— Ви до кого? — кинув хлопець за стійкою, не відриваючи погляду від свого смартфона.
Його модна стрижка й брендована толстовка кричали про власну значущість і повну байдужість до навколишнього світу.
Єлизавета Андріївна поправила просту, але добротну сумку на плечі. Вона навмисно вдяглася так, аби не привертати уваги: скромна блузка, спідниця трохи нижче коліна, зручне взуття без підборів.
Попередній директор, Григорій — сивочолий і втомлений від інтриг чоловік, із яким вона завершувала угоду з купівлі, — усміхнувся, коли вона виклала йому свій план.
— Троянський кінь, Єлизавето Андріївно, — сказав він із повагою. — Вони проковтнуть наживку, не помітивши гачка. Вас вони ніколи не розгадають — аж поки не стане пізно.
— Я ваша нова співробітниця. До відділу документації, — її голос був спокійним і тихим, навмисно позбавлений владних ноток.
Хлопець нарешті підвів на неї очі. Окинув поглядом із голови до п’ят — від потертих туфель до акуратно укладеного сивого волосся — і в його очах промайнула відкрита, неприхована насмішка. Він навіть не намагався її приховати.
— А, так. Казали, буде поповнення. Перепустку на охороні отримали?
— Так, ось.
Він ліниво тикнув пальцем у бік турнікета, немов вказував шлях загубленій комасі.
— Ваше робоче місце десь там, у кінці залу. Розберетесь.
Єлизавета Андріївна кивнула. «Розберусь», — повторила подумки, проходячи до гудячого, як вулик, опенспейсу.
Вона розбиралася вже сорок років свого життя. Розбиралася з майже збанкрутілим бізнесом чоловіка після його раптової смерті, перетворивши його на прибуткове підприємство.
Розбиралася зі складними інвестиціями, що згодом примножили її капітал. Розбиралася з тим, як у шістдесят п’ять не з’їхати з глузду від самотності в порожньому великому будинку.
Купівля цієї процвітаючої, але, як вона відчувала, зсередини прогнилої IT-компанії була найцікавішим її «розбором» за останній час.
Її стіл опинився в самому кінці, біля дверей в архів. Старий, із подряпаною поверхнею та скрипучим стільцем, він був схожий на острівець минулого серед океану блискучих технологій.
— Освоюєтесь? — пролунав солодкуватий голос над вухом. Перед нею стояла Ольга, керівниця відділу маркетингу, в ідеально випрасуваному костюмі кольору слонової кістки.
Від неї пахло дорогими парфумами й успіхом.
— Намагаюся, — м’яко усміхнулась Єлизавета Андріївна.
— Вам потрібно буде розібрати договори по проєкту «Альтаїр» за минулий рік. Вони в архіві.
Не думаю, що це складно, — у її голосі звучала поблажливість, ніби вона давала доручення людині з обмеженими можливостями.
Ольга окинула її поглядом, яким дивляться на дивовижну викопну знахідку. Коли вона пішла, чітко вистукуючи підборами, Єлизавета Андріївна почула за спиною тихий смішок:
— Зовсім у нашого HR дах поїхав. Скоро динозаврів почнуть на роботу брати.
Єлизавета Андріївна зробила вигляд, що не чує. Потрібно було озирнутися.
Вона попрямувала до відділу розробки, зупинившись біля скляної переговорної, де кілька молодиків гаряче щось обговорювали.
— Жінко, ви щось шукаєте? — звернувся до неї високий хлопець, виходячи з-за столу.
Стас, провідний розробник. Майбутня зірка компанії — як було написано в його характеристиці. Характеристиці, яку, очевидно, він сам собі і склав.
— Так, любий, я шукаю архів.
Стас усміхнувся й обернувся до колег, які з цікавістю стежили за сценою, мов за безкоштовним шоу.
— Бабусю, вам, здається, взагалі в інший відділ. Архів — це туди, — він невизначено махнув рукою в бік її столу.
— А ми тут справжньою справою займаємось. Такою, що вам і не снилася.
Натовп за його спиною тихенько пирснув. Єлизавета Андріївна відчула, як у грудях підіймається холодний, спокійний гнів.
Вона дивилась на їхні самовдоволені обличчя, на дорогий годинник на руці Стаса. Все це куплено на її гроші.
— Дякую, — рівно відповіла вона. — Тепер я точно знаю, куди йти.
Архів виявився маленькою душною кімнатою без вікон. Єлизавета Андріївна взялася до роботи. Папка «Альтаїр» знайшлася швидко.
Вона методично перебирала папери. Договори, додатки, акти. На перший погляд усе виглядало ідеально. Але її досвідчений погляд чіплявся за дрібниці. Суми в актах для підрядника «Кібер-Системи» були округлені до цілих тисяч — ознака або лінощів, або спроб приховати справжні розрахунки.
Формулювання виконаних робіт були розмитими: «консультаційні послуги», «аналітична підтримка», «оптимізація процесів». Класичні схеми виведення коштів, знайомі їй ще з дев’яностих.
За кілька годин двері скрипнули. У проході з’явилася дівчина з наляканими очима.
— Добрий день. Я Лєна, з бухгалтерії. Ольга сказала, ви тут… Мабуть, вам складно без доступу до електронної бази? Я можу показати.
У її голосі не було ані краплі зверхності.
— Дякую, Лєночко. Це було б дуже люб’язно з твого боку.
— Та що ви, мені не складно. Просто вони… ну… не завжди розуміють, що не всі народилися з планшетом у руках, — знітилась Лєна, почервонівши.
Поки Лєна толково пояснювала інтерфейс програми, Єлизавета Андріївна думала, що навіть у болоті знайдеться чисте джерело.
Не встигла Лєна піти, як у дверях з’явився Стас.
— Так, мені потрібен договір з «Кібер-Системами». Терміново.
Він говорив так, наче віддавав наказ обслузі.
— Добрий день, — спокійно відповіла Єлизавета Андріївна. — Я якраз переглядаю ці документи. Дайте мені хвилину.
— Хвилину? У мене немає хвилини. У мене дзвінок за п’ять хвилин. Чому це досі не оцифровано? Чим ви тут взагалі займаєтесь?
Його пиха була його слабким місцем. Він був упевнений, що ніхто, а тим паче ця стара, не посміє й не зможе перевірити його роботу.
— Я працюю тут перший день, — рівно відповіла вона. — І намагаюся виправити те, що не було зроблено до мене.
— Мені байдуже! — він підійшов до столу й безцеремонно вихопив потрібну папку. — Вічно від вас, старих, одні проблеми.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Єлизавета Андріївна не дивилась йому вслід. Вона вже побачила достатньо.
Вона дістала телефон і набрала номер свого особистого юриста.
— Аркадію, доброго дня. Перевір, будь ласка, одну компанію. «Кібер-Системи». У мене таке відчуття, що там дуже цікаві власники.
Наступного ранку телефон завібрував.
— Єлизавето Андріївно, ви мали рацію. «Кібер-Системи» — фіктивна структура. Зареєстрована на певного громадянина Петрова. Це, між іншим, двоюрідний брат вашого провідного розробника Станіслава. Типова схема.
— Дякую, Аркадію. Більшого я й не хотіла знати.
Кульмінація настала після обіду. Всіх співробітників зібрали на щотижневу нараду. Ольга сяяла, розповідаючи про чергові досягнення.
— Ой, здається, я забула роздрукувати звіт по конверсії. Єлизаво, — її голос, підсилений мікрофоном, прозвучав із холодною насмішкою, — будьте ласкаві, принесіть папку Q4 з архіву. Тільки, будь ласка, не загубіться там.
Зал наповнився приглушеним сміхом. Єлизавета Андріївна спокійно підвелася. Точка неповернення вже була позаду. Вона повернулась за кілька хвилин. Стас стояв поруч із Ольгою, і вони щось жваво перешіптувались.
— А ось і наша рятівниця! — виголосив Стас з удаваною теплотою. — Потрібно працювати швидше. Час — це гроші. Особливо наші гроші.
Саме слово «наші» стало останньою краплею.
Єлизавета Андріївна випрямилась. Зникла сутулість. Погляд став холодним і непохитним.
— Ви маєте рацію, Станіславе. Час — справді гроші. Особливо ті, що були виведені через «Кібер-Системи». Вам не здається, що цей проєкт став більш вигідним для вас особисто, ніж для самої компанії?
Обличчя Стаса зморщилось, усмішка зникла.
— Я… я не зовсім розумію, про що ви…
— Справді? Тоді, можливо, поясните всім присутнім, ким вам доводиться громадянин Петров?
У переговорці запала гнітюча тиша. Ольга спробувала втрутитися.
— Перепрошую, яке відношення ця… працівниця має до фінансових питань компанії?
Єлизавета Андріївна навіть не глянула на неї. Повільно обійшла стіл і стала на чолі зборів.
— Маю пряме відношення. Дозвольте представитись. Єлизавета Андріївна Воронова. Новий власник цієї компанії.
Якби в кімнаті вибухнула граната, ефект був би менш вражаючим.
— Станіславе, — продовжила вона льодовим тоном, — ви звільнені. Мої юристи зв’яжуться з вами та вашим родичем. І я порадила б вам поки що не залишати місто.
Стас осів на стілець, мов з нього випустили повітря.
— Ви, Ольго, теж звільнені. За професійну непридатність і створення токсичної атмосфери в колективі.
Ольга спалахнула.
— Та як ви смієте?!
— Маю на це повне право, — коротко відповіла Єлизавета Андріївна. — У вас є година на збори. Охорона вас проведе.
Це також стосується всіх, хто вважає, що вік — це привід для зневаги. Молодик із ресепшену і ще двоє з відділу розробки — на вихід.
У приміщенні запанував справжній шок.
— Протягом наступних днів у компанії розпочнеться повний аудит.
Її погляд зупинився на обличчі Лєни, яка стояла в самому кінці кімнати.
— Лєно, підійдіть, будь ласка.
Дівчина, тремтячи, підійшла до столу.
— За два дні роботи ви стали єдиною, хто проявив не лише професіоналізм, а й просту людяність.
Я формую новий відділ внутрішнього контролю й хочу, щоб ви приєдналися до моєї команди. Завтра обговоримо вашу нову посаду та навчання.
Лєна ошелешено відкрила рота, не в змозі вимовити ні слова.
— Ви впораєтесь, — впевнено сказала Єлизавета Андріївна. — А тепер усі, крім звільнених, — до роботи. Робочий день триває.
Вона розвернулась і вийшла, залишивши позаду зруйнований світок зверхності.
Вона не відчувала тріумфу. Лише холодне задоволення — як після якісно виконаної справи. Адже, щоб звести міцний дім, спершу треба вичистити будівельний майданчик від гнилі.
І саме з цього вона тільки-но розпочала свою генеральну ревізію.
Напишіть в коментарі, що думаєте про цю історію, мені буде дуже приємно.
