Час наближався до обіду, коли Ілля нарешті зміг зателефонувати коханій дружині:
— Яна, я цілий. Скоро буду вдома. У нас на шахті сталася аварія, тільки-но повертаємося на базу.
— Дякувати Богу, Ілюша! Я дзвонила диспетчеру, він усе розповів. Дуже чекаю тебе.
Ілля був засмучений. Адже сьогодні — не просто Восьме березня, це ще й день народження Яни. Здавалося, все йшло за планом — зміна закінчувалась за пару годин, усе було спокійно. Аж раптом тривога, терміновий виїзд — на одній з шахт загоряння. Гасили, рятували людей — на щастя, обійшлося без жертв.
Ілля працював у гірничорятувальній службі. Високий, кремезний, міцний, але з найм’якшим серцем — саме за це Яна його і покохала.
Вийшов надвір, а там — злива. Не найкраща погода для того, щоб обійти все місто у пошуках квітів. Звісно, дружина не заради подарунків його любить, але ж сьогодні подвійне свято…
У їхньому маленькому шахтарському містечку квіткових кіосків небагато. Ілля вирішив не покладатися на найближчий, а подався в центр. Один кіоск уже зачинився, в іншому лишились лише троянди дивного кольору. Залишався лише один магазин, хоча його господиня — непривітна Галина — була відома своїм характером.
Коли змоклий до нитки Ілля увійшов, продавчиня саме рахувала виручку.
— Доброго вечора! І вас зі святом!
— Дякую, — буркнула у відповідь Галина.
— Мені б квітів.
— Ось, все перед вами. Обирайте.
Ілля оглянув кімнатні рослини, гербери, ті самі троянди…
— А гарненьких тюльпанів не знайдеться?
— Молодий чоловіче, хто хотів гарні тюльпани — приходив зранку, а не під вечір.
— Не вийшло раніше. Робота затримала.
— Знаємо ми вашу «роботу»…
— Та що ви! Це не про мене.
— Всі чоловіки однакові. Є один букет, замовлений, але клієнт не прийшов.
Галина провела його в іншу кімнату — серед сувенірів на столику стояв розкішний букет фіолетово-білих тюльпанів із бахромчастими краями.
— Гарний! А скільки?
— Півтори тисячі.
Ілля засоромився — мав лише тисячу. Можна було б забігти додому, але знав: Яна більше його не відпустить. Тож він попрямував до дверей.
— Що за чоловіки пішли… Квітів шукають, а грошей не мають.
— Я з аварії, людей рятували, не з гульок повертаюсь. Гроші є, просто не вистачає трохи.
Він вийшов, а дощ лив ще дужче. Галина дивилася йому вслід. Вона знала про ранкову аварію на шахті. «Рятував людей, тепер поспішає до дружини, шукає квіти… А я з ним як із чужим…» Вона вже збиралася йти до подруги, коли побачила: якась бабуся тягне Іллю за рукав у двір навпроти.
— Бабусю, я поспішаю. Дуже.
— Синочку, будь ласка. Там хвилин на десять. Нам із дідом підкинули кошенят, я за молоком бігала, а вони залізли на дерево. Кричать. Сусіди не допоможуть — бурчать, що я всіх годую.
Дійшли до дерева — двоє мокрих руденьких кошенят жалібно нявкали. Іллі не склало труднощів зняти їх. Теплі маленькі грудочки припали до рук.
— Одразу видно — родичі. Один хлопчик, інша — дівчинка, — сказала бабця.
— Хто ж таких викинув?
— А руденьких не можна! Вони ж щастя приносять.
— Щастя?
— Так! Забобон такий. Але вірний.
— І що з ними робити?
— Заберу, та завтра на базар — може, заберуть.
— Ніякого базару. Якщо вони брат і сестра — нехай будуть разом. Заберу собі щастя.
Кошенята дряпались, лізли по плечах, і він зрозумів — так додому не донесе. Згадав: у квітковому магазині є коробки.
Двері магазину були відчинені, світло — вимкнене.
— Пробачте, це знову я. Мені б коробку картонну.
— Ледве встигли. Збиралась вже закриватися. Ви за букетом?
— Ні. Кошенят не донесу.
Галина увімкнула світло й побачила дві мокрі грудочки в його руках.
— О Господи… Де ви їх знайшли?
— З дерева зняв. Не втримаються — впадуть. Допоможіть, будь ласка.
— Руді, значить… Щастя в дім.
— Саме так. Примета така.
Жінка довго дивилася на Іллю. «Який же він добрий…» Потім принесла коробку, вирізала отвори, заклеїла скотчем.
— Щиро дякую! І вас зі святом. Вибачте.
Ілля вже тягнувся до дверей, коли вона його зупинила:
— Як вас звати?
— Ілля.
— Ілюше, ви забули квіти.
— Та ні… Я ж…
— Без грошей. Подарунок для дружини. Візьміть.
— Не можу так… Я вам завтра донесу решту.
— А я можу. Не треба нічого. Це для неї. Вона щаслива з вами — передайте.
— Дякую вам!
Ілля нарешті рушив додому. А Галина ще довго дивилася йому вслід — з добрим серцем, букетом тюльпанів і коробкою, повною щастя.
Ілля не став дзвонити. Просто тихо відчинив двері ключем… Почувши знайомий голос, Яна миттєво вискочила в коридор.
— Рідненька моя, з днем народження і з Восьмим березня. Я нарешті вдома.
— Спасибі, Ілюшенько! Яка ж краса! Ніколи не бачила тюльпанів такого кольору. Ти їх по всьому місту шукав?
— Шукав квіти, а знайшов ще й ось це — коробку зі щастям.
Ілля обережно поставив на пуф картонну коробку, відклеїв скотч і розкрив її. Із затіненого кута на них дивилися чотири пари синіх оченят із фіолетовим відтінком. Двоє мокрих кошенят тулились одне до одного.
— Які ж ви мокрі! Так, спочатку у ванну йде Ілля, а вже потім — малеча.
Після важкої зміни, довгих походів містом і гарячої ванни, Іллю почало хилити в сон.
— Янусю, я на годинку приляжу.
— Лягай, любий, тобі треба відновитися. А як прокинешся — святкуватимемо.
— Ти з ними сама впораєшся?
— Та звісно! Дивися, які вони слухняні.
Кошенята тихенько сиділи біля коробки у передпокої, в якій Ілля їх приніс. Яна вирішила дати їм трохи часу — нехай звикають. Але вони не поспішали розповзатися кімнатами, наче все ще не вірили, що відтепер це — їхній дім.
Поки Ілля спав, Яна встигла викупати малюків із шампунем, витерти рушниками, і саме тоді задзвонив телефон. На екрані — старша сестра Лєра.
— Ну як ви там, сестричко? Святкуєте вже?
— Ще ні, Ілля після чергування приліг відпочити. Як прокинеться — будемо відзначати.
— Тобі, мабуть, самій нудно?
— Та ні, мені зовсім не сумно. Уяви: мій чоловік подарував мені коробку зі щастям.
— Яку ще коробку?
— Завтра самі все побачите, коли завітаєте.
— От Ілля в тебе фантазер!
— Він у мене найкращий.
Було вже далеко за вечір, а Ілля з Яною ще сиділи за столом, смакували шампанським. Це була їхня сімейна традиція — восьме березня святкувати лише вдвох, а наступного дня кликати рідню й друзів. Вони із посмішкою спостерігали, як нові мешканці квартири обживаються. Вимиті, м’які, з блискучою шерстю, кошенята крокували кімнатою, озираючись.
А тим часом в іншому кінці міста за святковим столом сиділи дві зрілі жінки. Обидві мали успішний бізнес, раз по раз піднімали келихи:
— За нас, красунь, і за комерційну вдачу!
Та одна з них, смакуючи шампанське, подумки була зовсім не тут. Вона тужила не за грошима чи прибутками, а за тим, аби колись хтось шукав для неї тюльпани під весняною зливою… І просто так — подарував коробку зі щастям.
