– Сьогодні якась аномальна спека! – злякано сказала жінка років сорока.
– Жах, дихати нічим! – прошепотіла дівчина років сімнадцяти.
– Кошмар, аби не померти. Хтось знає, яка температура надворі? – поцікавився чоловік, схожий на таксиста.
– Жесть, і надовго це? – сказав хлопець із ошалілим поглядом.
Відвідувачі кав’ярні обурено заходили всередину і з полегшенням зітхали, відчувши прохолоду кондиціонера. На вулиці й справді було несамовито спекотно. Навіть термометри за вікном, здавалося, благали пустити їх досередини — вони вже не витримували такого навантаження.
Автівки закипали, світлофори плавилися, асфальт парував, а люди божеволіли і намагалися якомога швидше сховатися в будь-яке приміщення, аби не зваритися в цій пекельній каструлі. Серпень. Погода з’їхала з глузду.
Анжела, як завжди, готувала всім каву й щиро усміхалася, хоча сьогодні була трохи стурбована. Здавалося б, хто п’є каву в таку спеку? А ось ні, справжні кавомани не зникають ніколи.
Раптом до кав’ярні зайшов знайомий Дімка. Вони іноді перемовлялися, коли він заходив на каву, трохи встигли познайомитися.
– Куди ти постійно дивишся? – запитав він. – Я ще в черзі помітив.
– Поглянь у вікно! – стурбовано мовила вона.
Хлопець обернувся, але не одразу зрозумів, на що саме вона вказує, аж раптом…
– І давно вона там?
– Не знаю. Побачила хвилин десять тому. Не можу відійти — людей повно. А ще Галька кудись щезла, підмінити нікому. Люди просто йдуть повз неї, всім байдуже!
– Може, вона просто відпочиває?
– Ти взагалі був на вулиці? Там же як у Ташкенті! Їй точно погано! Дім, піди до неї, добре?
– Ой, ще чого. Там же спека!
– Дімко, ну сходи! Уяви, якби твоя бабуся лежала так на лавці, а всі просто проходили повз!
– Гаразд, але з тебе кава! – незадоволено кинув він.
– Та хоч дві! І пончик дам, тільки йди!
Хлопець вийшов на вулицю, подумки сварячи подружку за те, що довелося знову лізти в цю пекельну духоту. Так добре було стояти в прохолодній кав’ярні, вдихаючи аромат свіжозвареної кави, а на вулиці – просто жах. Здавалося, що легені ось-ось вибухнуть, а мозок розтане й витече через вуха.
Він перебіг дорогу, пропустивши кілька машин, і добрався до парку, де на лавці лежала та бабуся.
– Жінко, з вами все гаразд? – звернувся він, підійшовши ближче, але у відповідь – тиша.
Діма легенько торкнув її за плече, але реакції не було. На дотик шкіра в неї була гаряча, мов перегрілий тост, щойно витягнутий із тостера.
Не довго думаючи, хлопець підхопив бабусю на руки й помчав до найближчої кав’ярні — кращого рішення в голову просто не прийшло. Там принаймні було прохолодно. Перехожі здивовано озиралися, але ніхто й не спробував допомогти. Усі поспішали сховатися від пекельної спеки. Усім було байдуже.
Діма вже підходив до дверей закладу, а Анжела спостерігала за ним крізь скло. Вона бачила, як він ніс ту бабусю, чиї руки безвільно звисали, немов мотузки. Було зрозуміло — вона без свідомості. І саме в той момент з’явилася Галка.
– Ти де ходиш? – обурено запитала Анжела в напарниці.
– А я маю перед тобою звітувати? – скривилася та.
– Ставай замість мене!
– З якого дива?
– Я сказала — ставай! Вже дістала своєю дурістю! – прошипіла Анжела й вийшла з-за стійки.
Галці нічого не залишалось, як зайняти її місце за кавомашиною, краєм ока зиркаючи на «подругу».
Анжела вчасно вибігла й тримала двері для Діми, який уніс бабусю всередину та обережно поклав її на один із м’яких диванчиків. Дівчина легенько торкнула її за плече, поплескала по щоках, але жодної реакції не було.
– Викликай швидку! – попросила вона.
Діма одразу набрав номер і попросив приїхати якомога швидше. Коли медики прибули, бабуся все ще лежала на дивані, обкладена вологими серветками — вони намагались бодай трохи збити температуру. Її забрали до лікарні, і вона так і не прийшла до тями.
Увечері Анжела зателефонувала в лікарню, щоб дізнатися, як себе почуває та жінка, та їй відповіли, що інформацію надають лише родичам. Вона схибила — могла ж назватися онукою, але відразу сказала, що працює у кав’ярні, звідки бабусю забрали. Більше нічого не повідомили. Лишалося тільки сподіватися, що медики встигли вчасно допомогти.
Протягом кількох днів Анжела не могла забути ту ситуацію. Найбільше її вражало, що ніхто з перехожих навіть не зупинився. Як так? Невже всім усе одно? Жінка ж виглядала пристойно, але навіть не в цьому річ. Можливо, вона помирала просто на очах, а всі проходили повз, відвертаючи голову.
Так, Анжела і сама могла залишити робоче місце й побігти до бабусі раніше, але тоді її б точно звільнили, а втратити роботу зараз вона собі дозволити не могла. На щастя, Діма того дня зайшов на каву. І не відмовився допомогти.
Минув тиждень. Анжела вже почала забувати ту історію, коли в кав’ярню зайшов чоловік років тридцяти. Стильний, привабливий, трохи зніяковілий.
– Доброго дня, яку каву бажаєте? – як завжди з усмішкою запитала Анжела.
– Доброго. Чорну, без цукру. Ви тут давно працюєте? – уточнив він.
– Уже пів року. А чому питаєте?
– Ви були тут, коли швидка забирала літню жінку?
Анжела знову усміхнулася, і в її очах з’явилася надія.
– Ви знаєте, як вона? Все гаразд?
– Так. Її вдалося врятувати! У неї був дуже сильний тепловий удар. Якийсь неадекватний таксист висадив її посеред дороги, не довізши до місця. Вона розгубилася, присіла на лавку, щоб викликати іншу машину, але телефон перегрівся й вимкнувся. А далі — знепритомніла. Лікарі кажуть, якби її не занесли сюди — вона б не вижила.
– А як вона зараз?
– Йде на поправку. Завтра забираємо її додому.
– Ви її син?
– Ні, я онук. Мене звати Антон.
– Я — Анжела. Дуже приємно!
– То це ви врятували мою бабусю?
– Насправді ні. Я просто попросила знайомого глянути, чи все з нею гаразд. А він приніс її сюди. Ми намагалися охолодити її, поки приїдуть медики.
– І у вас вийшло! Я прийшов подякувати. Хоча це бабуся дуже наполягала. Сама вона тепер і на вулицю виходити не хоче — боїться спеки.
– Не варто дякувати. Ми всі люди. Я рада, що з нею все гаразд.
– Як на мене — це справжній подвиг. Ось, тримайте! – сказав він, простягаючи конверт, а тоді взяв свою каву, розвернувся й пішов, не давши їй шанс повернути гроші.
Анжела забрала конверт зі стійки — новий клієнт уже стояв у черзі. Лише через пів години вона змогла його відкрити. Всередині була записка, написана акуратним жіночим почерком:
«Дякую, що врятували мені життя».
А ще там лежало п’ятдесят тисяч рублів п’ятитисячними купюрами. Анжела аж рота розкрила від здивування. Перша думка — треба повернути, але кому? Адже він уже пішов!
Увечері вона мчала додому з радісною усмішкою на обличчі. Ледве переступивши поріг, вигукнула:
– Мамо! Я дістала гроші на ліки для Сашка!
Брат хворів уже два тижні. Майже всі заощадження пішли на його лікування. Мати сильно переживала, бо знала — це ще не кінець. І ці п’ятдесят тисяч стали справжнім порятунком. Незабаром Сашко одужав, а ту історію Анжела пам’ятала ще довго.
