Бабцю з двадцять третьої квартири ненавидів увесь під’їзд. Її імені та по батькові ніхто не знав, та й знати не хотів. Єдине, що хвилювало сусідів: «коли ж нарешті закінчиться цей безлад?» і «скільки можна терпіти?» Саме з цими запитаннями люди час від часу з’являлися на порозі тієї самої квартири. Бабця була стара, сива, носила окуляри з товстими лінзами, до дужок яких був примотаний сірий від бруду лейкопластир. Іноді вона йшла по продукти, шаркаючи ногами у стоптаних черевиках із вибитими носами. В руках тримала стару тканинну авоську, а поряд човгала маленька собачка. Хоч і мала, та гавкала голосно — на всіх, хто траплявся на їхньому шляху, ніби виконувала сторожову службу. Гавкала вона й тоді, коли дзвонили в їхні двері — а це траплялося часто.
Причин було три. Перша — бабусин телевізор, який працював від самого ранку до пізнього вечора, причому на повній гучності. Друга — таргани, що розповзалися з її квартири по всьому під’їзду. І третя — затхлий сморід, який, мов і ті таргани, тягнувся коридорами й пробирався у чужі помешкання. Але візити результатів не приносили. Інколи бабуся просто не відчиняла. А інколи — відчиняла і, схиливши голову набік, пильно дивилася на відвідувача, після чого, по-дитячому всміхаючись, запитувала:
З-за дверей виглядала маленька, згорблена жінка. Сиве волосся стирчало клаптями, окуляри з товстими лінзами майже врізались у перенісся, а сірий лейкопластир на дужках надавав усьому вигляду щось кумедне, але водночас і жалісне. На ногах — подерті черевики, ніби знайдені на смітнику, а поруч — та сама дрібна собачка, яка гавкала так люто, ніби охороняла цілу імперію, а не захаращену однокімнатну квартиру.
Іноді бабуся справді відчиняла, іноді — удавала, що нікого немає вдома. Інколи — просто пильно дивилася на розлюченого сусіда, трохи нахиливши голову, ніби намагалася зрозуміти, про що мова. І якщо хтось усе ж наважувався підвищити голос — приміром, поскаржитися на безперервне деренчання телевізора, — вона кивала і казала щось на кшталт:
— Зараз, зараз…
І справді — на певний час ставало тихо. Але ненадовго. За день-другий усе повторювалося знову: вереск телевізора, таргани, що повзали з усіх щілин, і затхлий сморід, що розтікався поверхами, немов сама смерть обходила кожні двері.
Сусіди боролися, як могли: травили комах аерозолями, розставляли пастки, купували спеціальні гелі. Але ті створіння виявилися розумнішими за людей — ховалися в бабусиній квартирі, перечікували небезпеку і поверталися знову, мов додому. А от зі смородом не впоралися ніяк. Він був усюди: в ліфті, на сходах, навіть біля під’їзду.
Коли Ніна Федорівна оселилася в цьому домі, вже ніхто й не згадає. Може, тридцять років тому, а може — й більше. Жила вона тихо, непомітно, поки не перетворилася на постійну проблему для всього будинку. Навіть дільничний приходив, попереджав, погрожував штрафами. Бабуся слухала, кивала, усміхалась тією ж дитячою посмішкою — і нічого не змінювалось.
А ім’я в неї було — Ніна Федорівна. Їй майже вісімдесят п’ять. Після важкої застуди минулого року вона майже оглухла. Хотіла стати в чергу на слуховий апарат, та черга рухалася повільно. А, може, про неї просто забули. На платний апарат грошей у неї не було. Пенсія — мізерна. З неї треба платити за комунальні, купувати ліки, їжу для себе й для Жужі — її маленької собачки, єдиної живої душі, яка залишилася поруч.
Саме Жужа врятувала її від остаточного самотиння. Це було п’ятнадцять років тому, коли помер чоловік. Вони прожили разом усе життя, душа в душу. Дітей не мали. Родичів — теж. Подруги одна за одною пішли з життя, і Ніна залишилася зовсім одна. Одного разу, повертаючись з магазину під несподіваним осіннім дощем, вона побачила цуценя біля смітників. Брудне, тремтяче, воно тулилося до стіни, ніби благало про допомогу. Ніна вже було пройшла повз:
— Я не можу тебе взяти… Я й сама скоро помру…
Але цуценя вирішило інакше. Воно пішло за нею. Так почався новий розділ життя самотньої жінки. Песик став її другом, опорою, сенсом. Минуло вже майже шістнадцять років. Квартира, щоправда, перетворилася на сховище старої відьми: бруд, пил, запах. Але Ніна цього або не помічала, або не хотіла помічати. Стіни були товсті, а до сусідів їй не було діла.
Тим часом у під’їзді щось почало змінюватися…
Сусідка з двадцять сьомої квартири, що жила поверхом вище, розцвіла в усмішці, коли дізналася, що їм нарешті схвалили іпотеку. Нарешті можна буде втекти від постійного шуму, смороду й навали тарганів. Квартиру вирішили здавати — нехай там живе якась молода сім’я, а орендна плата піде на виплату кредиту. Мовляв, стара довго не протягне — з часом можна буде й орендну плату підняти.
І от, якось у під’їзд заїхала Маша. Нещодавно розлучена, з дитиною, без власного житла. Вона з полегшенням підписала договір оренди, не звернувши особливої уваги ні на запах, ні на якісь дрібні сліди вогкості. Лише ввечері, коли син заснув, вона увімкнула світло на кухні… і побачила, як по стільниці стрімко промчали двоє огидних створінь.
Це був перший дзвіночок. Перший натяк на те, що тепер і її життя стане частиною цієї дивної історії.
— Брр, гидота! — вигукнула Маша, відсахнувшись від кухонного столу, тремтячи при вигляді двох тарганів, які, здавалося, взагалі не звертали на неї уваги. — Невже вони ще десь живуть?
Спогади нахлинули несподівано: дитинство у старому будинку, що ще в минулому столітті мав піти під знесення. Тоді таргани були майже частиною родини — нав’язливими, небажаними, але звичними. Потім родина переїхала в новеньку двокімнатну квартиру, і про комах забули. Батьки й досі живуть там. Після розлучення вони пропонували їй повернутись, але Маша не хотіла. Тут у неї робота, Артем ходить у садочок, а головне — це місто давало більше можливостей, ніж рідне містечко.
— Тепер зрозуміло, чому така низька оренда, — хмикнула вона, оглядаючи простору кухню, яка мала б бути місцем затишку й тепла, а наразі нагадувала фронт битви з древнім ворогом. — Завтра візьмуся за генеральне прибирання і трутиму цих тварюк. Але спочатку висплюся. Все ж таки вихідний.
Та ранок почався зовсім не так, як планувалося. Близько шостої Маша прокинулася від гучного тріскоту й чоловічого голосу, що лунав з телевізора. Спершу вона подумала, що хтось голосно балакає на вулиці, але швидко усвідомила — звук іде зсередини будинку. І, вочевидь, знизу.
— Що за божевілля?! — прошипіла вона крізь зуби, натягуючи ковдру на голову. Але сон безповоротно втік.
Після сніданку мама з сином пішли в магазин — треба було купити щітки, мийні засоби, спреї від комах. По дорозі зайшли на дитячий майданчик — Артем любив гратись з іншими дітьми. Там Маша познайомилася із сусідкою з третього поверху. Жінка здалася їй трохи дивною — втомлений погляд, у якому ховалась тривога.
— Ми тільки вчора в’їхали на четвертий, — усміхалась Маша, спостерігаючи, як її син бавиться з дівчинкою. — Квартира світла, велика. Щоправда, ввечері помітила на кухні таргана. Думала, таких уже й не буває. Але нічого, зараз стільки сучасних безпечних засобів — приберу, вичищу все!
— Ненадовго, — зітхнула жінка й похитала головою. Вона почала розповідати про «бабку з 23-ї», чия історія стала справжньою легендою під’їзду. Про шум, сморід, тарганів, безсилля сусідів і їхню жорстокість. Маша слухала з подивом і співчуттям. Їй стало щиро шкода стареньку. Чому ж ніхто не допомагає? Напевно ж, у неї нікого немає?
— Може, є родичі, просто не хочуть морочитися, — припустила Маша. — А, може, чекають, поки вона піде… щоб квартиру забрати.
Сусідка кивнула — не заперечувала.
Повертаючись з магазину, вони побачили біля під’їзду маленьку, згорблену бабусю. Поруч терпляче сидів білий песик. Маша одразу зрозуміла — це вона. Бабця намагалася влучити ключем у замок домофону, але руки тремтіли. Артем радісно вигукнув:
— Песик!
І кинувся до нього, простягаючи руку. Собачка, на диво, не загавкала, а лише помахала хвостиком.
Маша обережно взяла авоську і підтримала стареньку під руку. У ліфті мовчали. На третьому поверсі Ніна Федорівна довго возилася з ключами, але все ж відкрила. Маша зайшла, щоб поставити сумку, і одразу відчула затхлий запах. Усередині панували хаос і занедбаність, але погляд бабусі — сповнений вдячності й довіри — глибоко зворушив Машу.
«Як же самотньо вона живе… Прожила ціле життя, а тепер — одна, серед бруду й байдужості», — думала вона, повертаючись до своєї квартири.
Вона вирішила допомогти. Просто тому, що могла. Того вечора, коли Артем заснув, вона подзвонила Льву — давньому однокласнику, що займався волонтерством. Він пообіцяв допомогти з оформленням слухового апарату для бабусі.
Так почалася нова глава в житті всіх трьох — Маші, Артема і Жужі. Вони навідувались до старенької, купували їй продукти, гуляли разом, іноді просто сиділи перед телевізором. Ніна Федорівна раділа кожному візиту, особливо тому, що у Жужі тепер з’явився друг — хлопчик, з яким можна бігати, грати, бути вільною й щасливою.
Сусіди почали помічати зміни. Таргани зникли. Запах став ледь вловимим. Телевізор уже не гатив цілодобово. А потім хтось помітив, як часто нова сусідка буває в бабусі. Пішли плітки.
— От вона й питала про родичів, — робила висновок та сама жінка з третього поверху. — Захотіла квартиру до рук прибрати.
Її чоловік лише пирхав:
— Та це ж робоча схема! Чого ми не здогадались?
— А ти б доглядав за бабкою? — з іронією перепитала дружина.
— Ну ти ж теж не квапилася…
Вони сварились, як завжди. Але Маші було байдуже. Для неї головне — щоб Ніна Федорівна відчула хоча б крихту тепла. Щось справжнє й важливе народжувалось між цими трьома людьми й маленькою собакою. Це була не просто допомога. Це була людяність.
Минув майже рік. Якось Маша з Артемом, як завжди, прийшли до бабусі. Але двері не відчинялись. По той бік скиглила Жужа. Серце стиснулося.
Маша викликала швидку, а потім — Льва. Він приїхав швидше за медиків. Коли ті сказали, що без поліції нічого не зроблять, Лев спокійно сказав:
— Дайте п’ять хвилин.
Через три хвилини двері були відкриті через балкон. Жужа вибігла до Артема, радісно виляючи хвостиком. Лев глянув на Машу:
— Йди з Артемом. Я тут усе владнаю.
Маша все зрозуміла. Ніна Федорівна пішла. Без болю, без галасу, без зайвих слів. Саме так, як, напевно, сама хотіла.
Вдома Артем грав із Жужею, наче нічого не сталося, і раптом запитав:
— А чому ми не повернули Жужу до бабусі Ніни?
Маша присіла, обійняла його й ніжно сказала:
— Бо тепер Жужа житиме з нами. А бабусі Ніні вже не буде сумно. Вона поїхала туди, де добре.
Лев прийшов пізно ввечері. Пообіцяв взяти організацію поховання на себе. Ніна йому довіряла. І він дотримав слова.
Сусіди тим часом нишпорили — хто ж успадкує квартиру? І ось — з’явилася. Спадкоємицею стала Маша. Старенька ще за життя оформила документи, передавши усе турботливій сусідці.
Тієї ночі, прибираючи в оселі, Маша почула, як за стіною знову сваряться сусіди. Звинувачували одне одного, що не здогадались вчасно «потурбуватись» про бабку. Маша усміхнулась. Не зловтішно — з вдячністю до життя, яке навчило її бачити в людях не лише незручності, а просто — людей.
Вона прийняла рішення: квартиру продасть. Бо справжнє щастя — це коли поряд Лев, Артем і Жужа. А вони — тепер справжня родина.
