Євген завжди обожнював дітей. Та власних у нього не було: він рано одружився, але через кілька років з’ясувалося, що не може мати нащадків. Дружина не змирилася з цим, тож покинула його, знайшла iншого, народила від нього сина, а згодом ще й доньку.
Євген так i не одружився вдруге. Усвідомлював, що мало хто з жінок захоче пов’язати своє життя з чоловіком, який не може подарувати їй дитини. Кілька разів він ходив на побачення, але всі вони були безрезультатними.
Тоді він вирішив: якщо не може реалізуватися як батько, то принаймні допомагатиме дітям.
У нього була власна ювелірна майстерня. Загалом, руки у нього були золотими. Тож він знайшов приміщення й організував там безкоштовний гурток для дітей. Вони майстрували різні вироби, працювали з деревом, а подекуди навіть пробували себе у роботі з золотом.
Діти обожнювали Євгена, а він — їх. Йому було значно приємніше навчати малечу, ніж проводити вечори у барі чи в гаражі, як робили його друзі.
— Та навіщо тобі це? — якось запитав його приятель, добряче хильнувши. — Ти ж навіть не отримуєш за це грошей! Навпаки, витрачаєш власні кошти на оренду та матеріали! Де сенс?
Євген лишень усміхнувся.
— А в чому, власне, сенс? У мене достатньо грошей. Але на що мені їх витрачати? Хтось витрачає на родину, на дітей, але в мене ні першого, ні другого. Комусь цікаво просаджувати зароблене у барах чи магазинах, але мені це не потрібно.
— Ну, не знаю. Наприклад, купив би собі круту тачку, — не вгамовувався друг.
— А навіщо? До роботи я ходжу пішки, до гуртка також. Авто мені потрібне тільки для риболовлі чи збору грибів. I з цим чудово справляється моя стара «Нива».
— Або квартиру б собі кращу взяв.
— I жив би в ній один… Розумієш, я займаюся тим, що робить мене щасливим. А ще це приносить радість дітям. Багато з тих, хто приходить до мене, з бідних сімей. Їхні батьки не можуть дозволити собі оплатити дорогі секції. Якби не мій гурток, вони або блукали б вулицями, або просиджували б у телефонах. Ти б бачив, з якою гордістю вони показують батькам зроблену власноруч поличку! Або як старанно намагаються полагодити тонесенький ланцюжок! Ці навички залишаться з ними, можливо, навіть у житті стануть у пригоді. Діти тепер приносять з дому зламані речі, а потім гордо заявляють мамі й татові, що самі їх полагодили.
Друг не міг його зрозуміти. Грошей повно, а він займається якоюсь «дурнею» ще й з чужими дітьми.
Але Євгену було байдуже. Він знаходив у цьому сенс i щиро радівся.
Він був готовий прийняти всіх бажаючих, та, на жаль, простору i часу бракувало. Тож у нього було дві групи: однi заняття проходили у вiвторок увечерi, iншi — у суботу.
Якось з’явилося одне вiльне мiсце – сім’я одного хлопчика переїхала. Євген написав у соцмережах, що є можливiсть записати ще одну дитину.
Майже одразу йому написала жінка. Вона благала взяти її сина. Виявилося, що вона виховує його одна, а по суботах доглядає хвору матір. Зазвичай хлопчика брала з собою, але це було нелегко. Якби він міг займатися три години, вона б встигала зробити всю роботу.
Євген погодився.
Хлопчику щойно виповнилося п’ять. Зазвичай вiн набирав дітей вiд шести, щоб їм було цікаво i вони могли користуватися iнструментами. Але цього разу зробив виняток.
Мама хлопчика, Олена, виглядала втомленою, але була привітною. Вона пояснила, що працює багато, виховуючи Льошу самотужки. А тут ще й мамин iнфаркт… Добре, що все обiйшлося, але допомога потрiбна. Олена щосуботи їздить через усе мiсто: прибирає, готує на тиждень. I все це з сином. Але тепер вона зможе все встигати.
Льоша виявився допитливим i не по роках дорослим. За ним доводилося пильнувати, але Євгена це не бентежило.
Хлопчик швидко звик до занять i до чоловiка. Постiйно щось розповiдав, дiлився враженнями про день.
Вiд нього Євген дiзнався, що батько до нього не приходить. Що мама забирає його з садка останньою. Але Льоша не скаржився, просто говорив про це, як про буденнiсть.
Одного разу заняття закiнчилося, дiтей розiбрали, а от Олени все не було. Коли Євген уже збирався подзвонити їй, вона набрала його першою…
В паніці вона розповіла, що бігла до автобуса і послизнулася на льоду. Тепер вона в лікарні з переломом, їй накладають гіпс.
— Євгене, вибачте, будь ласка, зараз я зателефоную подрузі, щоб вона забрала Льошку. Сподіваюся, вона ще не поїхала. А я потім якось доберуся додому.
— Не потрібно нікому дзвонити, — твердо сказав Євген, — я сам побуду з Льошкою. А потім ми з ним за вами приїдемо, у мене є машина.
Льоша був у захваті від того, що ще трохи часу проведе з дядьком Євгеном. Зазвичай його всі називали просто на ім’я або по-батькові, але з Льошею все було по-іншому.
Євген допоміг Лені дістатися машини, а потім і піднятися додому.
— Мамо, я їсти хочу, — простягнув Льошка, коли вони зайшли в квартиру.
— Зараз, дорогий. Я трохи відпочину і щось приготую.
— Та як же ви з переламаною ногою щось готуватимете? — похитав головою Євген. — Я зараз усе зроблю. А Льошка мені допоможе, правда?
Хлопчик радісно закивав. Готувати разом з дядьком Євгеном — це ж так класно!
Після вечері Лена не переставала дякувати Євгенові, поки той не відмахнувся, мовляв, нічого особливого він не зробив.
Коли він уже збирався йти, взявши з Лени обіцянку, що вона подзвонить, якщо щось знадобиться, Льошка потягнув його за рукав.
— Що таке, Льош? — посміхнувся Євген.
— Дядьку Жень, а будьте моїм татом?
Євген навіть розгубився. Це прозвучало так щиро і наївно, що зачепило його до глибини душі. Він-то розумів, що ніхто й ніколи не назве його татом.
— Льош, що ти таке говориш? — почервоніла Лена.— Вибачте, Євгене.
— Та що ви, нема за що вибачатися, — лагідно сказав він. — Льош, у тебе вже є тато. Але я можу бути твоїм другом, домовились?
Хлопчик кивнув, але якось сумно.
Ця фраза не виходила в Євгена з голови цілий день. А наступного вечора після роботи він зателефонував Лені і запропонував привезти продукти. Заодно помив посуд, розуміючи, що жінці ще важко звикнути до милиць, потім позаймався з Льошкою і пообіцяв, що зранку відведе його в садочок, а ввечері забере.
— Я так не можу, — тихо мовила Лена. — Не можу вас так обтяжувати.
— А ви й не обтяжуєте, я ж Льошин друг, забули? — розсміявся він.
Все частіше Євген бував у Лени й Льошки. А коли з Лени зняли гіпс, він все одно продовжував приходити.
Через кілька місяців вони обидва зрозуміли, що ця невелика допомога переросла в щось більше. Та й Льоша став йому не просто учнем, а, скоріше, сином.
Через пів року вони переїхали жити разом. Євген продав свою однокімнатну квартиру і купив простору двокімнатну. Оскільки він не витрачав гроші на розваги, у нього накопичилася пристойна сума. Квартиру Лени вони почали здавати, а у Льошки з’явилася власна велика кімната.
Одного разу Євген клав Льошку спати. Прочитав йому казку і пообіцяв, що завтра вони підуть гуляти, поки мама буде на роботі.
Коли він вже збирався виходити з кімнати, Льошка тихо запитав: — А тепер ти будеш моїм татом?
Євген усміхнувся. Він думав, що Льоша вже забув про ту розмову. Але діти нічого не забувають.
— Я вже твій тато, — відповів він.
— Тоді, на добраніч, тату, — посміхнувся Льоша.
Євген закрив двері, стримуючи сльози. Він і мріяти не міг, що коли-небудь почує ці слова.
