— Яка у вас люстра, Анно Павлівно, — промовила Карина, задерши голову. — Справжній кришталь?
Голос нареченої мого онука був солодким, тягучим, наче липовий мед. Він огортав, але від нього чомусь ставало тільки тривожніше.
Я відірвалася від нарізки лимона й глянула на неї.
— Чеський. Ми з дідом діставали, — відповіла я, намагаючись, аби голос звучав рівно. — Майже півстоліття висить.
Ігор, мій онук, ніяково кашлянув і обійняв Карину за талію.
— Ба, ми ж не просто так. Ми з новинами.
Я поставила на стіл чашки з гарячим трав’яним чаєм, аромат меліси й м’яти наповнив кухню.
Сіла навпроти них, склавши руки на колінах. Чекала. Щось у їхніх позах, у тому, як вони переглядалися, змушувало все всередині стискатися.
— Весілля плануємо, — випалив Ігор і тут же знітився, ніби сказав щось непристойне.
Карина одразу підхопила, її пальці з ідеальним манікюром м’яко стиснули його руку.
— Ми хочемо не просто розпис, а справжнє свято. Щоб усе було красиво, достойно. Таке ж буває лише раз у житті.
Вона говорила, а очі її бігали по моїй скромній, але охайній квартирі. Зупинилися на старій шафі, ковзнули по фотографіях на стіні.
У її погляді не було тепла, лише швидка, ділова оцінка.
— Весілля — це добре, — кивнула я. — Справа правильна.
Ігор помітно розслабився, навіть усміхнувся.
— От бачиш! Я ж казав, бабуся все розуміє! — він нахилився вперед. — Тільки є одна загвоздка, ба. Фінансова.
Він вимовив це слово так, ніби воно було чужомовним і дуже складним.
Я дивилася на нього: дорослий хлопець, двадцять шість років, працює десь в офісі, а погляд — як у нашкодившого школяра, що зараз буде виправдовуватись.
— Ціни тепер… сама розумієш, — продовжував він, уникаючи зустрічі з моїми очима. — Ресторан, сукня для Каріночки, обручки… Ми все порахували. Сума виходить… космічна.
Карина зітхнула так трагічно й красиво, як у дешевих серіалах.
— Ми не хочемо починати сімейне життя з кредитів. Це погана прикмета. Хочеться увійти в нього легко, без боргів.
Вона зробила паузу, даючи мені можливість проникнутися їхнім становищем.
А я дивилася на онука й бачила в його обличчі риси свого сина, його батька, що загинув десять років тому. І від цього ставало ще тяжче.
— І що ж ви надумали? — запитала я прямо.
Ігор знову занервував на стільці. Він узяв зі столу скибку лимона, покрутив у пальцях, але до чаю так і не поклав.
— Ми тут подумали… у тебе ж є актив, який, по суті, простоює, — почав він здалеку.
Повітря в кухні наче загусло, аромат трав уже не здавався приємним, став важким, нав’язливим.
— Актив? — перепитала я, хоча вже здогадувалася, до чого він веде. Серце закалатало десь у горлі, заважаючи дихати.
— Ну так, — із напускною бадьорістю сказав Ігор. — Дача.
Слово повисло в повітрі, як дим від погаслої свічки. Я дивилася на онука, і усмішка повільно сповзала з мого обличчя.
— Дача? — перепитала я, і голос мій зірвався. — Продати дачу?
— Ну а що вона стоїть? — тут же втрутилася Карина, її медовий тон зник, поступившись діловій різкості. — Ви ж туди майже не їздите. А нам ці гроші… вони нам нове життя побудують.
Я зімкнула пальці так міцно, що аж кісточки захрустіли.
— Цю дачу… її твій дід будував. Кожне бревно сам клав. Там сад, який ми разом садили. Твій батько там виріс, Ігоре. Ти все дитинство там провів.
Я говорила, а перед очима пролітали картини: маленький Ігор із вудочкою біля ставка, мій чоловік, сміючись, лагодить дах, син, що привозить перших друзів на шашлики. Це був не просто будинок. Це було наше життя.
— Ба, ну то все сентименти, — скривився Ігор. — Минуле. А нам жити зараз. Карина має рацію, ми туди майже не їздимо. Тобі самій важко, а нам ніколи.
— Це пам’ять, Ігорчику. Не можна продавати пам’ять.
— Пам’яттю ситий не будеш! — відрубала Карина й подивилася на Ігоря з явним натяком. — І весілля на пам’ять не зіграєш. Анно Павлівно, будьте реалісткою. Ділянка хороша, ціна висока. Гроші чудові виручимо. Усім вистачить.
«Усім?» — подумки перепитала я.
— Вам вистачить, — виправила я її вголос. — Мені звідти нічого не треба. І я не збираюся її продавати.
Я сказала це твердо, дивлячись просто в очі Карині. Вона не витримала погляду, відвернулася, невдоволено стиснувши губи. Вся її солодкість зникла безслідно.
— Бабусю, ну не починай, — занив Ігор. — Це ж для нас. Для твоєї майбутньої сім’ї, для правнуків. Ти ж хочеш, щоб у нас усе було добре?
Він намагався тиснути на найболючіше — на мою любов до нього. Але зараз його слова викликали не жалість, а глухе роздратування.
— Я хочу, щоб ви працювали й усього добивалися самі. Як ми з дідом. Як твій батько старався. А не розпродавали те, що для вас потом і кров’ю створювалося.
Карина фиркнула.
— Ой, почалося. Минуле, піт, кров… Ми в двадцять першому столітті живемо! Зараз інші цінності. Гнучкість, уміння використовувати ресурси. Дача — це ресурс. І він має працювати, а не гнити.
— Там нічого не гниє! — мій голос зірвався на крик. — Там яблуні цвітуть кожної весни!
— І кому ті яблука потрібні? — підскочив Ігор, його обличчя налилося червоним. Він більше не був схожим на зніяковілого хлопця. Переді мною стояв злий, роздратований чоловік.
— Тобі? Ти їх зібрати вже не можеш! Ми з Кариною хочемо красивого життя, розумієш? Просто зараз! А не чекати біля моря погоди.
Він ступив до столу, сперся на нього руками й подивився на мене згори вниз. Його очі були холодними й чужими.
— Ми на тебе розраховували. Думали, ти допоможеш, порадієш за нас. А ти за стару халупу чіпляєшся. Якщо ти не хочеш допомогти по-доброму, значить, бабусю, ти нам більше не потрібна.
Його слова вдарили болючіше за ляпас. Я випрямилась на стільці й подивилась на нього так, як ніколи раніше в житті не дивилась. Холодно, уважно і без жодної іскри колишньої любові. Поглядом, яким дивляться на чужу й неприємну людину.
— Що ж, — промовила я рівно. — Якщо я вам більше не потрібна, двері он там.
Каріна смикнула Ігоря за рукав.
— Ходімо, коханий. Тут ловити нічого. Вона сама приповзе, коли самотність зламає.
Вони пішли, грюкнувши дверима так, що кришталь на люстрі сумно задзвенів. Я залишилася сидіти за столом. Недопитаний м’ятний чай холонув у чашках, але я не відчувала ні гіркоти, ні відчаю. Лише дивну холодну порожнечу і водночас легкість, ніби з плечей звалився тягар, який я несла роками з почуття обов’язку.
Я підійшла до телефону й набрала номер.
— Машенько? — голос тремтів, але я взяла себе в руки. — Приїжджай, якщо маєш змогу. І Олега захопи.
Минуло трохи більше години — і квартира знову ожила. Моя внучка Маша одразу взялася поратися на кухні, розставляючи привезені контейнери з їжею. Її брат Олег, міцний і серйозний хлопець, мовчки сів поруч і взяв мою руку у свою. Його долоня була теплою і надійною.
— Що трапилося, бабусю? — запитала Маша, ставлячи переді мною тарілку гарячого рагу. — На тобі лиця немає.
Я розповіла. Спокійно, без сліз і надриву, просто виклала факти. Маша слухала, і обличчя її темніло, а Олег лише міцніше стискав мою руку.
— От же ділки… — пробурмотіла Маша, коли я закінчила. — Продати дачу! А я ж там мала будиночок на дереві, пам’ятаєш, Олеже? Ми ж постійно там були.
— Пам’ятаю, — кивнув він. — А я ганяв по подвір’ю на дідовому мотоциклі. Ба, ти тільки не переймайся. Ми з тобою.
— Я й не переймаюся, — зізналася я. — Навпаки, ніби прозріла.
Маша всілася навпроти.
— А давай на вихідних усі разом туди поїдемо? Я клумбу зроблю, квітів насаджу.
А Олег пообіцяв перевірити дах. Улаштуємо справжню толоку!
— Чудова ідея, — підтримав брат. — І шашлик зробимо. Усіх друзів покличемо. Хай дім знову оживе.
Я дивилася на них — на моїх справжніх онуків, з теплими і щирими обличчями. І розуміла: я нічого не втратила. Навпаки — знайшла.
— Чула, у Ігоря з Каріною негаразди, — мовби між іншим кинула Маша, прибираючи посуд. — Вони сваряться через гроші на ту весільну мрію. Кажуть, вона вже всі нерви йому зіпсувала.
Я не відповіла. Було однаково. Хай живуть, як знають. Вони пішли іншою дорогою. А наша — ось тут. Веде до старої хати під яблунями, де пахне деревом і смородиновим листям. Де лунатиме сміх і музика, де збиратиметься вся родина. Де мені ніколи не скажуть, що я більше не потрібна. Бо я і є — їхній дім, їхня пам’ять, їхнє коріння.
Минуло два місяці. Дача розквітла. Олег з друзями справді полагодив дах, Маша заклала біля ґанку квітник, що горів барвами літа. Ми білити дерева, фарбували паркан, і щовихідних подвір’я наповнював сміх друзів моїх онуків. Я пекла для них величезний пиріг із садовими ягодами й ніколи ще не почувалася настільки спокійною.
Вечорами я сиділа у старому кріслі на веранді, загорнувшись у плед, і дивилася, як молодь грає в бадмінтон. Я відчувала себе не просто потрібною — я була серцем цього світу.
Але одного разу задзвонив телефон. Номер незнайомий.
— Ба? — голос був зламаним і жалібним. Я не одразу впізнала Ігоря.
Я мовчала.
— Ба, це я. Ігор.
— Зрозуміла, — відповіла я холодно.
Він затнувся, важко зітхнув.
— Я… я хотів перепросити. Я дурень був. Каріна пішла. Сказала, що я невдаха, бо не можу дати їй красиве життя. Весілля не буде. Я лишився сам, ще й у боргах — брав на обручку, на ресторан…
Він говорив уривками, скаржився, мов дитина. Але в мені не ворухнулося нічого. Ні жалю, ні радості. Тільки втома.
— І чого ти тепер від мене хочеш, Ігорю? — спитала я.
— Я не знаю… Може… можна я приїду?
— Навіщо?
— Просто… поговорити.
Я глянула у вікно. У сусідів на кухні горіло світло, рухалися постаті, жило життя.
— Слухай мене уважно, Ігорю. Ти дорослий чоловік. І тобі час навчитися відповідати за власні вчинки. Не я брала кредити. Не я обирала наречену, для якої гроші важливіші за людину. Це твій вибір і твоє життя.
— Але ж я твій онук! — у його голосі прозвучала відчайдушна нота.
— Так, онук. Та сім’я — це не тільки вимагати. Це ще й віддавати: повагу, турботу, тепло. Ти сам сказав, що я вам більше не потрібна. Тож тепер вчися жити без мене. Розгрібай борги, шукай роботу, ставай на ноги. Можливо, колись, коли зрозумієш, що таке справжня родина, ми й поговоримо. А зараз — вибач.
Я поклала слухавку. І вперше за довгі роки відчула, що вчинила правильно. Не як бабуся, яка пробачає все й віддає останнє, а як людина, яка поважає себе й свій дім. Дім, який ми врятували. І який став фортецею для тих, кому я справді потрібна.
