася свекруха.
Ельвіра ледве стрималася, щоб не вибухнути.
— Ні, звичайно. Просто це нормальна практика — тримати телефон під паролем, — пояснила вона.
— Ось бачиш, навіть виправдовуватися почала, — насмішливо мовила Людмила Іванівна, виходячи з кухні.
Цього вечора Ельвіра вирішила поговорити з Дмитром. Коли чоловік повернувся з роботи, вона все розповіла йому.
— Мама трохи різка, — почав він. — Але ти теж маєш зрозуміти, що їй непросто. Вона звикла жити сама, а тепер у неї вдома з’явилися ще люди.
— Але вона переходить усі межі! Взяти мій телефон і намагатися його відкрити — це порушення особистих кордонів! — обурено сказала дружина.
— Я поговорю з нею, щоб вона більше так не робила, — сухо відповів Дмитро.
Розчарована відсутністю підтримки, Ельвіра зібрала речі й вирушила до готелю.
Через кілька днів Дмитро прийшов до неї з квітами й вибаченнями.
— Пробач мені, Елю. Я був неправий. Мама дійсно переступила межу, і я мав тебе підтримати, — сказав він.
Після довгої розмови подружжя примирилося, але Ельвіра вирішила більше не спілкуватися зі свекрухою.
