– Та нiчого йому не треба, Колi. Нi хата, нi бабуся. Балагур, одним словом…
Тетяна нiяк не могла зрозумiти, як таке може бути? Нова сусiдка, мабуть, мала рацiю.
Цей будинок, а точніше – ділянку під забудову в селищі Уруччя, вони придбали у єдиного власника – Миколи Петровича Аносова. Довго шукали, розглядали варіанти, їздили околицями, прицінювалися. У кожного варіанту були свої переваги й недолiки.
Але саме ця напівзруйнована хата переважила плюсами. По-перше, розташування – лише п’ять кілометрів від міста, де жили вони самі й донька. По-друге, ціна була прийнятною, а власник охоче поступався. По-третє, ділянка велика, двадцять три сотки. І нарешті, всі старі будівлі на ній були в такому стані, що їх можна було легко знести й почати будівництво з чистого аркуша. Стiни з глини та саману давно пiшли трiщинами, а солом’яний дах просто провалився.
Були й мінуси – документи на будинок і землю треба було відновлювати, бо вони втратили чинність. Цiлий рiк Тетяна i Матвiй займалися оформленням документiв за дорученням вiд власника.
Будинок цей Микола отримав у дар вiд рiдної бабусi декiлька рокiв тому. Бабуся мешкала тут, та й сам Микола наїздив сюди i залишався на мiсяцi.
Після продажу він мав намір забрати бабусю й переїхати разом із нею.
Старенька, баба Нюра, жила не в самому будинку, а в невеликiй глинянiй хатинцi з покосом у бiк даху, який майже торкався землi. Половину її займала піч. Вона була старiша за основний будинок, але чомусь краще зберiгала тепло i стояла мiцнiше.
Миколi було пiд п’ятдесят, бабцi – майже дев’яносто.
У липнi, коли Микола приїхав, угода нарештi вiдбулася. Всi документи оформили й підписали в присутності нотарiуса.
Дiзнавшись, що будiвництво почнеться лише восени, Микола попросив не виганяти бабусю. Мовляв, їде на вiдпочинок, а по поверненнi забере її.
А Тетяна з Матвієм що, шкодуватимуть? Звiсно, нi.
Хай живе, як i ранiше. Хоч трава на подвiр’ї не заросте. До того ж, вони самi не поспішали перебиратися сюди, а будівельна бригада мала взятися за роботу тільки у вереснi.
Та ось уже й серпень минув, а Микола зник. Телефон його не вiдповiдав. Спочатку не переймалися: знали його адресу, мали паспортні дані й навіть контакти з роботи. Все про нього знали.
Все, та не все…
За цей час Микола звільнився iз заводу, виїхав. А куди саме – не знав ніхто, навіть його знайомі. Говорили, що подався на заробітки за кордон – то чи в Китай, чи в Індію.
Ось тут Тетяна й злякалася, ніби потрапила на шахрая. Серце стиснулося, довелося навіть швидку викликати.
Матвiй, бачачи, що дружина зовсім розгублена, заспокоював:
– Ой, та годi тобi, Тань! Що сталося? Нiчого. Будинок наш, земля наша, всi документи в порядку. А бабуся… Ну, є ж якiсь соцiальнi служби. Вона ж без власності, її мусять влаштувати в якийсь будинок для літніх людей. Розберемося…
Зiбралися та поїхали до бабусi. Треба ж було з нею поговорити.
А вона жила, як i ранiше. Наче її онук i не продав землю разом із будинком, городом та, виходить, i з нею. По двору ходила, поралася з десятком курей, доглядала невеличкий городець, де доживали віку старi сливи та сухi вишнi.
– Добрий день, Анно Григорiвно.
Жінка не вiдгукнулася – слух у неї був поганий. Але коли побачила їх, трохи занепокоїлася. Проте що робити – не знала, тож почала неспокiйно ходити туди-сюди.
– Бабо Нюро, давайте присядемо, – Тетяна намагалася пояснити ситуацію. – Ви пам’ятаєте, що будинок проданий? Ваш Микола продав нам його.
Старенька кивала:
– Продали, голубоньки, продали…
– А Коля повернеться? Ми ж збираємось розпочати будівництво.
– Повернеться, голубоньки, повернеться…
– А коли?
– Та незабаром, мабуть…, – бабця поправляла стару спiдницю й позирала на город – їй ще треба було там щось доробити, а тут відволікають.
Стало ясно: бабуся не усвідомлює, що онук її просто кинув.
Разом із нею Тетяна зайшла до її хатини-землянки. Дверi ледь вiдчинялися, Матвiю довелося пiдкопати землю перед порогом.
Всередині все було ветхе: віконні рами розсохлися, єдине вікно не відчинялося, мабуть, років сто. Перекошені косяки, старий топчан між піччю та облупленою стіною, на ньому залатана ковдра й несвіжі подушки.
Стіл із надщербленими мисками, в одній – кілька варених картоплин у мундирі. Почорніла від кіптяви електроплитка, металеві кухлі, затерті чарки з товстого темного скла. В кутку жернова й ступа з пильними травами. На печі також трави й казанок. Біля порога розсипана цибуля.
Як тут може жити старенька людина?..
Але баба Нюра спритно змахнула рукавом крихти зі столу, відсунула миски вбік, схопила кухоль, плеснула води в темно-зелений чайник і, увімкнувши плитку в хистку розетку, поставила його нагріватися.
– Чаєм нас хочете напоїти? Та не варто…
– Зараз чаю вип’ємо з бубликами, – прохрипіла слабочуюча бабуся, витягла з ящика столу залізну цукерницю та скляну банку з бубликами. – Миші, кляті! Все ховаю.
Матвій залишався стояти у дверях – місця тут особливо не було, усього два стільці.
– Піду я, – промовив він гучно і похмуро, після чого вийшов.
– А чай?
– Я вип’ю, – голосно відповіла Тетяна. – Давайте.
Вона ще раз спробувала пояснити бабусі ситуацію. Треба було кудись виїжджати. Інакше доведеться вживати заходів.
Але бабуся завела свою розмову:
– У мене півня нема. Зарізала. Старий був, у бульйон пішов. Клювався дуже. Мені б півня… – її погляд упав на цибулю, розкидану по підлозі. – А цибуля цього року вродила! Дивись! Шкода, що мало посадила, навесні більше в землю кину. Цибуля у нас завжди добра. Брати будеш? Як тебе звати?
– Тетяна.
– О! У мене кума теж Тетяною була. Третій рік, як померла… а може й більше…
Тетяна вийшла з хатини, несучи повні руки цибулі, яку баба Нюра напакувала їй. Вона так і не змогла нічого пояснити колишній господині. Як пояснити те, чого старенька не сприймає?
Баба Нюра жила звичкою, рутиною, так, як звикла все життя. Тетяна зрозуміла – переконати її переселитися просто нереально.
– Що робити будемо? – вона почувалася ще більш розгубленою, ніж до цього.
– Завтра поїду в соціальну службу, дізнаюся. Вона ж має право за законом на місце в будинку для літніх людей? Чи ні? – Матвій і сам ніколи з таким не стикався.
– От і дізнаєшся… – Тетяна глянула на дорогу і сплеснула руками. – Ну треба ж було нам так влипнути! А цей… Як можна покинути власну бабусю ось так? Ти бачив, як вона живе?! Яка ж скотина цей Микола!
Але займатися справами бабусі довелося Тетяні. У Матвія закрутилися робочі та будівельні справи…
З’ясувалося, що так просто стареньку в будинок для літніх людей не оформити. Купа документів, оформлення опіки, медогляди, а ще судова психіатрична експертиза. А потім – місяць очікування.
Саме цю будівельну бригаду Майорови чекали довго. І тепер будівельники могли почати розчищення ділянки під будівництво. Але що робити зі старенькою?
Матвій нервував:
– Та виселити її – і все! Хай онук головою думає! Куди ми її потягнемо? У нас всі права на цей участок…
Треба сказати, що Майорови нещодавно продали стару квартиру покійної матері. За ці та ще заощаджені гроші й збиралися будувати будинок. Давня мрія про власне житло нарешті ставала реальністю. Вони жили вдвох із дочкою, зятем і трирічним онуком у двокімнатній квартирі. А цей дім мав стати спільним місцем для всіх – для сина, що мешкав у Підмосков’ї, для дочки, для родичів.
– Матвію, може, поки не ламати її хатину? Відгороди якось…
– Як? Як ти це уявляєш? Там буде бульдозер, вантажівки, бетономішалка! Або ми все зносимо, або викручуємось… І взагалі, з якого дива?!
– Мам, ви маєте повне право на цей участок. Звертайтеся в поліцію, хай розбираються. Вічно ти всіх жалієш… – переконувала дочка.
А Тетяна ночами не спала. Вранці бігала по інстанціях, подавала документи, намагалася дізнатися – де той Микола.
– Як же ви не здогадалися, що бабусю ніхто забирати не буде? – питала працівниця соціальної служби. – Старі люди нікому не потрібні.
– А ви б здогадалися? Він сказав, що вони продадуть і поїдуть. Потім попросив трохи зачекати… Ми не заперечували, бо все одно не збиралися там жити. І приємний чоловік був, як тут щось запідозриш?
– Ох, знаєте, скільки таких покинутих старих…
Тетяна знала одне – виселяти бабусю з поліцією вона не змогла б.
Хатину баби Нюри відгородили, почали розчищати територію.
Але почалися проблеми.
– Таню! Це жах! Їдь – розбирайся! Я ж не можу з роботи тікати! – дзвонив Матвій.
– Що сталося?
– Твоя баба не дає нічого робити! Бігає там по будмайданчику, заважає.
Тетяна швидко зібралася, взяла випічку та цукерки, викликала таксі й поїхала в село.
Вона вийшла на головній дорозі в Уруччі, пішла до ділянки.
Село з рівними вулицями, добротними будинками, палісадниками з рожевими кущами та синіми айстрами їй подобалося все більше.
Солом’яний дах виднівся тільки на їхній ділянці. Але ж і тут усе зміниться. От тільки… на голову звалилася ця бабця!
Баба Нюра сиділа на лавці перед зламаним парканом, змучена і самотня.
Сьогодні вранці вона, як завжди, вийшла нагодувати курей. Але не встигла ще й прибрати у дворі, як до будинку підкотили гучні машини, трактор і кілька чоловіків увійшли у двір.
На бабусю вони майже не звертали уваги. Оглянулися, а потім голосно, безжально почали розбирати паркан, ламати будівлі.
Захоплені свободою кури кинулися гуляти новими щілинами.
Баба Нюра обурювалася, намагалася зупинити чоловіків, металася перед трактором, що заїжджав на подвір’я, розмахувала руками.
Будівельники зрештою зателефонували власнику. Сам будинок вони не чіпали – так їм наказав Матвій, лише огородили стрічкою. Але бабуся все одно заважала.
– Добридень, бабо Нюро!
– Добридень, добридень… – баба Нюра підняла на Тетяну змучений погляд. Та так і не зрозуміла, чи впізнала її стара.
Таня присіла поряд.
– Ось так, бабо Нюро, новий будинок будуватимемо. Великий.
– Яблуню зламали… Гарна була… Я ж яблук мочила, каструлю цілу… Діти їли, любили… – зітхнула бабуся, озирнулася. – А картоплю ж витопчуть, не встигну викопати!
– Давайте попросимо хлопців перенести лавку до вашого будинку. Добре? А поки що ходімо чай пити, я булочки привезла, – запропонувала Тетяна.
Вона завела бабу Нюру в хату. Та виглядала розгубленою, замисленою, дивилася на двір, що швидко змінювався.
Сівши у себе вдома, склала руки й мовчала.
Таня сама набрала воду, поставила чайник, виклала на стіл булочки. Треба було пояснити бабусі, що незабаром вона поїде лікуватися до лікарні, що там їй допоможуть, а потім переведуть у місце, де є догляд, їжа й необхідне лікування.
Таня почала говорити. Плавно, м’яко, зрозуміло. Говорила і водночас прибирала зі столу, мила тарілки, розставляла речі.
Раптом вона озирнулася. По зморшкуватих щоках баби Нюри тихо котилися сльози. Вона навіть не витирала їх, ніби не помічала.
Тетяна застигла. Невже тільки зараз бабуся все зрозуміла?
Баба Нюра раптом підняла на неї свідомий, якесь тверезий погляд і тихо спитала:
– А Колька де?
– Не знаємо… – Таня знизала плечима. – Пропав. Шукаємо.
– Живий чи ні?.. – тяжко зітхнула стара.
– Та що ви, бабо Нюро! Живий, звичайно! Просто далеко поїхав.
Баба Нюра підвелася, підійшла до ліжка-скрині, порилася там і витягла старий, потертий фотоальбом. Поклала його на стіл перед Танею.
Спокійно, без поспіху гортала сторінки, розповідала про свою родину.
– Ось Петя, коли з фронту прийшов. Тоді ми ще не були знайомі. А це Люба, сестра, давно померла… А це мати моя… А ось Костя на руках, маленьким ще помер… Голодно було…
З пожовтілих фотографій на Тетяну дивилася історія великої родини.
– А це хто?
З вицвілої світлини дивилася статна красуня. Руса коса перекинута на плече, великі сині очі, довга коричнева сукня, білий комірець… Немов княгиня.
– Так це ж я! – відповіла баба Нюра. – Худа, як тріска.
– Бабо Нюро, та ви ж справжня красуня були!
Тетяна гортала альбом, і здавалося, що всі ці люди досі живуть у пам’яті бабусі, і лише разом із нею підуть у небуття.
Вони пили чай. Баба Нюра, без зубів, розмочувала булочку в чашці, ловила пальцями шматочки й їла.
– Господине, куди лавку ставити? – пролунало з двору.
Таня сказала поставити біля будинку. Потім повернулася допомагати бабусі прибирати посуд. Стара метушилася.
– Я сполосну. Йдіть, бабо Нюро, спробуйте лавку.
Таня зітхнула. Як же важко…
Все розуміла: стара хата – не місце для бабусі. В лікарні й будинку для літніх людей умови кращі. Але як вона звикне до нового життя? Тут минуло її життя, тут її спогади. Як вона налякається…
Таня вийшла. І раптом почула спів.
Баба Нюра сиділа на лавці, дивилася, як вантажать уламки старого двору.
Вона вже не злилася, прийняла неминуче. І тихим, але мелодійним голосом співала:
– На вулиці дощик, відром поливає… Відром полива-а-є, землю прибиває…
І Тетяні здалося, що бабуся бачить перед собою давній вересневий день, себе молоду…
І раптом Таня зрозуміла – вона більше не займатиметься переселенням баби Нюри. Старенька житиме тут. Потім допоможуть, облаштують город. А як дім зведуть, тоді заберуть її.
Тільки як сказати про це Матвію? Він розсердиться…
І справді. Матвій спочатку мовчав, обмірковуючи відповідь.
– Розум втратила! Чужу бабу на шию вішаєш! Як будуватися будемо?
– Не кричи. Я розумію.
– І якщо розумієш…
– А ти зрозумій. Для неї це, як смерть. Вона так і думає – все, кінець дому, кінець життя. Ми для неї – загарбники. Вирвали з корінням її життя.
– Таню! Це наш дім! Ми заплатили!
– Але не їй…
Матвій схопив телефон, але той впав, зламався. Розлютився:
– От через тебе все! Сергію не подзвоню, думав, хоч він матері розуму вкладе!
Таня мовчки взяла телефон і відставила вбік…
– Матвiю, Матвiюшко, та хiба Сергiй зрозумiє? Вiн же її й не бачив. А ти подумай – цей Микола ж бо суттєво в цiнi поступився. От i виходить, що наче їй заплатимо. Та не грошей їй треба, а просто залишити поки що її … ту халупку чи дiм, допомогти трохи та план перебудувати. А в людини життя … Чи ж багато це за людське життя?
– Переконала себе, що рятуєш, та й сама повiрила. Дурiсть це, дурiсть!
Але Тетяна вже вiдчула поступливiсть у словах чоловiка. Просто потрiбен був час – не звик вiн одразу здаватися.
А за кiлька днiв Матвiй повернувся з будiвництва, розповiв:
– Я їй пiвмiшка картоплi привiз, а вона питає: викопали все ж таки? Свою має на увазi. Кажу – ага, викопали. Нехай думає, що то її картопля.
I Тетяна зрозумiла – вiдчув Матвiй її правоту. Не мiг не вiдчути.
Часто в Уруччя їздити вона не збиралася, особливо поки заливали фундамент та проводили комунiкацiї. Що там жiнцi робити, якщо є господар?
Але тепер щотижня навiдувала бабу Нюру, привозила гостинцi, трохи прибирала в її хатинцi.
Матвiй почистив їй димохiд, обмазав глиною, разом iз будiвельниками поставив iншi дверi – з великого будинку, замiнив електрику. А Тетяна наводила лад: привезла новi вiдра й тази, вiддала свою, ще матерi залишену плитку, постелила старi дорiжки, що давно лежали без дiла.
Внутрiшнє облаштування бабиної хатини змiнилося.
До зими новий дiм був зведений, накритий дахом, але стояв ще нежилий. Будiвництво зупинили до весни.
Матвiй i Тетяна навiдувалися та гостювали у баби Нюри.
Цiєї зими намело снiгу. Матвiй прокладав стежки, рубав дрова. Тетяна бiгала в магазин для баби Нюри.
А одного разу, повернувшись, побачила таку картину: її дорослий чоловiк заснув на топчанi, а баба Нюра сидiла в головах i тихенько наспiвувала:
– Бай-бай, люлечко, живе чоловiк на краю. Не багатий, не бiдний, та дiтей у нього рiй…
Голова баби Нюри працювала з перебоями. То вона не впiзнавала їхнiх iмен, то раптом згадувала найменшi подробицi. Часом називала Матвiя Колькою, то розповiдала тонкощi солiнь i рецепти випiчки.
Тетяна познайомилася з сусiдами, вони також приглядали за старенькою.
Весною будiвництво вiдновили. Бабi Нюрi перекопали грядки, i вона знову заходилася поратися.
Цього лiта Матвiй i Тетяна мали переїхати в новий дiм. Вже перевозили дещо. Одну з кiмнат вирiшили вiддати бабi Нюрi. Навiщо їй з дровами возитися, коли є газ?
I раптом…
Вони привезли новий диван, меблi, розвантажували. Тетяна бачила бабу Нюру на грядках – значить, усе гаразд.
Спершу меблi.
Поки розвантажували, баба Нюра пiдiйшла.
– Коля ж бо живий, так?
– Живий, живий, баб Нюр, не сумнiвайся, – гукнула Таня. – От меблi вигрузимо – й прийду.
Вона махнула рукою на хатинку – i завмерла: на порозi стояв схудлий Микола, колишнiй господар, онук баби Нюри.
Покликала Матвiя. Микола йшов до них.
– Добридень! – пiдняв руки. – Знаю, знаю! Лаєте, картатимете. Винен, каюсь! Дякую, що не вигнали бабусю. Дякую за допомогу! А в мене ж поворот такий…
I почав розповiдати, як поїхав на заробiтки в Китай, як потрапив у халепу, як не мiг повернутися…
– Думав, не переживе бабуся, думав, виганяли її, а я застряг…
– А написати? – запитала Тетяна.
Знову сумбур, виправдання…
– I що тепер? – Матвiй суворо подивився.
– Заберу. Квартира пiд Омськом, велика, трiйка. Сидiлку найму. Сам наїздами, вахти…
– Нежонатий же? – згадала Тетяна.
– У розлученнi. Завтра квитки – i на потяг.
Тiєї ночi Матвiй ворочався. Тетяна теж не спала.
Добре ж бо все? Стареньку не знали, куди подiти – тепер заберуть. Двiр стане рiвним, гараж можна буде поставити.
Але…
Баба Нюра в багатоповерхiвцi з сидiлкою? Пiд чужими стiнами?
Вранцi обоє, не змовляючись, поїхали в Уруччя.
– Ну, Миколо, бабу Нюру не вiддамо, – сказав Матвiй. – Тобто, хай залишається. Ми доглянемо.
– Як?
– Так. Куди їй їхати? Пошкодуй. Адресу лишай, телефон проведемо.
Наступного дня Микола поїхав. Один.
А того вечора вони залишилися на новому диванi.
Баба Нюра безшумно вийшла з хати, хрестик зробила i, нахиливши голову в темнiй хустцi, сiла мiж ними.
– Баб Нюр, з нами будеш жити, чуєш?
Вона мовчала, дивилася вдалечiнь.
– Ми переїдемо скоро, ти з нами.
Кивнула, усмiхнулася i заспiвала низьким голосом:
– На позицiю дiвчина проводжала бiйця…
I весняним повiтрям понеслося багатоголосся:
– I що було загадано, все здiйсниться в строк, не погасне завчасно золотий вогник…
