Бездомний на крижаній лавці. Валентина поверталася з магазину, неквапом ішла вулицею, занесеною снігом. Вітер гуляв між будинками, закручував хмари сніжної куряви, змушуючи її щільніше закутатись у пуховик. Мороз пробирався навіть крізь рукавиці, щипав щоки, але поспіху вона не відчувала. У сумці, яка важко відтягувала руку, лежали звичайні продукти на кілька днів — хліб, молоко, трохи крупи. Нічого зайвого, тільки найнеобхідніше.
Біля зупинки вона мимоволі зупинилась.
На лавці, згорбившись, сидів чоловік. Плечі його були підняті, ніби він намагався сховатись від холоду, втиснувши голову у комір. На ньому — легенький, зовсім не для зими пуховик, а поверх — поношена, трохи забруднена ковдра. Обличчя небрите, втомлене, але без тієї порожнечі в очах, що часто супроводжує людей, які опустилися. Навпаки — погляд був усвідомлений, уважний, хоча й втомлений.
— Замерзнеш тут, — пробурмотіла Валентина, наче до себе, але з розрахунком, що він почує.
Чоловік не зреагував. Навіть не ворухнувся, лише міцніше притис ковдру до себе. Валентина постояла трохи, поправила сумку на плечі й рушила далі.
Наступного ранку вона знову йшла тим самим шляхом. Снігопад минув, але мороз лише посилився, повітря стало гострим, свіже до болю. Минаючи зупинку, вона відчула, як щось неприємне стислося в грудях. Чоловік сидів там і далі. В тій самій позі, з тією ж ковдрою. Але тепер його губи стали зовсім блідими, а під очима залягли глибокі синці.
«Не витримаю я…» — подумала Валентина з роздратуванням. Вона завжди тяжко переживала такі моменти — небажання пройти повз чужий біль, і водночас страх втрутитись, якщо раптом людині цього не треба. А раптом він сам так вирішив?
Та сьогодні терпіти було вже несила.
— Гей, ти чого тут? — гукнула вона, зробивши крок уперед.
Чоловік здригнувся, підвів голову й насторожено глянув на неї. Очі — світлі, трохи почервонілі від морозу, з якимось дивним виразом — чи то переляку, чи то недовіри.
— Немає де заночувати? — голос Валентини прозвучав суворо, хоч вона й не мала такого наміру.
— Так виходить… — ледь чутно відповів він. Голос хрипкий, натруджений, як у того, хто колись багато говорив, а потім надовго замовк.
Валентина зітхнула, поправила шарф.
— Ходімо до мене.
Він похитав головою.
— Ні, дякую… Не хочу…
— Чого не хочеш? Замерзнути? — насупилася вона.
Чоловік мовчав, лише очі його потемніли. Йому було соромно — це було видно.
— Та годі вже, — м’яко сказала Валентина. — Я ж не до себе на постій кличу. Просто зігрієшся, перекусиш. Хоч чаю вип’єш.
Він опустив голову. Було видно, як всередині нього йде боротьба. Напевно, обмірковував: можна довіряти чи ні, чи не буде це пасткою, чи не зганьбить він її, чи вона не передумає після першої ж чашки чаю?
Минула хвилина — довга, незручна.
— Добре, — нарешті видихнув він і повільно підвівся. — Тільки ненадовго.
— Звісно, — кивнула Валентина.
На кухні тріскотіла піч, розливаючи м’яке тепло. У повітрі стояв аромат наваристого борщу та свіжоспеченого хліба. У маленькому віконці — темна зимова ніч, що засипала вулицю снігом. За столом, згорбившись, сидів чоловік. Тримав ложку обережно, ніби давно не їв гарячого. Їв не з насолодою, а тому, що треба.
— То хто ти? — Валентина сіла навпроти, сперлася на лікоть. Її голос був рівний, але з ноткою цікавості.
Він підвів очі. У них не було зла, лише глибока втома.
— Віктор, — тихо відповів, наче сам сумнівався у своєму імені.
— Валентина, — коротко сказала вона.
Він продовжив їсти, ніби боявся, що в будь-яку мить його виженуть.
— Що ти тут робиш? — спитала Валентина, дивлячись, як він обережно черпає суп.
Віктор поставив ложку на край тарілки, подивився на свої натруджені руки — тріщини, синці, мозолі…
— Роботу втратив. З міста поїхав. Сподівався щось знайти… Та от…
— Родичі є? — вона подала йому хліб.
— Нема.
— Дружина?
Він хитнув головою.
— Була. Давно пішла.
Запала тиша. За вікном завила собака, потім усе знову стихло. Валентина постукала пальцями по столу, думаючи.
— А працювати хочеш?
Віктор підвів на неї очі. Вперше за вечір у його погляді з’явилася іскра.
— Звісно, — відповів він твердо.
Валентина дивилась на нього уважно. В її голові крутилися думки: хто він, чи правду каже. Але очі його не бігали, голос не дрижав. У цій місцевості чужинців швидко викривали. Але цей… був інший. Проста людина, скалічена життям.
— Добре, — зітхнула вона, склавши руки на грудях. — Може, й знайдеться робота.
Він підвів голову.
— Справді?
— Завтра подзвоню в сільраду, дізнаюсь.
Він хотів щось сказати, але передумав. Лише кивнув і повернувся до вечері — вже спокійніше, наче та страва була символом нового шансу.
Наступного ранку Валентина з рішучістю попрямувала знайомою стежкою до сільської ради. В голові вже дозрівав план. Вона не звикла лишати справи наполовину.
Сільський голова, Сергій Іванович, був людиною суворою, але справедливою. У його кабінеті, як завжди, безлад: розкидані папери, стара кружка з чаєм і стопка звітів. На Валентину він глянув без подиву — вона могла з’явитися в будь-який момент і з будь-яким проханням.
— О, Валя. Що цього разу? — примружився він, відкладаючи ручку.
— У тебе на фермі руки потрібні? — одразу перейшла до справи.
— А тобі навіщо?
— Людина хороша, без роботи лишилась. Робоча, негидлива. Треба допомогти.
Сергій Іванович хитро посміхнувся, склав руки на грудях.
— Ще один твій підопічний?
— А хоч би й так. Не відмовиш же?
Він замовк на хвилину, потім зітхнув.
— Хай приходить. Подивимось, що з нього за працівник. Робота є, не цукор, але хай спробує.
Валентина задоволено кивнула, подякувала і швидко пішла назад.
Коли повернулась, Віктор сидів на лавці біля дому, втупившись у землю. Плечі опущені, погляд розгублений.
— Ну що, ти ще тут? — вигукнула вона з порогу.
— А куди мені? — спокійно відповів він.
— Тоді збирайся. Завтра йдеш на ферму.
Його очі округлились. Він мовчав кілька секунд, потім невпевнено спитав:
— Серйозно?
— А я коли жартувала? — з посмішкою відповіла вона. — Тільки не зганьби. Там робота серйозна, але ти впораєшся.
Віктор лише кивнув, мовчки. Але в очах уперше промайнула надія.
Ферма зустріла його ранковим туманом, парою від худоби, запахом сіна і важкої праці. Віктор одразу взявся до роботи: тягав відра, чистив стійла, носив корм. Він не скаржився, не питав зайвого — просто робив. Його руки знову вкривалися мозолями, але це було чесно. Це було справжнє.
Сергій Іванович кілька днів мовчки спостерігав за ним, а на четвертий підійшов ближче.
— Ну як тобі? — запитав, поки Віктор набирав воду з колодязя.
— Працювати можна, — відповів той коротко.
— Ну то добре. Є у мене для тебе ще новина — в старій будівлі контори дах підлатали. Там пічка є, ліжко, стіл. Якщо не гидишся — можеш там жити.
Віктор застиг. Він не одразу повірив у те, що почув. Здавалося, що ця мить — сон. У грудях защеміло, а в горлі пересохло.
— Можна? — ледь чутно запитав він.
— Можна. Лише тримайся. Тут усе просто: працюєш — маєш. Не працюєш — шукаєш інше місце.
— Дякую… — прошепотів Віктор, і в голосі вчувалась щира вдячність.
Минув місяць. Тепер Віктор мав дах над головою, нехай скромний, але свій. У його кімнаті пахло дровами, вікна трохи протікали, але печка гріла, і постіль була сухою. Він щовечора сідав біля вікна, дивився в темряву, слухав, як вітер шарудить у вишнях, і згадував ту холодну лавку біля зупинки. Він знав, що міг би там залишитись назавжди. Але тоді з’явилася Валентина.
Він часто думав про неї. Про її прямоту, тепло в голосі, про те, як просто вона змінила його життя. Не словами — вчинками.
І ось одного дня, проходячи повз зупинку, Віктор побачив чоловіка. Той сидів, згорблений, загорнутий у якусь ковдру. Обличчя втомлене, руки — в кишенях. І він одразу згадав себе.
Віктор зупинився, подивився хвилину, а потім тихо підійшов і сказав:
— Ходімо. Хоч чаю поп’єш.
Чоловік підвів очі — з подивом і недовірою. Але у голосі Віктора було щось таке, що не залишало місця сумніву.
І тоді Віктор усміхнувся, так само просто, як колись Валентина, і додав:
— Мені колись допомогли. Тепер твоя черга.
