Щоранку Андрій, молодий продавець овочів на базарі, починав свій день за звичним сценарієм. Ще тільки-но світало, а він уже був на своєму місці — обережно викладав ящики з овочами, фруктами та пучками зелені на свій маленький прилавок. Робота ця була не з легких. Треба було прокидатися раніше за всіх, тягати важкі ящики, а ввечері все складати назад. Але хлопець звик. Він навіть знаходив у цьому певне задоволення. Було в такій фізичній праці щось особливе: спокій, впорядкованість, завершеність. Все розкладено рівно, акуратно, мов на виставці — яблука блищать, зелень свіжа, приваблива, ніби щойно з грядки. Покупці були різні, кожен день приносив щось нове, хоч і в тих самих декораціях.
Хтось поспішав — хапав перший-ліпший пучок петрушки чи кілька огірків, кидав гроші на прилавок і миттю зникав. Інші любили поторгуватись, наче від того залежало їхнє життя. А були й такі, хто приходив просто побалакати. Андрій часом дивувався, скільки навколо людей, яким бракує простого спілкування, хоча ринок — місце галасливе. Він вмів бути уважним до кожного, але серед усіх покупців його найбільше приваблювала одна бабуся.
Вона з’являлася майже щодня, з самого ранку. Невеличка, худа, в потертій старенькій пальтівці та в’язаній шапці, яка явно бачила кращі часи. У руках — зношена тканинна сумка. Андрій вже здалеку помічав її. Її втомлене, але лагідне обличчя чомусь виділялося серед метушливих людей. Вона була спокійна, мов спогад про щось тихе й тепле. Та найбільше вражали її очі — уважні, задумливі. Здавалося, вона бачила не просто прилавки з овочами, а щось значно глибше.
Бабуся підходила до його ятки повільно, ніби вагаючись, а потім довго розглядала фрукти й зелень. Її погляд був таким, ніби вона шукала щось особливе, щось, що мало приховану цінність. Але купувала рідко. Часом — невеличкий пучок кропу, іноді — кілька яблук. І завжди — лише найнеобхідніше. Андрій помічав, що вона стоїть найдовше. Іноді діставала з кишені жменю дріб’язку, рахувала її, а потім прибирала назад. Плечі в ті миті трохи опускались, погляд ставав сумним, і вона тихо йшла геть.
Спершу Андрій просто спостерігав. Але з часом у нього почало накопичуватись дивне, щемке відчуття. Йому було шкода цю стареньку, але не через зовнішню вбогість. Було видно, що вона дуже хоче щось придбати, та щось її стримує. Хлопець розумів: їй часто бракує навіть на найпростіше, і це глибоко зачіпало його.
Якось, коли бабуся знову стояла біля його ятки, Андрій наважився заговорити:
— Бабусю, щось шукаєте? — м’яко поцікавився він, посміхаючись, аби не злякати.
Старенька ніби трохи збентежилась, але не відійшла. Подивилась на нього, потім — на прилавок, і посміхнулась у відповідь. Посмішка була щира, тепла, хоч і трохи незграбна.
— Та я просто дивлюсь, — тихо відповіла вона.
Всього два слова, але Андрій відчув у них щось більше, ніж сказане. Наче вона звикла задовольнятись лише спогляданням. Цей простий, але такий сумний вираз закарбувався в його пам’яті.
Відтоді він вже не міг спокійно дивитися, як вона йде ні з чим. Її тендітна постать у старенькому пальті стала для нього нагадуванням, що є речі важливіші за прибуток. І хоча змінити світ він не міг, та міг щось зробити для неї.
Наступного ранку, побачивши знайому постать, що повільно наближалась до його ятки, Андрій уже був напоготові. Він заздалегідь зібрав невеличкий пакунок: трохи картоплі, пучок кропу, пара яблук. Нічого надзвичайного, але для неї — важливе.
Коли бабуся підійшла, Андрій одразу простягнув їй пакунок із легкою усмішкою:
— Це вам, бабусю.
Вона зупинилась, подивилась то на пакунок, то на нього, зніяковіла.
— Та навіщо, мені не треба… — замахала руками.
Її голос був лагідний, але впевнений. Було видно, що вона звикла відмовлятись від допомоги. Але Андрій не збирався відступати.
— Та беріть, бабусю, — усміхнувся він. — У нас сьогодні акція на добрі справи.
Бабуся завмерла, а потім ледь чутно засміялась. Її сміх був тихим, щирим, таким, ніби вона давно не сміялась. Спротив танув.
— Та ну що ви… — почала знову, але вже без впевненості.
Андрій підійшов ближче й, ніби жартома, вклав пакунок їй у руки:
— Не відмовляйтесь, бабусю, а то образжуся, — підморгнув він.
Вона трохи зволікала, але все ж прийняла. Затисла пакунок обережно, притисла до себе. На її обличчі з’явилась тінь емоції — губи здригнулись, а в очах блиснули сльози. Вона швидко витерла їх хустинкою.
— Дякую… — прошепотіла вона.
Андрій кивнув:
— Заходьте ще, бабусю. У нас таких акцій багато.
Вона знову посміхнулась і, пригорнувши пакунок до грудей, повільно пішла, а Андрій довго дивився їй услід, відчуваючи дивне, але тепле відчуття. Не гордість, не радість — щось глибше, наче зробив щось правильно.
І відтоді він почав готувати для неї пакунок щодня. Трохи овочів, яблука, зелень. Не коштовно, але цінно. Вона, як завжди, відмовлялась, а він знаходив спосіб переконати. Іноді жартом, іноді просто мовчки ставив пакет на прилавок. І вона звикла.
Її обличчя змінювалось: спершу — сором’язливість, потім — подив, а далі — щира, дитяча радість. Якось вона принесла йому пару варених яєць у серветці.
— Це я сама. Для вас.
Андрій хотів відмовитись, але зрозумів — образить її.
— Дякую, бабусю. Це найкращий обмін у моєму житті.
Вона засміялась. Той самий сміх, теплий, справжній.
Згодом їхнє спілкування стало теплішим. Вона вже не просто брала пакунок, а й залишалась побалакати. Сказала, що її звати Валентина Петрівна. Якось призналась, що живе сама, на околиці, в старому будинку. Чоловік помер давно, дітей не було.
— Тепер я одна.
Це звучало спокійно, але Андрій відчув — за словами прихована тиша. Ринок для неї став єдиним вікном у світ.
— А чого ви щодня приходите? — спитав він.
— А що мені вдома сидіти? Тиша й стіни.
І ці слова залишили в ньому глибокий слід. Тиша й стіни — ось що залишилось їй.
Вона часто згадувала молодість. Казала, що з чоловіком теж колись вирощували овочі, їздили на базар. Все було своє. В її голосі в ті моменти з’являлось життя. Вона ніби оживала.
— Ми вставали до світанку, збирали врожай. І їхали на ринок. Тоді людей було більше. Веселіші всі були.
Андрій слухав її із задоволенням. Не тому, що історії були особливі, а тому, що в них було щось справжнє.
Та одного разу вона не прийшла. Минув день, другий, тиждень. І серце Андрія стискалось. Він нічого про неї не знав: ні адреси, ні номеру. Лише спогади.
Ще за тиждень до нього підійшла незнайома жінка:
— Ви Андрій? Я — сусідка Валентини Петрівни. Вона вам розповідала…
— Так, а що сталося?
— Вона померла. Два тижні тому.
Слова вдарили, мов грім. Вона… пішла? Жінка додала:
— Вона просила передати — дуже вам вдячна за все.
Андрієві було важко прийняти це. Біль стискав груди. І раптом — лист з нотаріальної контори. Валентина Петрівна залишила йому у спадок свій будинок.
Він поїхав туди. Старий, покосився, але всередині — чисто, затишно. Все про неї: серветки, фото, полички з варенням. І записка.
«Дорогий Андрію, дякую за вашу доброту. Ви нагадали мені, що добрі люди ще є. Цей дім тепер ваш. Нехай у ньому буде тепло, як тоді, коли ви робили мене щасливою. Валентина Петрівна.»
Андрій довго сидів із тією запискою в руках. І розумів — це більше, ніж спадок. Це — її останній подарунок.
