Бабуся плакала. Сльози градом котилися по її щоках, а зморшкуваті руки гарячково рилися в пошарпаній сумці, перев’язаній у кількох місцях ізолентою. Стара шаль, стоптані валянки, пальто з облізлим комірцем. Раптом ціпок, на який вона спиралася, зі стуком впав на підлогу. Черга пожвавішала, загуділа, почалися обурені перешіптування.
— Можна швидше, га? Мені ще на автобус встигнути треба! Вже п’ять хвилин слухаю ці жалісливі зітхання, — сердито заявила пероксидна блондинка, обрамлена густо нафарбованими бровами, в норковій шубці.
— Та й справді, довго вже стоїмо. Я й так ще з вчорашнього не відійшов. А ти, Колян? Добре ж посиділи! Та зараз похмелимося — легше буде! Бабця щось довго порається! — гостроносий молодик, схожий на тхора, з насолодою поглянув на три пляшки міцного алкоголю, що лежали у його кошику.
— Та годі вже, ноги затекли! Чого ходити по магазинах, якщо грошей нема? — підтримав його товариш із хитрими очима та червоно-синім носом, витираючи спітніле чоло рукавом.
— Люди, та ви гальмуєте чергу! Алло! Бабцю, йдіть в кінець, а? Мені ще малого з садка забирати! — жуючи гумку, протягла брюнетка в лимонному пуховику, перетягнута поясом, наче оса.
Я стояла позаду всіх. Було вечірнє скупчення людей, година пік. Супермаркет гудів від голосів, полиці ломилися від товарів, привабливі фрукти яскраво сяяли під лампами. У моєму кошику лежали кісточка для собаки, шматок м’яса та пачка печива з апельсином і корицею. Я збиралася вдома заварити чай і подивитися фільм. Проте біля каси невдоволення набирало обертів. Я залишила кошик і пробралася ближче.
— Добрії люди, у мене грошенят у гаманці нема! Як же так… були ж, а тепер нема! — ридала бабуся.
Шаль сповзла на бік, відкривши білосніжне волосся. Губи її тремтіли, а в очах застиг той самий вираз, що буває у наляканих дітей. Кажуть, що старі люди схожі на малюків — такі ж беззахисні, довірливі, так само потребують турботи і підтримки. У бабусиному кошику було небагато: шматочок ковбаси, крупа, пакет молока, дешеві цукерки та яскрава коробочка чаю.
— Дивись, стара, чай дорогий взяла. Я собі такого дозволити не можу, а їй, бачте, закортіло! — пирхнула дама в норці.
— Мені, може, вже недовго залишилося. Особливо нічого не їм, але от чай хороший люблю. Рідко купую, довго тягну… П’ю з блюдця, воно у мене червоненьке, в білий горошок. Дуже смачний чай! — тихенько відповіла бабуся.
— Я заплачу. Скільки треба? Порахуйте! — не вагаючись, я зробила крок уперед.
— Дівчино, та ви дарма! У неї, може, гроші є? Навіщо за неї платити? — здивувалася блондинка.
— Ви ж бачите, що нема! Може, загубила, забула або ще щось. Давайте кошик, бабусю! — піднявши ціпок і підтримуючи стареньку, я підійшла до касира.
— Рахувати?
— Так, рахуйте.
Пробач, песику. Сьогодні без м’яса і кісточки. Але я не можу вчинити інакше.
— З вас тисяча гривень.
Я розрахувалася і, не відпускаючи бабусю, підійшла до столика, щоб скласти покупки.
— Легко ж тобі гроші даються, раз так розкидаєшся, — прошипів хтось за спиною.
Та ні, шановні. Важко. І вони були останні. Це означало, що на роботу і з роботи тепер доведеться ходити пішки. Харчуватися морквою і буряком (ну й нічого, овочі корисні). І віддати собаці свої котлети, розраховані на тиждень. Бо зарплата тільки через п’ять днів. Але що це за труднощі, коли перед тобою плаче беззахисна людина, а всі навколо роблять вигляд, що нічого не відбувається? Ніхто не знає, як повернеться колесо фортуни, і де опиниться та самовпевнена пані в норковій шубі. Чи не скінчить вона свої дні на самоті, покинута власними дітьми? Важливо не хизуватися тим, що маєш, і не ігнорувати чужий біль. Це просто неправильно.
— Дякую тобі, люба. Дай Бог здоров’я. От твоїй бабусі пощастило з такою внучкою! — бабуся ніжно провела рукою по моїй долоні.
Ми вийшли на вулицю. Вітер кружляв сніг, заметіль набирала силу.
— Можна я вас поцілую? — спитала я.
— Звісно! — щасливо всміхнулася бабуся беззубою посмішкою.
Я, прикривши очі, поцілувала. І на мить уявила таку ж заметіль. І мою бабусю Сіму, яка завжди проводжала мене, махала рукою і соромилася, коли я намагалася її поцілувати. Мовляв, навіщо ти мене, стареньку, обіймаєш та цілуєш. Уявила іншу бабусю, Машу (по батьковій лінії). Вона теж обожнювала дорогий чай у таких ось чудернацьких коробочках. А потім віддавала їх мені, і я ховала там намистинки, ґудзики, мушлі та інші скарби.
А ще була прабабуся Люся, яка надягала на мене леопардову курточку та смугасту шапку, кокетливо зав’язувала хустинку й ми вирушали восени збирати листя. Потім сідали на лавку біля дому, перебирали їх. І створювали чарівний гербарій. На мить повернулися чудові відчуття: як мої старенькі колисали мене на руках, дмухали на розбиті коліна, намагалися побалувати чимось смачненьким, діставали гарячі пиріжки з капустою, повидлом, цибулею та рисом.
Згадалися й дідусі – імпозантний дід Діма у довгому пальті, який діставав із коробки величезного німецького пупса, веселий дід Толик по батьковій лінії, який невідомо де роздобув ляльковий сервіз із 40 предметів і прийшов мене вітати о сьомій ранку з днем народження з величезним букетом півоній. З ними було відчуття затишку, спокою, причалу. Їхні історії я могла слухати годинами. Тепер мені залишається лише цілувати фотографії. Всі мої бабусі й дідусі пішли з життя дуже рано, залишивши після себе невідворотну порожнечу всередині…
Та й взагалі, озирніться довкола. Зараз справжніх бабусь зустрінеш рідко. Таких, у хустинках, пальтах і з сумочками, які вже не знайдеш у продажу. Або дідусів у капелюхах, пальтах і з тростинами. Якщо мені вдається побачити таких, я завжди зупиняюся, дивлюся. І радію. Не знаю, чому. Просто тому, що вони є.
— Ой, зачекайте, будь ласка. Ось, візьміть цукерки! Якраз з чаєм вип’єте, — виринувши зі спогадів, я висипала бабусі в сумку пригорщу солодощів.
Нічого, вдома є сухарики. А солодке треба їсти в міру! Бабусі воно корисніше буде!
— Чого ти мене все пригощаєш! Не можу я взяти! А сама ти як? — похитала головою старенька.
— Просто пом’яните моїх. Всіх п’ятьох. Прабабусю, бабусь і дідусів, — попросила я.
— Ось воно як. Добра ти людина. Світла. А твої бабусі й дідусі тебе дуже люблять. Пам’ятають. Бережуть тебе. Всі ті, хто пішов, не залишають турботою тих, кого любили. Пам’ятай це, — пильно глянувши на мене, раптом промовила старенька.
А очі в неї були неймовірні. Наче в них злилися всі кольори: синій, зелений, фіолетовий. І вони здавалися такими молодими, ці очі.
— Звідки ви знаєте? — прошепотіла я.
У цей момент ми майже дійшли до пішохідного переходу. Раптом позаду пролунав якийсь гуркіт. Я мимоволі обернулася. Двоє вантажників, жартома перемовляючись, намагалися підняти ящики, що випали з фури.
— Лише б нічого не розбили, — промайнуло в голові.
— А хочете, я вас до дому проведу? — повернувшись, сказала я.
І натрапила на здивований погляд чоловіка, що стояв поруч.
Бабусі не було! Минуло кілька хвилин, але вона просто зникла. Її не було ні на тій стороні, ні біля входу до парку, ні поблизу магазину. Даремно я бігала і вдивлялася в перехожих. Вона ніби розчинилася в повітрі…
Додому я повернулася, коли вже стемніло.
— Пробач, песику. Кісточки ми купимо пізніше, і багато! М’яса я не взяла, поки що немає можливості, але будеш їсти котлети! А поки що — гуляти! — собака махала хвостом, радіючи зустрічі і, здається, зовсім не засмутилася від таких перспектив.
Прогулявшись пів години, ми повернулися додому. І там, біля дверей, стояв із величезним пакетом у руках старий знайомий Дмитро Вікторович…
— Дзвоню, а ніхто слухавку не бере. Стукаю — тиша! — пробурчав він.
— Ой, телефон вдома залишила, в сумці. Проходь, — відповіла я.
У квартирі він поставив на підлогу величезний пакет і, сяючи, немов начищений до блиску самовар, обернувся до мене:
— Ну, пробуйте. А я піду. Потім подзвониш, скажеш.
— Що пробувати? — здивувалася я.
— Ну як же! Ось, дивись. Тут корм собачий, ось новомодні кісточки, ось рубець, ось м’ясо теляти та ягняти. Коротше, всього тут повно. Твоєму песикові сподобається. Я ж магазин елітний для собак відкриваю! Ось, взяв на фірмі на пробу. Думаю, дай твого пса почастую. Я ж тобі його привозити допомагав, він мій хрещеник! Ну, бувайте! — натягнувши шапку, Дмитро Вікторович швидко вислизнув за двері.
Чи варто казати, що у собаки був справжній бенкет? Та й у мене, до речі, теж. У пакеті ще знайшлися цукерки (явно не для тварин) і коробка з печивом. Дива!
Ось так буває — поділишся, і воно повернеться. Хоча в той момент, у магазині, я, звісно, про таке й не думала.
Ну, а ви, якщо підете і побачите бабусь, які продають шкарпетки, підслідники — купіть, будь ласка. Візьміть у них варення, головки часнику (навіть якщо дачі немає), квашену капусту чи… що завгодно! І краще не беріть здачу. Їм це допоможе, бо пенсії мізерні. Побачите в магазині стареньких — пригостіть. Просто так. Як часто дивишся й бачиш стареньких, у яких у кошику лише хліб, молоко та крупа. Ми молоді, ми ще зможемо. А їм хочеться чогось смачненького! А допомогти нікому. Діти або далеко, або вже пішли у засвіти. А може, їх ніколи й не було.
Звісно, літні люди можуть відмовлятися. Вони горді. І це правильно. Тоді попросіть їх пом’янути ваших померлих родичів — це працює, перевірено. Вони будуть молитися за Марію, Єфросинію чи кого ви назвете. Побажайте бабусям і дідусям здоров’я, обійміть їх. Вони розквітнуть! Бо хочуть спілкуватися, хочуть відчувати, що ще потрібні! Подаруйте їм свою турботу, увагу, невеличкий подарунок. Згадайте, можливо, поряд живе дідусь-сусід, якому буде приємно отримати тарілку пиріжків або шматочок манника?
А якщо у вас ще живі ваші дідусі та бабусі, але часу немає — робота, кар’єра, новий бойфренд чи подруга кудись кличуть, киньте все. Хоча б на один день. З’їздіть до них, обійміть, прогуляйтеся разом або сходіть у кафе. Скільки радості це їм принесе! Я б усе віддала за таку можливість, але це вже неможливо. Бережіть старших, поки вони з вами й живі… Нехай нитка поколінь якомога довше не рветься, бо саме в цьому — справжнє, заради чого варто жити…
