Катерина Дмитрівна стояла біля свіжої могили, обрамленої сірим осіннім небом і безрадісним пейзажем цвинтаря. Навколо кружляли жовті листки, зірвані холодним вітром з дерев, і тривожно літали над мокрою землею. Дощ ішов уже кілька годин поспіль, але жінка не помічала, як промокла її чорна куртка — здавалося, жодна стихія не могла бути страшнішою за те горе, що стискало її душу. Цвинтар був майже порожній — лише вона одна серед кам’яних пам’ятників і тиші, яку порушували лише пориви вітру та поодинокі краплі дощу. Вона приходила сюди щодня, коли чоловік був на роботі, бо не могла більше терпіти його спроби втішити її, його безпорадні обійми і слова про те, що життя мусить тривати. Ці слова ранили сильніше за будь-який докір.
Механічно поправивши маленький пам’ятник із сірого граніту, Катерина опустилася на коліна просто в багнюку, не відчуваючи холоду, не помічаючи болю в ногах. Схиливши голову, вона прошепотіла:
— Свєточко, моя дівчинко… Чому я не вберегла тебе? Я б віддала своє життя, аби тільки ти була жива. Чому я не змогла зупинити тебе тоді?
Сльози текли щоками й падали на холодну поверхню мармуру, змішуючись із дощем. Минув рік і три місяці з того дня, як вони знайшли тіло її єдиної доньки, але біль не вщух. Навпаки, з кожним днем він ставав усе сильнішим, роз’їдаючи душу зсередини, ніби вогонь, що його неможливо загасити. Здавалося, час мав би хоча б трохи загоїти рану, та він лише робив її глибшою, невиліковною.
Все почалося три роки тому, коли Світлана почала змінюватися. Спершу це були ледь помітні дрібниці — дивні записи в щоденнику, який Катерина випадково побачила на столі, неголосні сварки в передпокої, коли донька поверталася додому все пізніше. Потім з’явилися нові друзі, про яких Світлана вперто не хотіла розповідати, і той тривожний блиск в очах, від якого батькам ставало моторошно. Вони намагалися говорити з нею, питали, слухали, благали — та чим більше старалися, тим далі вона від них віддалялася.
— Мамо, відчепись! — кричала Світлана, грюкаючи дверима своєї кімнати. — Я вже доросла!
— Сімнадцять років — це ще не дорослість! — відповідала Катерина, стоячи за дверима й відчуваючи, як їй розривається серце від безсилля.
Валерій Іванович, шанований лікар міської лікарні, людина, яка врятувала сотні життів, уперше в житті відчув себе абсолютно безпорадним. Він досі пам’ятав той жахливий вечір, коли довелося викликати швидку — Світлана лежала на підлозі своєї кімнати, корчачись від болю, а Катерина навіть не могла втримати її в обіймах.
— Що з нею? — ридала Катерина, поки лікарі оглядали доньку.
— Передозування, — тихо сказав колега Валерія. — Терміново в реанімацію.
Ту ніч вони провели в коридорі лікарні, молячись, тримаючись за руки, сподіваючись. Світлана вижила, але в її погляді щось назавжди змінилося. Вона стала ще замкнутішою, ще агресивнішою. Те тепло, яке раніше йшло від неї, зникло без сліду.
— Нам треба її ізолювати, — сказав тоді Валерій дружині, стоячи на кухні. — Інакше ми втратимо її назавжди.
— Вона ж не злочинниця! — прошепотіла Катерина, стискаючи в руках мокру від сліз хустинку. — Це ж наша донечка!
— Саме тому ми маємо її врятувати. Будь-якою ціною.
Домашній арешт тривав три нестерпні місяці. Світлана кричала, плакала, благала, обіцяла змінитися, але батьки були непохитні. Встановили ґрати на вікнах, змінили замки, чергували по черзі. Валерій ночами телефонував до клінік, шукав найкращих фахівців, читав медичну літературу про залежність. Катерина не спала, дослухаючись до кожного шороху в коридорі.
— Я вас ненавиджу! — кричала донька. — Ви зруйнували моє життя! Я вам цього ніколи не пробачу!
Ці слова досі звучали у вухах Катерини, завдаючи нестерпного болю. Та тієї фатальної ночі вони не встежили. Валерій задрімав у кріслі біля дверей, Катерина прийняла снодійне від нервового виснаження. Ледь чутний звук вхідних дверей — і Світлана зникла. Залишила тільки записку: «Не шукайте мене. Я вам більше не донька».
Пошуки тривали вісім довгих років. Міліція, приватні детективи, дзвінки до однокласників, оголошення в газетах і на телебаченні — все марно. Світлана наче розчинилася в повітрі. А потім, коли надія майже згасла, надійшла страшна звістка: тіло знайшли біля закинутого складу.
В морзі Валерій тремтячими руками тримав висновок патологоанатома, а Катерина плакала, притискаючи до грудей останнє фото доньки — випускний, біла сукня, усмішка.
— Передозування… — прошепотів Валерій. — Вона… вона померла від передозування.
Минав рік після похорону. Катерина жила на автоматі — вставала, мила посуд, готувала обід, якого ніхто не їв, і раптом серед дня починала плакати. Вона могла стояти годину біля плити, забувши вимкнути газ, або знаходити себе в кімнаті Світлани, речі якої вони так і не змогли розібрати.
Валерій на роботі став похмурим, почав робити помилки. Просив сусідку Антоніну Степанівну навідуватися до дружини, сам телефонував щодві години — боявся, що Катя може собі щось зробити.
— Катрусю, тримайся, — обіймав він її вечорами. — Ми маємо жити далі. Свєта б не хотіла, щоб ти так страждала.
— Не кажи мені, чого хотіла б Свєта! — відштовхувала його Катерина. — Ти не знаєш! Ніхто не знає!
Вони майже не розмовляли. Валерій намагався обіймати дружину, а вона байдужо відверталася, сідала з фотографією біля вікна. Він умовляв її жити, але бачив — втрачає і її.
Того жовтневого дня сама доля ніби подала знак…
Спочатку привезли пацієнтку…
Валерій завершував денну зміну у своєму кабінеті. На столі стояв скляний графин із водою, у шафці лежала банка тушонки — обід, який він так і не встиг з’їсти. Робота поглинала його повністю — це був єдиний спосіб не думати про втрату. Медсестра Віра вбігла до ординаторської з тривожним обличчям:
— Валерію Івановичу, там нову пацієнтку привезли… Молода жінка, у важкому стані. А Ігор Вадимович відмовляється її приймати.
— Що значить відмовляється? — насупився Валерій, піднімаючи голову від медичних карт.
— Каже, що бездомна ліжко займає. Мовляв, нехай їде в іншу лікарню. Ліжка потрібні для «нормальних» пацієнтів.
Валерій стиснув кулаки. Ігор Вадимович, якого за очі всі називали Кощеєм, з’явився в лікарні пів року тому завдяки зв’язкам своїх впливових родичів. Цинічний, байдужий, він сприймав медицину як спосіб заробітку, а не як покликання. Для нього пацієнти ділилися на вигідних і невигідних.
— Де він зараз? — спитав Валерій, встаючи з-за столу.
— У курилці, як завжди.
Валерій знайшов Ігоря біля службового входу. Той недбало докурював дорогу сигарету, дивлячись у новенький телефон і явно насолоджуючись неробством.
— Ігорю Вадимовичу, у нас є пацієнтка, яка потребує негайної допомоги.
— А, ви про ту… — Ігор скривився, наче від неприємного запаху. — Слухайте, Валерію Івановичу, я не зобов’язаний кожну бродяжку лікувати. У мене й так роботи по горло. Нехай їде в соціальну лікарню.
— Ви лікар чи байдужий чиновник? — різко спитав Валерій, відчуваючи, як закипає кров. — Клятва Гіппократа для вас щось значить?
— Не читайте мені моралі, — відмахнувся Ігор. — Я знаю свою справу. А моя справа — лікувати тих, хто може заплатити.
— Тоді ви не лікар. Ви — торговець.
— Як хочете, — знизав плечима Ігор і пішов, залишивши Валерія наодинці зі своїм обуренням.
Валерій попрямував до приймального відділення. Молода жінка лежала на каталці, її лихоманило, обличчя було бліде і виснажене. Брудний одяг, скуйовджене волосся, але в рисах обличчя було щось знайоме, щось, що змусило серце Валерія болісно стиснутись.
— Як її звати? — запитав він у медсестри.
— Документів немає. Знайшли її біля вокзалу. Каже, що Свєта.
Валерій завмер. Свєта. Як його донька…
— Терміново в операційну, — сказав він, зібравшись. — Підготуйте все необхідне.
Операція тривала чотири години. Піт заливав очі, колеги передавали інструменти, в операційній панувала напруга. Валерій працював, думаючи про те, що кожне життя безцінне, що не можна ділити людей на гідних і негідних допомоги. Він думав про свою Свєту, про те, що десь хтось міг відмовитися допомогти його дочці.
Після довгої, виснажливої операції Валерій вийшов у внутрішній двір лікарні, щоб трохи перевести дух. Осіннє повітря було пронизане вологою і холодом, але він не відчував холоду — його думки все ще були там, у операційній, де боролися за чиєсь життя. Робочий день офіційно завершився, але повертатися додому йому не хотілося. Там чекала порожнеча, мовчання, важкі спогади. Дім став місцем скорботи, де кожен предмет нагадував про Свєту. Він боявся відчиняти двері, боявся почути відлуння минулого.
Крізь рідкий осінній дощ мерехтів самотній ліхтар, розливаючи на мокрому асфальті пляму жовтуватого світла. У цьому примарному сяйві він помітив маленьку постать — дитину, що обережно наближалася до нього. Це була дівчинка років шести, в подертих сандалях, безглуздо великих для її ніг, і в потертій сукенці, надто довгій і явно не за розміром. Вона підійшла прямо до нього, сміливо й рішуче, ніби знала, що він зможе допомогти.
— Дядьку-лікарю, — мовила вона без вступу, дивлячись просто в очі. — Купіть у мене kров, будь ласка.
Спершу Валерій навіть не зрозумів, що вона сказала. Він отетерів, потім м’яко всміхнувся, хоча серце стиснулося від болю.
— Що ти сказала, маленька?…
— Що ти сказала, дівчинко? — перепитав Валерій, намагаючись говорити м’яко й лагідно.
— Бабуся казала, що в лікарні купують кров по п’ятсот гривень, — спокійно відповіла дівчинка. — У нас удома зовсім немає грошей. А мені треба купити ліки й щось поїсти для бабусі.
Її голос звучав рівно, ніби мова йшла про щось буденне — як купити хліб чи заплатити за проїзд. Валерій присів навпочіпки, щоб подивитися їй просто в очі.
— Так не можна, малеча, — прошепотів він. — Дітям не можна здавати кров. Це небезпечно і заборонено. Але я лікар. Можливо, зможу вам допомогти іншим способом?
Дівчинка, яку звали Аля, довірливо присіла поруч на мокру лавку й почала розповідати. Виявилося, що її мами давно немає — вона померла, коли Аля ще була зовсім маленькою. Бабуся, єдина, хто залишився, сильно захворіла й уже не може працювати прибиральницею. А продавчиня в сусідньому кіоску більше не дає товар у борг. «Я хотіла якось допомогти», — сказала вона просто. І цього було досить, щоб Валерій усвідомив: покинути її напризволяще він не може.
— Покажеш мені, де ти живеш? — запитав він. — Я лікар, і, можливо, зможу допомогти твоїй бабусі. Лише дозволь мені перевдягнутися.
Їхній дім був на околиці міста, серед старих, напівзруйнованих будівель, де давно ніхто нічого не лагодив. Стеля протікала, стіни покрились пліснявою, а в повітрі стояв запах ліків і вогкості. На просіданому дивані лежала жінка — Таїсія Павлівна. Її обличчя було блідим, очі — втомленими, а кашель не припинявся.
— Не варто, лікарю… — прохрипіла вона. — У нас все одно немає грошей. Хай буде як буде…
— Тихіше, — спокійно відповів Валерій, дістаючи стетоскоп. — Я просто огляну вас. Безкоштовно.
Огляд підтвердив серйозні проблеми із серцем і легенями. Валерій не вагався — викликав швидку, зібрав документи, які зберігалися в пакеті з-під цукру, і вже за годину Таїсія була в лікарні.
Аля залишилася з ним.
— Поїдеш до мене, доки бабуся лікується? — запропонував він.
Дівчинка мовчки кивнула й узяла його за руку. У цій простій довірі було щось таке, що розтоплювало найглибшу біль у серці Валерія.
Коли вони повернулись додому, Катерина зустріла їх на порозі. Побачивши дитину поряд із чоловіком, вона завмерла. Обличчя її напружилось, очі тривожно блиснули, але Валерій спокійно поклав ключі на стіл і сказав:
— Це Аля. Її бабуся в лікарні. Ми повинні про неї подбати.
Катя лише кивнула й спробувала всміхнутись, хоча в її погляді промайнуло щось глибоке, невимовне. Коли Аля почала їсти, Катерина тихо дістала альбом із фотографіями і відкрила сторінку зі світлиною їхньої доньки Світлани у віці семи років — у сірій сукні, з двома косичками та тими самими великими сірими очима.
— Подивись, Валеро… — прошепотіла вона, показуючи чоловіку. — Вона ж як дві краплі води схожа на нашу Свєточку…
Валерій довго дивився на фото, потім — на дівчинку. Щось тремтливе піднялось усередині. Збіг? Можливо. Але деякі збіги не бувають випадковими.
Наступного дня Катерина вперше за багато місяців сама вийшла з дому. Вона поїхала до лікарні й попросила дозволу побачити Таїсію Павлівну. Старенька лежала під крапельницею, змарніла, але при тямі.
— Ви хто така? — спитала вона насторожено.
— Я дружина лікаря, що вас лікує. Аля живе зараз у нас.
Жінка замислилася, а потім почала говорити тихо, наче з самого серця:
— Її звали Свєта… Вона прийшла до нас вагітною, худою, переляканою. Казала, що батьки вигнали її з дому. Ми прихистили її. Вона народила дівчинку, а коли тій було чотири, померла. Довго хворіла…
Катерині запаморочилося. Вона схопилася за спинку стільця.
— А прізвище? Як її звали повністю?
— Соколова. Свєта Соколова.
Це було її дівоче прізвище. Ім’я її доньки. Світлана взяла прізвище матері, коли покинула дім. Всі ці роки вони шукали її, а вона жила в бідності, померла, залишивши по собі дитину, про яку вони навіть не підозрювали.
— Вона часто плакала ночами, — додала старенька. — Говорила, що сумує за мамою. Що хотіла б попросити пробачення, але боїться. Що її батьки її не пробачать. А перед смертю просила передати Алі, що дуже її любила і не хотіла залишати…
Катерина не пам’ятала, як дісталась додому. Весь час тремтіла, зрізала з волосся дівчинки зразки для аналізу ДНК. Коли прийшли результати — сумнівів не залишилось.
— Вона — наша онука, — прошепотіла вона, простягаючи результати Валерію. — Наша Свєточка народила доньку… і померла. А ми про це навіть не знали. Ми втратили її двічі.
Валерій обійняв дружину. Вони плакали разом — від болю, але й від нової, несподіваної надії. Світлани більше не було, але її донька — їхня онука — жила. І вони могли подарувати їй все те, чого не встигли дати Світлані.
Оформити опіку вдалося швидко — допомогли колеги, знайомі, друзі лікарів. Аля отримала документи, сім’ю, турботу і любов. Ім’я залишилось те саме, але тепер вона мала дім і рідних.
Життя в квартирі змінилось. Знову звучали дитячий сміх, голосні запитання. Катерина шила сукенки, купувала ляльки, записала Алю до садочка. Валерій допомагав із читанням, вчив зав’язувати бантики, розповідав казки. Вони знову стали родиною.
— Бабусю Катю, — якось спитала Аля, — чому ти іноді плачеш, коли дивишся на мої фото з мамою?
— Бо я дуже люблю тебе і твою маму, — відповіла Катя, цілуючи дівчинку в маківку. — І мені боляче, що ми не знали тебе раніше.
— А я вас теж люблю, — серйозно мовила Аля. — І мама мене любить, правда? Вона ж на небі й дивиться на нас?
— Авжеж, любить. І дуже тобою пишається.
Увечері, коли Аля засинала, Катерина сиділа біля її ліжка, дивилася на портрет доньки й шепотіла:
— Дякую, Свєточко, що повернула нам сенс життя. Прости, що не вберегли тебе. Але ми збережемо Алю. Обіцяємо.
Валерій обіймав її за плечі, і вона не відсторонювалася. Вони стояли разом, дивлячись на сплячу дівчинку, й розуміли: їхня родина знову стала цілою. Не такою, як раніше, але справжньою. Біль залишився, але поряд із ним оселилася надія і нова любов.
А за вікном тихо накрапав дощ, змиваючи старий біль і приносячи із собою нове щастя.
Катерина більше не ходила на цвинтар щодня. Тепер вона знала: Світлана їх пробачила. А їхнє головне завдання — подарувати Аліні всю ту любов, яку вони не встигли віддати її мамі. Повернути їй те дитинство, яке було вкрадене у Світлани.
