Біда в селі Озерки завжди ходить у парі зі слухами. А коли Нюрка Кузнєцова, найкраща красуня на селі, впала в обморок прямо посеред магазину, чутки розлетілися швидше, ніж серпневий вогонь на сухому полі.
– Понесла! – першою здогадалася Петровна, підхоплюючи бліденьку дівчину під руки. – Від городського хахаля свого понесла, окаянна!
Нюрка прийшла до тями, відмахнулася від верещачих баб і вибігла геть, але справа була зроблена. Вже до вечора все село гуло, як переляканий вулик.
– Я ж казала, добром це не закінчиться! – хитала головою тітка Мар’я, розвішуючи білизну. – Бачила, як вони з тим городським за клубом милувалися. Все материн наказ пам’ятаю: «Як місяць народиться – так і правда розкриється».
Тільки баба Клава, старенька знахарка, сиділа на своїй лавочці і посміхалася. В її погляді було щось таке, що змушувало всіх місцевих пліткарок при зустрічі прикушувати язики. Вона щось знала, від чого всі їхні плітки могли розсипатися, як осіннє листя…
Нюрка влетіла в рідний дім, захлопнувши двері так, що шибки в старих рамах заходили ходуном.
– Господи, Нюрка! – розпачливо сплескала руками мати. – Що ж ти робиш?
– А нехай! – вигукнула дочка, розмазуючи сльози по щоках. – Нехай хоч всі шибки виб’ються! Все одно тепер… все одно…
Зінаїда Павлівна, звикла за двадцять років вдовства вирішувати всі проблеми самотужки, важко опустилася на табурет. Серце її підскочило – не дарма Петровна до хвіртки підбігала, все шептала щось про Нюркин обморок.
– Дочко, – тихо покликала вона, – ти тільки правду мені скажи. Не таї.
Нюрка сповзла по стінці на підлогу, обхопивши коліна руками. В свої двадцять три вона була ще зовсім дівчинкою, тільки очі – від батька, глибокі – видавали зовсім не дитячу тугу.
– Четвертий місяць, мам, – прошепотіла ледве чутно. – А Дімка… Дімка телефон змінив. І в соцмережах заблокував. Бабка його, у якої він гостював, каже – одружений він виявився. Просто влітку розважався…
За вікном мелькнула цікава сусідська мордочка – новини в Озерках розносилися зі швидкістю світла. До вечора все село буде знати…
Зінаїда Павлівна піджала губи. Не так вона собі уявляла долю єдиної дочки. Нюрка після технікуму могла поїхати в місто – освіта дозволяла. Але залишилася в селі, магазин прийняла після старої Семенівни. «Не хочу, – говорила, – як всі в міську метушню. Тут повітря чисте, люди свої…»
Свої. Зінаїда криво усміхнулася. Завтра ці «свої» таке почнуть…
– Мам, – Нюрка підняла заплакане обличчя, – ти тільки не проганяй мене. Я справлюсь, чесно. Працювати буду, дитинку вирощу…
– Совсем дурна? – раптом рикнула Зінаїда. – Яке «проганяти»? Ти подивись на мене – я тебе одна виростила після того, як батько на лісопилці загинув? Виростила! І онука піднімемо!
За вікном знову мелькнула тінь – цього разу Петровна, перша пліткарка на селі, навіть не приховувалася. Зінаїда розпахнула вікно:
– Чого вислуховуєш, Петровна? Новин чекаєш? Так я сама все розповім! Внука чекаю! Чуєш? В-Н-У-К-А! І нехай тільки хтось косо на мою доньку погляне…
Петровна відскочила від паркану, але Зінаїда знала – через годину все село буде гудіти, як розбурханий вулик…
К вечору наступного дня Нюрка зрозуміла – до магазину краще не виходити. Покупці, особливо жінки, ніби спеціально затримувалися біля прилавка: хто зітхав показово, хто шептався, а хто й прямо починав відчитувати.
– І не соромно тобі, дівка? – гриміла бабка Настя, вибираючи цукор. – У подолі носити – це ж ганьба на все село! Ось в наші часи…
– В ваші часи, бабуле, аборти робили в сараї у Митревни, – раптом роздався скрипучий голос від дверей. – А потім по кутах плакали.
До магазину, опираючись на сучкувату палицю, зайшла баба Клава. Древня знахарка рідко з’являлася на людях, за продуктами зазвичай відправляла онучку. Але сьогодні прийшла сама.
– А ти, Настасія, мабуть, забула, як в п’ятдесят дев’ятому за одруженим головою сільради бігала? – прищурилася старуха. – Або склерозу удар?
Бабка Настя побагровіла і, кинувши цукор на прилавок, вискочила з магазину.
– А ти, дівонька, – баба Клава повернулася до Нюрки, – ввечері до мене зайди. Розмова є.
В її вицвілих очах Нюрка побачила щось таке, від чого ком в горлі вперше за ці дні почав потихеньку танути…
Будинок баби Клави стояв на околиці, майже біля самого лісу. Казали, що знахарка спеціально так оселилася – щоб цілющі трави під рукою були. А ще казали, що вона відьма і з нечистою силою знайома. Але коли припікало – всі бігли до неї: то спина прихопить, то дитина не спить, то порчу зняти треба…
Нюрка несміливо постукала в низьку двері.
– Заходь вже, – роздалося зсередини. – Чого як миша під вікном ховаєшся?
В будинку пахло травами та свіжоспеченим хлібом. Баба Клава чаклувала біля печі, діставала глиняний горщик.
– Сідай, – кивнула вона на лавку. – Чай пити будемо. З малиною і звіробоєм. Для тебе зараз в самий раз.
Нюрка обережно сіла.
– А тепер слухай, – старуха наливала чай в дві чашки. – Історію тобі розповім. Про себе розповім.
Вона помовчала, наче збираючись з думками.
– В сорок восьмому це було. Прислали до нас в село нового агронома з міста. Молодий такий, красивий… Очима сверкає, на гармошці грає. А я тоді… Ех, була я, як ти зараз – коса до пояса, очі блакитні…
Баба Клава відхлебнула чаю, прикрила очі, ніби бачачи перед собою ту далеку весну.
– Закрутив він мені голову. Все обіцяв в місто повезти, інститут якийсь заочний… А як дізнався про малюка – тільки його і бачили. Поїхав швидше вітра, навіть речі у господині не забрав.
Нюрка застигла з чашкою в руках.
– А село-то наше, – продовжувала старуха, – воно і тоді таке ж було. Судачили, пальцем показували. Мати від сорому слегла, батько пити почав. Думала – руки на себе наложу.
Вона раптом різко повернулась до Нюрки:
– Знаєш, що мене врятувало? Моя бабка, Аграфена, царство їй небесне. Привела мене сюди, в цей самий будинок, поїла травами, а потім навчила всьому, що сама знала. «Глупа, – каже, – не в гріху справа, а в любові. Дитя – воно завжди дар Божий, як не крути».
– І що потім? – пошепки спитала Нюрка.
– А потім сина народила. Красеня, розумника. Професором в Москві став, між іншим. Внуки у мене там… А я тут залишилась. Бо зрозуміла – моє місце тут. Де біль людська, де допомога потрібна…
Баба Клава піднялася, дістала з полки стару фотографію. На пожовклому знімку красивий чоловік в костюмі обнімав літню жінку – помолоділу років на двадцять знахарку.
– Ось він, синочок мій, – в голосі старухи прозвучала гордість. – Тому городському хахалю моєму ні разу не поїхав, не шукав. «Ти, – каже, – мама, мені за двох була». А тепер слухай, що скажу…
Вона раптом взяла руки Нюрки в свої – сухі, шорсткі від роботи:
– Завтра на пошту підеш, заяву напишеш. В декрет раніше підеш – робота у тебе шкідлива, тяжкості тягати не можна. А як час прийде – до мене приїдеш, я тобі трави дам і пологи прийму. Скільки вже їх на своєму віку прийняла…
– Баб Клав, – Нюрка всхлипнула, – а як же люди? Засміють…
– А ти голову вище тримай! – старуха стукнула палицею об підлогу. – Думаш, я просто так сьогодні в магазин прийшла? Тепер будь-яка шавка знає – тронеш тебе, зі мною справа матимуть. А мене в селі бояться більше учасного. – Вона посміхнулася. – Та й Зінаїда твоя – баба бойова, в образу не дасть…
Нюрка вийшла від баби Клави затемно. На душі стало легше, ніби стара знахарка не тільки словами, але й якоюсь древньою силою поділилася.
Але доля готувала новий поворот. Біля хвіртки власного дому Нюрка зустріла Василя – місцевого механізатора, який давно за нею залицявся. Мовчазний, працьовитий мужик, на п’ять років старший за неї.
– Нюр, – він м’явся, тереблячи в руках кепку, – ти це… Не слухай нікого. Я все знаю і… Загалом, заміж тебе кличу.
– Вася, ти що? – ошелешено запитала вона. – Я ж… В положенні я…
– А мені байдуже, – він вперше подивився їй прямо в очі. – Дитина – вона невинна. А я… Я ж давно до тебе не байдужий. Тільки ти все на міських задивлялася…
Нюрка відчула, як зрадницьки защеміло в очах.
– Подумаю, Вася…
– Думай, – кивнув він. – Я чекатиму. Хоч скільки…
В цей момент з-за паркану почувся обурений голос Петровни:
– Ой, гляньте-ка! Ще одного обдурити хоче, безсоромна!
– А ну цить, кума! – пролунал гучний голос. На дорогу, з лютим поглядом, вийшла Зінаїда. – Завидуєш, що твій Колька-алкаш двадцять років тому зник, а до моєї дочки ось які мужики сватаються?
Петровна захекалася на полслові. А слідом, як по команді, з-за повороту вийшла баба Клава.
– Що, Петровно, – прищурилася знахарка, – все ніяк не заспокоїшся? Так я можу і про твою дочку в місті розповісти. Як вона від чоловіка на сьомому місяці втекла…
– Та щоб ви… – Петровна махнула рукою і поспішила геть.
А через тиждень сталося таке, від чого вся село ахнула. На новенькому «Мерседесі» приїхав Дімка – той самий міський хахаль. Припаркувався біля магазину, весь такий витончений, з букетом троянд.
– Нюро! – крикнув він. – Прости! Я все усвідомив, розлучився! Давай почнемо спочатку!
Нюрка як раз приймала ящики з товаром. Випрямилася, подивилася на нього – красивого, у дорогому костюмі. Але погляд вже не затримувався, як раніше.
– Запізно, Дім, – сказала спокійно. – Запізно прокинувся…
– Як запізно? – здивувався Дімка. – Я ж… Я на все готовий! Квартира в центрі, машина…
– А я вже не готова, – Нюрка раптом відчула дивовижний спокій. – Знаєш, у нас в селі кажуть: «Де тонко, там і рветься». От у нас з тобою – порвалося.
– Та ти що? – підвищив голос Дімка. – Ти розумієш, від чого відмовляєшся? Від якої життя?
– Розумію, – кивнула вона. – Від життя з людиною, яка залишила вагітну дівчину і телефон змінила. А тепер, як дізнався, що я виходжу заміж, приїхав. Гордость заграла?
Навколо магазину вже зібралася невелика натовп. Василь, звиклий до тиші, став поруч з Нюркою. Не обіймав, не погрожував – просто стояв. Як стіна.
– Та хто він такий? – Дімка окинув Василя презирливим поглядом. – Тракторист сільський? А я…
– А ти – ніхто, – пролунало скрипуче слово бабы Клави. Старуха з’явилася, немов із повітря. – Порожнє місце. Ось навіть троянди не наші, оранжерейні привіз. Чужий ти тут. Їдь назад, звідки приїхав…
Дімка розгублено оглянув усіх. Селяни дивилися на нього без жодного поважного погляду – чужак і є чужак. Він розвернувся, хлопнув дверцятами машини і поїхав, піднімаючи пил на грунтовці.
– Ну от і сказочці кінець, – хмикнула баба Клава. – А хто слухав – молодець.
…Весілля зіграли по-сільськи – з розмахом. Нюркин животик вже округлився, але вона була такою щасливою, що ніхто й не смів шептатися за спиною. Василь сяяв, як мідний самовар, а Зінаїда витирала сльози, дивлячись на дочку.
Через три місяці Нюрка народила дівчинку – прямо в домі бабы Клави, як та й обіцяла. Василь, який всю ніч просидів на крильці, першим взяв на руки малечу.
– Дивись-ка, – прошептала баба Клава Зінаїді, – як рідну тримає. Ось де справжня-то любов…
А через рік Петровна, та сама, що більше за всіх пліткувала, прибігла до бабы Клави з онучкою – животик у малечі болів. І поки стара знахарка чаклувала над травами, раптом сказала:
– А правильно все вийшло у Нюрки-то. По-людськи. Василь-то який батько… Нещодавно качелі у дворі повісив, сам зробив…
Кажуть, щастя – це коли вранці хочеться на роботу, а ввечері – додому. У Нюрки тепер так і було. Днем – у магазині, де навіть найгірші язики притихли. А ввечері – додому, де чекав Василь з маленькою Надюшкою на руках.
Баба Клава часто сиділа на своїй лавочці, дивлячись, як молода сім’я гуляє по селу. Василь ніс дочку на плечах, та сміялася, а Нюрка йшла поруч – красива, спокійна, наче й не було того страшного літа.
– Ось так воно й буває, – говорила знахарка сусідкам. – Не там щастя шукаємо, де воно є. А воно, рідне, завжди поруч. Тільки побачити треба.
І кожного разу, коли в Озерки приїжджав її син-професор з внуками, вона розповідала їм цю історію. Про те, як сільська дівчина не побоялася злих язиків і знайшла своє щастя. І про те, що любов – вона різна буває. Міська – вона як ті троянди оранжерейні: красива, та недовговічна. А сільська – як ромашка в полі: проста, зате міцна, до самих морозів стоїть.
А Нюрка… Що ж, Нюрка тепер сама знає, яка любов справжня. І хоча бабки іноді судачать у колодязя, мовляв, «не по любові пішла», тільки вона-то розуміє – саме по любові. По тій, що не в красивих словах, а в міцному чоловічому плечі і в дитячому сміху по вечорах.
