Станіслав зайшов до підсобки без стуку. Ольга витирала підлогу, і коли випросталась, він уже стояв перед нею — дорогий костюм, парфуми, погляд, яким дивляться на меблі.
— Завтра ввечері в мене переговори. Потрібна жінка поруч, для солідності. Будете сидіти, мовчати, кивати, якщо попрошу. Дві години максимум. Заплачу стільки, скільки ви тут за три зміни отримуєте.
Ольга поклала ганчірку на відро, повільно зняла гумові рукавички. Він чекав відповіді, але не як людина, що питає, а як той, хто вже знає, що скажуть «так». Бо кредит. Бо мати. Бо вибору немає.
— Що вдягнути? — спитала вона.
— Щось темне й скромне. Головне — мовчіть. Зовсім. Ви розумієте?
Вона кивнула. Він розвернувся й вийшов, навіть не прикривши за собою двері.
Ресторан був із тих, де меню без цін. Ольга йшла за Станіславом, відчуваючи, як чужа сукня тисне в плечах, а підбори незручні, позичені в сусідки. За столом уже сиділи двоє: кремезний чоловік із важкими повіками та юрист із папкою. Станіслав представив її недбало:
— Ольга, дальня родичка, іноді допомагає з паперами.
Партнер ковзнув по ній поглядом і повернувся до меню. Юрист узагалі не підвів голови. Вона сіла, склала руки на колінах і стала невидимою. Так, як уміла.
Вони говорили про строки, логістику, цифри. Станіслав був добрий — упевнений, швидкий, без запинок. Партнер слухав, кивав, але в очах читалась настороженість. Їжі Ольга не торкалася. Сиділа рівно, дивилась у вікно, слухала впіввуха.
Коли принесли десерт, юрист дістав контракт і поклав перед Станіславом. Той пробіг очима, кивнув:
— Усе гаразд.
Партнер подивився на Ольгу й усміхнувся:
— Станіславе Вікторовичу, ви кажете, ваша родичка працює з документами?
Станіслав напружився.
— Архівна робота, нічого складного.
— Тоді нехай прочитає цей пункт уголос, — юрист простяг їй аркуш і ткнув пальцем у рядок. — Раз уже вона розбирається.
У його тоні було стільки отрути, що Ольга відчула, як щось усередині стиснулось. Не від страху. Від злості. Двадцять два роки вона стояла перед класом, пояснювала, розбирала тексти, які юристи читають зі словником. А зараз сидить тут, як німа лялька, і її перевіряють, чи вміє вона читати.
Вона взяла аркуш. Прочитала абзац чітко, без жодної запинки. Голос не тремтів — звичка. Потім поклала папір на стіл і подивилась на юриста:
— У мене запитання.
Чому в пункті про строки постачання не зазначено, які саме дні маються на увазі — календарні чи робочі?
Юрист насупився, явно не очікуючи такого уточнення.
— А яка різниця?
— Принципова. За законом, якщо це не прописано окремо, маються на увазі календарні дні. Але вже в наступному абзаці ви оперуєте робочими. У підсумку постачання можна законно відтермінувати майже на три місяці, і формально ніхто не порушить умов договору.
Станіслав завмер. Партнер випростався у кріслі. Юрист різко вихопив контракт, пробігся очима по тексту — і його обличчя вмить набуло попелястого відтінку.
— І це ще не все, — тихо додала Ольга. — У розділі про митне оформлення є посилання на регламент, який скасували рік тому. Якщо буде перевірка, штрафи загрожуватимуть обом сторонам за використання недійсних підстав.
Запала така густа тиша, що було чути, як біля барної стійки офіціант переставляє келихи. Партнер повільно відкинувся на спинку крісла й подивився на юриста важким поглядом:
— Андрію, поясни мені, як це сталося.
Юрист відкрив рота, але не знайшов слів.
Партнер підвівся, застібнув піджак і звернувся до Станіслава:
— Зв’яжемось, коли у вас буде нормальний юрист. А поки що угоду відкладаємо.
Він пішов. Юрист згріб папери й майже вибіг слідом, навіть не попрощавшись. Станіслав сидів нерухомо, дивлячись у порожню тарілку. Ольга мовчала. Нарешті він підняв голову й подивився на неї так, ніби бачив уперше:
— Звідки ви це знаєте?
— Двадцять два роки я викладала історію. Працювала з архівами, юридичними актами, документами, де одна кома могла змінити сенс усього тексту. Коли мене скоротили, я пішла працювати прибиральницею — гроші були потрібні негайно. Але читати я не розучилася.
Він мовчав. Потім дістав телефон і швидко набрав номер:
— Михайле? Терміново передзвони партнерам. Скажи, що наш новий аналітик знайшов критичні помилки в контракті. Ми готуємо правки. Так, саме так. Ми врятували їх від збитків, а не навпаки.
Станіслав поклав телефон і подивився на Ольгу:
— Завтра о дев’ятій приходьте в офіс. Четвертий поверх, кабінет сорок два. Перевірятимете договори. Випробувальний термін — три місяці.
— Я прибиральниця, — тихо сказала вона.
— Були. Тепер — аналітик. Запитання є?
Ольга мовчала. Слів не було. Лише дивне відчуття, ніби підлога під ногами раптом стала твердою й надійною.
Вранці Дмитро Олегович з відділу кадрів зайшов до Станіслава без стуку й зачинив двері:
— Ви серйозно? Прибиральницю — на посаду аналітика? Колектив цього не зрозуміє, це порушення всіх процедур, це…
— Вона врятувала угоду, яку ваші юристи ледь не поховали, — перебив Станіслав. — Оформіть її сьогодні. Крапка.
— Але в неї ж немає профільної освіти!
— Зате є розум і уважність. Чого, схоже, бракує тим, у кого ця освіта є. Вільні, Дмитре Олеговичу.
Той вийшов, грюкнувши дверима.
Ольга сиділа в маленькому кабінеті на четвертому поверсі й дивилася на стос договорів. Руки тремтіли — не від страху, а від незвички. Вона звикла тримати швабру, а тепер — документи, від яких залежали чужі гроші.
За дві години до неї зайшла Вероніка — головна юристка, завжди ідеально зачесана, завжди з відчуттям власної величі. Вона сіла на край столу й поблажливо усміхнулася:
— Ольго Федорівно, давайте чесно. Вам просто пощастило один раз. Юридична робота потребує кваліфікації, а не випадкової удачі. Станіслав Вікторович це швидко зрозуміє, і ви повернетеся… ну, туди, де ваше місце.
Ольга повільно підняла очі й довго дивилася на неї мовчки. Потім простягнула аркуш:
— Ось три ваших договори. У кожному — помилка. В одному компанія могла втратити значну суму через те, що ви переплутали календарні та робочі дні. Хочете, я покажу це Станіславу Вікторовичу?
Обличчя Вероніки скам’яніло. Вона встала, різко розвернулася й вийшла, навіть не зачинивши двері.
За місяць Станіслав викликав Ольгу до себе. Вона зайшла з папкою звітів, сіла навпроти. Він переглядав її записи, мовчав, потім відклав і подивився на неї уважно:
— Ви знайшли помилки в дев’яти контрактах. Два з них уже були готові до підписання. Ми встигли внести правки. Один ваш запит перевернув не лише угоду — він перевернув мою кар’єру. Партнери тепер просять, щоб саме ви перевіряли всі документи перед підписом. Випробувальний термін завершено. Ви залишаєтесь. Постійно.
Ольга не одразу знайшла слова:
— Дякую.
— Це я маю дякувати. Ви повернули мені не лише контракт. Ви нагадали, що компетентність не залежить від назви посади.
Вероніка написала заяву через два місяці після того, як Станіслав на загальних зборах публічно подякував Ользі за внесок у розвиток компанії. Кажуть, вона знайшла місце в іншій фірмі, але без рекомендації звідси. Юрист Андрій теж зник — тихо, без оголошень. Станіслав просто сказав, що компанія більше не потребує його послуг.
Через пів року Ольга йшла коридором із папкою під пахвою, і ніхто більше не дивився на неї як на невидимку. Вона носила строгі костюми, говорила мало, але по суті, і Станіслав запрошував її на всі великі переговори — не для годиться, а тому що довіряв.
Якось вона спускалася в хол і побачила біля стійки нову дівчину в формі прибиральниці. Та розгублено дивилася на список приміщень. Ольга підійшла:
— Почніть із третього поверху, там спокійніше. І не бійтеся ставити запитання.
Дівчина підняла очі й вдячно кивнула. Ольга розвернулася й пішла до ліфта. За десять хвилин у неї була нарада.
Вона більше не мовчала, коли бачила помилку. Не вибачалася за те, що існує. Десь між тією підсобкою з відром і цим кабінетом з вікнами на центр міста вона згадала, ким була до того, як життя змусило її стати невидимою.
А Станіслав, до речі, отримав підвищення. Тепер він очолював увесь департамент. На корпоративі він підняв келих і коротко сказав:
— За тих, хто ставить правильні запитання.
Ольга підняла свій келих і усміхнулася. Вона знала: одне вчасне запитання може змінити все. Не лише угоду. Не лише кар’єру. Усе життя.
