Бабуся дала колишньому зеку гроші на дорогу. А потім до неї завітали несподівані гості.
Зоя все своє життя працювала вчителькою, а тепер була змушена продавати овочі на ринку через маленьку пенсію. Зять привів до своєї квартири нову дружину, а донька з дитиною повернулася до матері. Зоя, як могла, допомагала їм.
– Мамо, мені так незручно перед тобою. Ти день і ніч працюєш – то на городі, то на ринку, – говорила Еля. – Тобі б краще відпочити.
– Та нічого, доню. Поки сили є, допомагатиму вам із Лесею. Ви ж також не залишаєтесь осторонь. Половину городу за кілька днів випололи! Я сама б із цим не впоралася, – відповідала жінка. – А Лесі в школу треба нові черевички купити. Не піде ж вона в старому?
Так і жили, підтримуючи одне одного. Вірили, що й на їхній вулиці колись буде свято. Звісно, якби Еля могла «по головах іти», то, може, й не мучилася б.
Одного ранку Зоя Федорівна вирушила на ринок. Місце в неї було гарне, покупців – хоч відбавляй. Це помітили й інші продавці, зокрема її знайома, Людмила. Вона й зайняла Зоєве місце.
– Чого так довго спиш? Вибач, але вже зайняла твоє місце. Тепер буду збиратися і розкладатися, тож шукай собі інше, – сказала Люда.
Зоя не стала з нею сваритися – це було не в її характері. Розклалася трохи осторонь, неподалік від іншої сусідки.
– Як там твій зять? Не повернувся? – запитала Таня.
– Не повернувся, – зітхнула Зоя. – У нього тепер своє життя.
– Молодь зараз сім’ю не цінує. Усе для себе хочуть. Мій і досі не одружився – по горах бігає, – поділилася сусідка.
За розмовами час промайнув швидко. Після обіду на ринку з’явився молодий чоловік у дивному одязі.
– Не інакше як сидів, – пробурмотіла Люда, а всі продавці насторожено глянули в його бік.
Молодик підійшов до ятки Зої, дістав порожні кишені й запитав:
– Тітонько, зовсім грошей немає. Можна взяти пару яблук у борг?
– Та бери так, чого вже там. Але чому в такого парубка грошей немає? – здивовано спитала жінка.
– Додому їду з місць не дуже віддалених. Не хвилюйтеся, я не вбивця якийсь. Повівся, як хлопчисько, на жінку, ось і потрапив до в’язниці.
– А рідні тобі допомогти не можуть? Чого сам додому добираєшся?
– Есть. Только неудобно мне звонить им. Сюрпризом хочу приехать.
– А далеко ехать? – поинтересовалась женщина.
– Ульяновск.
– Дальняя дорога!
Потом бывший зек отошел ненадолго. У рыночной площади вокзал находился. Зоя видела, как мужчина о чем-то разговаривал с водителем, а потом вернулся к ней.
– Теть. Ну займи мне немного. Иначе не видать мне дома своего. Не пугайся, я тебе отдам долг, как заработаю, – попросил он, смотря умоляюще на женщину.
– А много надо?
– Тысячу!
И Зоя под недоуменные взгляды других продавцов протянула ему щедрую купюру.
– Не идти же пешком тебе, бери, – сказала она.
– Спасибо огромное! Я обязательно отдам! – поблагодарил ее молодой человек. – Меня Пашей звать, а как Ваше имя?
– Зоя Федоровна я.
– Спасибо, Зоя Федоровна! – еще раз поблагодарил он и двинул в сторону автобуса.
– Какая ты, Зоя, дура! Ничего он тебе не вернет! – возмутилась соседка.
– Надо друг другу помогать, мы же не зверье какое, – оправдывалась женщина.
– А он не человек. Зек – он и в Африке зек!
Зоя, махнув на Таню рукой, засобиралась домой.
К выходным Эля слегла с температурой. Мать, насобирав всяких трав на огороде, лечила дочь, как могла.
Внучка прибежала вечером с книжкой и, дергая Зою за рукав, прощебетала:
– Бабуль, почитай мне сказку?
– Конечно, почитаю, внученька, – погладив девочку по голове, согласилась пожилая женщина.
На улице пошел дождь. Под треск дров, топившихся в печи, Эля накрывала стол. Семья собиралась ужинать. Неожиданно кто-то постучал в двери.
Женщины переглянулись. Они никого не ждали!
– Можно? – отворив двери, зашел незнакомый мужчина. Посмотрев на него внимательно, Зоя вспомнила:
– Паша?
– Да, я, Зоя Федоровна. Простите, что сразу не вернул долг. Много свалилось всего на меня в последнее время.
– Если бы не твои глаза, ни за что бы не узнала тебя! – рассмеялась пожилая женщина. – Ты так прилично выглядишь! Костюм надел, побрился, прямо любо посмотреть.
– А Вы присоединяйтесь к нашему ужину, – предложила гостю Эля, немного засмущавшись.
За столом Паша поведал свою историю о том, как он угодил за решетку. Несправедливо присудили целых три года!
– Сейчас снова вернулся на пост заведующего, так что, если будет нужно, приходите ко мне в клинику, – закончил он рассказ, посмотрев с интересом на Элю.
А через неделю у дома Зои остановился уже знакомый автомобиль, из которого вышел Павел с большим букетом цветов.
– Дочь, посмотри в окно! Жених твой приехал, – глянув через занавеску, воскликнула мать. – Поди, свадьбу скоро сыграем?
– Вот как? Значит, пришел и на нашу улицу праздник! – засмеялась Эля, прижимая маленькую Лесю к груди…
