Костя плентався додому після роботи, ховаючи змерзлі руки в кишені. Сніг сипав, ніби небо вирішило висипати на землю все одразу — великі пластівці летіли без зупину, чіплялися за вії, проникали за комір. Вітер налітав звідусіль, шмагав по щоках так, що вони давно втратили чутливість. Шарф з’їхав убік, і Костя, фиркаючи, намагався його поправити.
— Ну й зима, чорт би її узяв, — пробурмотів він крізь зуби, озираючись у пошуках хоч якогось укриття від хуртовини. Обличчя вкрила снігова плівка, і здавалося, ще трохи — й він сам перетвориться на снігову купу, як ті, що вишикувались обабіч тротуару.
Він майже дійшов до свого під’їзду, вже намацав у кишені ключі, коли раптом за спиною почув ледь вловимий, майже нечутний голос:
— Допоможіть…
Костя завмер. Спочатку подумав, що причулося — мало що вітром може занести. Але щось защеміло в грудях. Він обернувся, оглянув безлюдне, засипане снігом подвір’я — довкола жодної душі. Сніг боляче шмагав по обличчю, дерева рипіли від морозу, лише світло ліхтаря тьмяно миготіло десь удалині.
— Допоможіть… — знову почулося, трохи голосніше, але все ще дуже тихо.
Костя відчув, як у ньому піднімається тривога. Він зробив кілька кроків убік, за високий замет біля дороги, і те, що він побачив, стиснуло йому серце.
Прямо в снігу, ледь не повністю засипана, лежала бабуся. Її пальто було надто легким для такої погоди, а шапка з’їхала набік, оголюючи сиве волосся. Обличчя побіліло, губи посиніли від холоду, а руки вона тримала на грудях, наче намагалася зігріти себе.
— Бабусю! — Костя кинувся до неї, опускаючись навколішки в сніг. — Що сталося? Як ви тут опинилися?
Старенька ледь розплющила очі — в них світилася втома й біль.
— Нога… здається, зламала… — прошепотіла вона, ледве ворушачи вустами.
Її голос був настільки слабкий, що доводилося нахилятися зовсім близько, щоб почути. Було очевидно, що вона пролежала там уже давно, і мороз робив свою справу.
Костя, не гаючи ні секунди, витягнув із кишені телефон. Руки тремтіли, пальці були неповороткими, а екран слизьким. Він набрав «112», щільно притиснув телефон до вуха.
— Алло, швидка? Тут бабуся, схоже, зламала ногу, не може підвестися. Адреса така-то… — швидко проговорив він, поглядаючи на стареньку, щоби переконатися, що вона ще при тямі.
Озирнувшись, він зрозумів, що так її не зігріє. Не вагаючись, Костя скинув куртку й обережно накрив бабусю, намагаючись захистити її якнайкраще. Сніг відразу почав вкривати його светр, але він на це не зважав.
— Тримайтесь, бабусю. Швидка вже їде. Все буде добре, чуєте? — говорив він, як умів, намагаючись її заспокоїти.
Старенька ледь кивнула, намагаючись усміхнутися крізь біль.
Швидка приїхала несподівано швидко. Білий фургон із червоним хрестом вигулькнув із-за повороту, фари освітили подвір’я, зупинившись на Кості й бабусі.
Медик, чоловік років сорока з втомленим, але уважним поглядом, швидко підійшов, присів поруч і почав огляд. Його руки працювали впевнено й дбайливо.
— Ймовірно, перелом, — коротко констатував він. — Її треба в лікарню.
Костя миттєво підвівся.
— Я поїду з вами! — твердо сказав він, але медик похитав головою.
— Не хвилюйся, хлопче, ми самі впораємося. Ти й так великий молодець.
Костя не сперечався. Він знав — більше заважатиме. Подивився на бабусю, яка вже лежала на ношах. Вона глянула на нього — в її очах була подяка, щира й тепла, яку важко передати словами.
Він помахав їй рукою, відчуваючи, як у горлі щось перехоплює.
— Все буде добре, бабусю. Ви в надійних руках.
Двері машини зачинилися, і вона повільно рушила, залишаючи сліди шин на пухкому снігу. Костя залишився стояти в порожньому дворі, знову відчуваючи холод. Але всередині палало тепло. Бо іноді треба просто зупинитися й допомогти.
Наступного ранку Костя сидів на кухні, повільно потягуючи міцну каву. За вікном мело, сніг усе ще сипав, ніби ніч так і не закінчилася. Холодне світло пробивалося крізь фіранки, створюючи в кімнаті ту саму затишну напівтемряву, коли зовсім не хочеться нікуди йти.
Він майже доїв бутерброд із ковбасою, коли задзвонив телефон. Апарат завібрував на столі, ложка в чашці тихо задзвеніла. Костя насупився — номер незнайомий. Зазвичай такі дзвінки нічого доброго не приносили: або спам, або з роботи турбують. Але щось підказало — треба відповісти.
— Алло?
— Це Константин? — почувся в трубці чоловічий голос, серйозний, трохи хрипкий.
Костя здивувався. Голос йому не знайомий, напружився.
— Так. А хто це?
— Це лікар з лікарні. Ви вчора бабусі допомогли, — спокійно сказав чоловік.
Костя замовк на мить, пригадавши вчорашнє. Перед очима знову виник образ тієї старенької — бліде обличчя, посинілі губи, змерзлі руки.
— Так, пам’ятаю, — невпевнено відповів він.
— Ми подумали, що ви її онук, — продовжив лікар. — Вона називала вас «мій хлопчику» і тримала за руку, коли ми її везли. Зараз вона в лікарні, їй потрібні деякі речі. Зможете принести?
Костя розгубився. Він же просто допоміг — будь-хто на його місці зробив би те саме. Але щось йокнуло всередині. Як же відмовити?
— Добре, — зітхнув Костя. — Скажіть, що треба.
Лікар продиктував список: тапочки, халат, теплі шкарпетки, ліки — прості, для підтримки. Костя швидко все занотував, подякував і поклав слухавку.
Посидів трохи, дивлячись у вже холодну чашку. В голові роїлися думки: навіщо це мені? Але в очах усе ще стояв вдячний погляд тієї бабусі.
— Та гаразд уже… — пробурмотів він і встав.
Зібрався швидко. Одягнув куртку, натягнув шапку і вийшов. Мороз лоскотав щоки, але вже не кусав, як учора. До магазину дійшов за десять хвилин.
Вибираючи тапочки, Костя ходив повільно, вдивляючись у кожну пару. Взяв найтепліші, з м’якою підкладкою. Потім знайшов синій халат з простим візерунком, купив ліки, кілька разів звіряючись зі списком, щоб нічого не забути.
Біля каси зупинився біля полиці з печивом. Узяв пачку «топлене молоко» — таке завжди купувала його бабуся. І ще кілька мандаринів — вони пахли святом.
— Раптом їй ніхто більше не допоможе, — тихо мовив Костя, складаючи покупки.
На душі стало трохи легше, ніби він робив щось правильне, навіть не до кінця розуміючи — для чого.
Коли Костя увійшов у лікарняну палату, його кроки луною відбилися від холодних стін. Кімната була невеликою, з приглушеним світлом, що проникало крізь запилене вікно, і запахом ліків, що в’їдався в усе. На білосніжному ліжку, серед цієї сірості, лежала та сама бабуся…
Вона сиділа, спираючись на подушки, схована до пояса лікарняною ковдрою. На маленькому столику біля її ліжка стояв склянка з водою й кілька блістерів з таблетками. Коли двері прочинилися, бабуся підвела голову, і її погляд одразу зустрівся з Костиним.
Очі старенької розширилися від несподіванки.
— Це ти… прийшов? — її голос здригнувся, ніби вона не до кінця вірила, що бачить його насправді.
Костя усміхнувся й почухав потилицю, трохи розгублено.
— А хто ж іще? Комусь же треба вам допомагати.
Він підійшов ближче, обережно поставив пакет на тумбочку, дістав тапочки, халат, ліки й акуратно розклав усе поруч. Печиво та мандарини залишив на видному місці — щоб бабуся одразу помітила.
— Ось, бабусю. Все, що лікар казав принести. І ще трохи смаколиків узяв. До чаю якраз підійдуть.
Старенька глянула на нього, і її обличчя вмить змінилося. Сльози блиснули в очах, і вона тихо всхлипнула, прикриваючи вуста тремтячою рукою.
— Дякую тобі, синку… Ніхто про мене не піклується, — прошепотіла вона, намагаючись стримати сльози, але ті все одно скочувалися по зморшкуватих щоках.
Костя присів поруч, відчуваючи, як у грудях щось стиснулося. Здавалося б, стороння бабуся, але серце стискалося так, ніби рідна.
— А діти? Онуки? — несміливо запитав він, не знаючи, чи варто взагалі зачіпати цю тему.
Бабуся тяжко зітхнула, повільно опустивши погляд на свої руки, що м’яли край ковдри.
— Є… — почала вона тихо, без емоцій. — Та після того, як я відмовилася підписати папери на квартиру, перестали дзвонити. Хотіли все оформити на себе, поки я ще жива. А я… я не змогла. Як це так — жива, а мене вже поділили. Ото й залишилася сама.
У Кості защеміло в грудях. Він мовчав, не знаючи, що сказати, але відчував, що мовчати теж неправильно.
— Ви тепер не самі, — нарешті мовив він, поклавши руку їй на плече. — Я вас буду навідувати. Не хвилюйтеся.
Старенька підвела на нього очі, повні сліз. У цьому погляді було все: біль, вдячність і така тиха, але щира надія на те, що добрі люди ще існують.
— Дякую, дитино, — прошепотіла вона, стиснувши його долоню своїми натрудженими, теплими пальцями.
І саме в цю мить Костя зрозумів: іноді доля зводить людей не просто так.
Відтоді він навідував бабусю щодня, як за графіком. Після роботи, хоч як би не втомився, все одно заходив до лікарні. Холод за вікном став звичним, але в палаті панувало особливе тепло — і фізичне, і душевне.
— Ну що, бабусю, як сьогодні? — питав він, зазираючи до палати з усмішкою.
Бабуся Ліда, як тепер він її звав, сиділа, укрившись ковдрою, з охайно зачесаним сивим волоссям і окулярами на носі, роздивляючись старий кнопковий телефон. У кутку палати тихо гудів телевізор, показуючи якийсь старий фільм.
— Та от, телевізор дивлюсь, — відповідала вона, відкладаючи телефон і світліючи, щойно бачила Костю. — А тебе там на роботі не сварять, що щодня до старенької бігаєш? — жартувала вона, примружуючи очі.
— Та сварять, — сміявся він, сідаючи на стілець біля ліжка. — Кажуть: «Ти, Костя, що, нову бабусю завів?» А я їм: «Та не одну!»
Бабуся хіхікала, прикриваючи рот долонею, мовби боялася, що хтось у палаті їх почує.
Вони розмовляли годинами. Костя й сам не помічав, як швидко минав час. Вона розповідала про молодість, як пекла пироги, як з чоловіком на танці ходили, як їздили на дачу збирати малину, як мёрзла, повертаючись з роботи взимку. А він ділився своїм: про суворого начальника, про сусіда з барабаном, про самотні вечори з холодильником у ролі співрозмовника.
— А до вас прийду — і одразу наче вдома, — якось мовив Костя.
— То й заходь частіше, — підморгнула Ліда. — У мене завжди по-домашньому буде.
Вона пригощала його цукерками, а він сміявся, що вже й зуби полетять. А одного дня вона сказала:
— Ти мені як рідний став.
Костя посміхнувся й стиснув її руку.
— Так і є. Я ж тепер ваш.
Минуло кілька тижнів. Настав день, коли бабусю мали виписувати. Костя збирався прийти, але на роботі навалилися справи: дзвінки, звіти, шеф з новими вимогами. Він глянув на годинник — вже вечір, лікарняні години прийому давно минули.
Вдома, тільки-но він скинув куртку, в кишені завібрував телефон. Номер був незнайомий. Костя відповів.
— Це Константин? — почувся знайомий хриплуватий голос.
— Так. А хто це?
— Це з лікарні. Бабуся Ліда просила передати.
На телефон прийшло повідомлення. Костя прочитав:
«Дякую тобі, Костю, за турботу і тепло. Ти повернув мені віру в людей. Чекатиму в гості, як рідного. Твоя бабуся Ліда».
Він довго дивився на екран. Посмішка повільно з’явилась на його обличчі. І всередині стало так спокійно, тепло.
— Обов’язково зайду, бабусю, — прошепотів він у тишу кімнати.
Бо іноді справжня дружба приходить тоді, коли її зовсім не чекаєш. І залишається назавжди.
