Бомжuха Ірочка дуже старанно складала в поліетиленовий пакетик порожні пляшки. Біля цього кафе саме їй залишали посуд зі столів, інших безхатьків звідси ганяли безжально. Вона була дуже вдячна, намагалася чимось віддячити за таку милість, але її не взяли. Старезна вже, хто захоче зв’язуватися. Ірочці й справді було вже чимало. Та в свої 78 вона почувалася досить бадьоро, на пам’ять не скаржилася, зір її не підводив. Піруети, звісно, вже були не для неї, але спину тримала рівно, а підборіддя — гордо. Та й деякі па, скажімо прямо, виконала б гідно. Старість, панове, — це стан душі.
А те, що опинилася на вулиці — ну, так склалося життя, що тут вдієш…
Ірочка була унікальною бомжихою. Чепурною, охайною, навіть елегантною… Вона якимось дивом примудрялася регулярно відбілювати і прасувати свій єдиний в’язаний комірець, дбайливо штопала старенький кардиган, пильно доглядала за єдиною парою черевиків. От в чому річ: якщо не пиячити і не дозволяти собі занепасти — навіть безхатько може виглядати пристойно.
«Неможливо!» — вигукнете ви. Складно, звісно, але якщо гідність — це стиль життя…
Он, наприклад, праска. Коли розселяють старі комуналки, з’являються справжні скарби. Чавунна праска, буржуйка, тюлеві покривала, газовий пальник. А вже кружечки-каструльки… Вона облаштувала собі затишну комірчину в одному з нескінченних підвалів колишніх прибуткових будинків біля Грібоєдовського каналу. Підвал був трохи сирий, але цілком пристойний. Льоша з Ванею притягли їй туди дерев’яне ліжко. Дядя Вова засклив маленьке підвальне віконце.
Дівчинкою вона пережила блокаду. Коли поруч заводили мову про нестачу їжі чи зіпсовані продукти, вона трохи піднімала ліву брову і ледь помітна напівусмішка осяювала її вродливе обличчя. Що ви можете знати про справжній голод?!
Своїх дітей у неї не було — так буває у професійних балерин. Останній чоловік помер раптово від інфаркту, а його кмітливі сини від першого шлюбу дуже швидко розібралися з документами й формальностями — і Ірочка миттєво опинилася на вулиці. Вона обожнювала тих хлопців, балувала, засипала подарунками, возила на моря, водила в ресторани. Могла собі дозволити — і їй це приносило радість. А вони виросли і перетворилися от… на це.
Інтелігентна балерина, яку все життя носили на руках, вона не стала ні з ким воювати. Гідно пройшла знайомими з дитинства дворами — і опинилася в Задзеркаллі.
Ірочку обожнювали всі без винятку. Вона зверталася на «ви» навіть до останніх п’яниць, прибирала у дворі, як могла, годувала голубів на бульварі, завжди погоджувалася доглянути за коляскою чи допомогти молодим матусям. Леночку, доньку власника кафе (того самого, де залишали пляшки), вона вчила правильно тримати спину і дихати під час танцю. Леночка теж дуже хотіла стати балериною. Ірочка нікого не повчала, з усіма була ввічлива, привітна, не лізла і не чіплялася. Остання зі старої петербурзької гвардії. Такий собі янгол, свята душа.
Світлана жила з мамою у дуже красивій квартирі на другому поверсі старовинного будинку в центрі, на Адміралтейському. У неї була гувернантка, у мами — домогосподарка і кухарка. Але Свєта все одно була дуже нещасною дитиною. Серед дорогих іграшок і речей вона жила кінематографічним, зовсім несправжнім життям. Вона ненавиділа броколі парами і смузі, уроки японської мови і дитяче програмування, світські прийоми і колючі сукні. Няню, вже п’яту за рахунком, ненавиділа теж. А нового маминого друга — товстого, гучного німця — терпіти не могла понад усе. Той гучно шморгав носом, сміявся голосом гобліна і був схожий на троля. Мама ж чомусь від нього божеволіла.
Водій привозив Свєту додому, іноді проводжав до квартири, а іноді їй дозволяли підніматися самій. Абсолютно чужі люди постійно крутилися біля неї, а мама згадувала про доньку вкрай рідко — здебільшого, коли треба було десь «показати». Батько поїхав дуже давно. Вона його зовсім не пам’ятала. Із друзями теж не складалося. З дітьми сусідів дружити їй не дозволяли, а діти маминих друзів їй не подобались. Та й майже ні в кого не було дітей її віку. У її приватній школі було всього 10 учнів у класі, у всіх водії й супроводжуючі — про яку дружбу могла йти мова?
У той день у двір заїхати було неможливо, водій різко зупинився на вулиці, і в їхню машину хтось в’їхав. Поки дорослі лаялися і кричали, Свєта вийшла з машини подивитися, опинилася в натовпі, і якась тітка взяла її за руку, щоб відвести до мами…
Якось Ірочка побачила у підвалі в жебраків дивну маленьку дівчинку. Брудну, в лахмітті, прив’язану до батареї — вона ледь чутно наспівувала арію з «Кармен», вкладаючи спати стару ганчірку. Своїй «ляльці» вона розповідала віршика про будинок, який побудував Джек. Гарною англійською мовою.
Вести перемовини з цілою зграєю професійних жебраків Ірочка вважала марною справою. І не стала чекати. Того ж вечора поспішила через знайомі з дитинства арки і двори й через деякий час увійшла до під’їзду будинку біля Левового мосту. Відомий адвокат, син покійних друзів, дуже хороший хлопець, упізнав Ірочку одразу і допомогти вважав за свій обов’язок. Довго плескав себе по боках, тряс головою — не вірив власним очам, адже йому повідомили про її смерть! Дякував за честь, що вона звернулась до нього з проханням. Негайно надіслав свою службу охорони забрати дитину й доставити до нього.
Почувши суворі, військові кроки, жебраки миттєво зникли в вечірній темряві.
Свєту благополучно доставили в квартиру біля історичних левів.
Чому її мама не надто активно шукала доньку — ще належало з’ясувати. Ірочка ж, щаслива і задоволена, намагалася тихенько вислизнути, але пильне адвокатське око помітило її спроби ще на старті. Вона була тверда й непохитна, але хитрий слуга Феміди мав козир — гаряча вода і комфортабельна ванна. Піниста гаряча ванна з ароматом гортензії була мрією всього її безхатченського життя. Ірочка залишилася погостювати.
Всю наступну тиждень Іроччине життя змінювалося, як у голлівудському кіно.
Батько Світлани, надзвичайно впливова персона, примчав із-за кордону, щойно почув, що трапилося. Разом з адвокатом вони перш за все відправили її маму назад у глухе село Кирляєво, що в Тамбовській губернії. Без жодних прав, без можливості листування. Ймовірно, тепер вона замовлятиме собі парні броколі вже там, у провінції, заодно й підтягне японську. А Гоблін у вигляді німця зник сам собою, наче його й не було.
Було вирішено, що Світлана залишиться жити з батьком — і, як виявилося, той виявився прекрасною людиною. А чому раніше не з’являвся? Та просто був переконаний, що дівчинці краще буде з матір’ю — грошей же він їм не шкодував. Дурень… При чому тут, скажіть на милість, гроші?! Закордон раптово втратив для нього будь-яку привабливість, і він разом із щасливою донькою почав справжній переворот — спочатку вдома, а потім і на старій дачі. На маленькій сімейній нараді вони разом вирішили перевести Свєту до нормальної школи — правда, з поглибленим вивченням англійської.
Далі в гру вступили обидва гіганти — адвокат і батько Світлани. Вони розгорнули справжній наступ проти родичів Ірочки, тих самих, що безжально виставили її на вулицю. Їм вдалося повернути всі документи Ірини Павлівни, а також скасувати продаж квартири, здійснений за фальшивою довіреністю. Господи, благослови тих бюрократів, які не поспішали з оформленням — виявилися дуже доречно повільними. Проти лома, як кажуть, немає прийому, окрім іншого лома.
Потім настала черга районної міліції, яка ніби завзято шукала зниклих дітей, а насправді прикривала жебраків не через честь, а через інтерес. Тобто за хабар. Врешті-решт, на тлі розголосу і суєти, жебраки хутко зникли і перебралися подалі — аж у область, аби не наразитися.
І лише одне питання по-справжньому не давало спокою відомому адвокату.
— Ірино Павлівно, ну чому ж Ви одразу до мене не звернулись? Ще коли все з тією квартирою почалося…
— Та що Ви, батечку. Як же можна турбувати зайнятих людей через таку дурницю… Сама ж усе й зіпсувала, от і отримала… Але ж зовсім інша справа — коли страждає нещасна дитина!
