— Бабцю! — до кімнати вбігла дев’ятнадцятирічна струнка брюнетка. — Спиш?
— Ні, онучко, — стривожено підвелася на ліжку Тамара Ігорівна.
— Я заміж виходжу! — щасливо оголосила Надія.
— Невже?! — старенька схопилася за голову. — А як же навчання?
— Бабцю, кому та освіта потрібна? — скривилася дівчина, схрестивши руки на грудях. — Учителем я все одно не працюватиму.
— І як же ти далі житимеш? — жінка поправила окуляри на носі.
— Та нормально! Я ж кажу, виходжу заміж! — роздратовано відповіла Надя, яку починала дратувати ця розмова.
— Думаєш, чоловік забезпечуватиме тебе? — похитала головою бабуся. — Кине тебе…
— А куди він дінеться? — фыркнула дівчина, відкинувши назад довге волосся. — Він же бідний, як церковна миша.
— А ти, наче багата наречена, що він за тебе триматиметься? — презирливо пирхнула Тамара Ігорівна.
— Звісно, триматиметься! — впевнено заявила Надя. — До речі, я саме з цього приводу хотіла поговорити.
Почувши це, бабуся напружилася. Здавалося, вона вже здогадувалася, про що піде мова.
— Бабусю, раз я виходжу заміж, то звільняй квартиру, — заявила Надя, зручно вмощуючись на край столу.
— Яку ще квартиру? — примружила очі Тамара Ігорівна.
— Цю! Ти ж її мені віддала, — дівчина почала голосно жувати жуйку.
— Я подарувала її, щоб після моєї смерті вона дісталася тобі, — стривожено посміхнулася жінка.
— А хто винен, що я заміж виходжу, а ти досі жива? Не я ж! — Надя стрибнула на підлогу.
— Але ж мені нікуди йти… — розгублено мовила старенька, розуміючи, що онука хоче позбутися її.
— Це вже не моя проблема, — дівчина надула жуйкову бульбашку й голосно луснула її. — Для таких, як ти, є спеціальні будинки. Ось туди й переїдеш.
— Надю, як же так? Я ж після смерті твоєї матері виховала тебе… — Тамара Ігорівна почала заламувати руки.
— Бабусю, тільки не треба тиснути на жалість. Це не спрацює, — роздратовано сказала Надя.
— Як хочеш, але я нікуди не піду! — вперто заявила жінка. — Це мій дім, і я звідси нікуди не поїду!
— Ще цього мені бракувало… — Надя скривилася. — Даю тобі тиждень!
Однак невдовзі дівчина зрозуміла, що бабуся не збирається виїжджати.
Розповівши про це своєму нареченому, вона швидко знайшла «рішення».
— Подай до суду, нехай виселять її примусово, — порадив чоловік, який тільки й чекав, щоб оселитися в цій двокімнатній квартирі.
Надя довго не зволікала й наступного дня вирушила до суду.
За місяць сімдесятип’ятирічну Тамару Ігорівну примусово виселили з квартири.
Куди податися, старенька не знала…
Тому вона поклала свої речі під сходами та залишилася ночувати просто у під’їзді.
Вранці її помітила сусідка Люба з третього поверху. Вражена побаченим, вона зупинилася біля сплячої на шубі жінки та легенько торкнула її за плече.
— Тамаро Ігорівно, що ви тут робите?
— Надя мене вигнала…
— От гадюка! Треба викликати поліцію! — занепокоїлася сусідка.
— Та вони ж мене й виселили… Я ж сама подарувала їй квартиру, тепер вона там господарює… — на очах старенької виступили сльози.
— Треба щось робити, але спершу ходімо до мене. Не будете ж ви ночувати тут! — Люба допомогла бабусі підвестися та занесла її речі до своєї квартири. — А що це у вас за синці на руках?
— Надя силоміць виганяла… — зітхнула Тамара Ігорівна.
Сусідка лише похитала головою, але утрималася від гнівних слів на адресу невдячної онуки.
Того ж вечора Люба вирушила до юриста, щоб розібратися, чи можна щось вдіяти у цій ситуації.
— Чи є спосіб повернути квартиру? — запитала вона після того, як розповіла історію Тамари Ігорівни. — Надя навіть руку на неї піднімала…
— Спочатку треба подивитися документи, — задумливо відповів молодий чоловік. — Якщо є хоч якась лазівка, то шанс все виправити є.
— Ось, що я знайшла у бабусі, — Люба простягнула файлик із пожовклими паперами.
Юрист ретельно переглянув документи. Минуло хвилин десять, перш ніж він підняв погляд.
— Шанс є! І досить великий! — задоволено потер спітнілі долоні. — Я знайшов одну деталь, якої онука не врахувала!
Люба напружилася, несвідомо почавши теребити край піджака. Вона щиро переймалася долею Тамари Ігорівни, яку так підло виставили за двері.
— У договорі є важлива примітка, яку нова «господарка» не помітила, — пояснив юрист. — Тамара Ігорівна має право скасувати дарчу, якщо обдарована особа посягала на її життя або здоров’я.
Люба відразу ж повідомила про це пригніченій старенькій.
— Ні… Надя — моя онука, я не можу залишити її на вулиці… — заперечно похитала головою жінка. — Краще я сама піду до будинку для літніх людей…
Сусідка довго намагалася переконати її, що онуку потрібно провчити, але Тамара Ігорівна залишилася при своїй думці.
Наступного дня вона попросила Любу допомогти з переїздом до пансіонату.
А Надя, забувши про бабусю, відгуляла весілля і стала жити з чоловіком у двокімнатній квартирі.
Та щастя її тривало недовго. Під час одного з гучних застіль, які вони часто влаштовували, квартира згоріла дотла.
Зрозумівши, що йому тут більше нічого ловити, а грошей на ремонт немає, чоловік кинув Надю і пішов до іншої.
