Баба Ганна допила кисле молоко, перехрестилася та почала збиратися до сну. Коліна сьогодні боліли більше, ніж завжди. Розтирання на спирту не допомагало, а мазь закінчилася. Ех, дожилася… Очі вже погано бачать, спина скручена, ноги не слухаються. І коли вже Господь забере її до себе?
Там чоловік Іван, син Степан, батьки, а вона тут кукує одна, сумно, як ніколи. Життя вже не тішить, одна нудьга та самотність. Старий пес у будці, кіт Василько – ось і вся її родина…
Раптом почувся скрип дверей. Знову забула замкнути на ніч.
Пролунали важкі кроки.
— Гроші давай, бабо! — хриплим голосом кинув хтось. У кімнату зайшов чоловік, обличчя погано було видно в темряві.
— Синку, та не кричи так, я ще не глуха. Поки що. Гроші, кажеш? Та лишилося щось із пенсії в гаманці, глянь он там у шафі, на верхній полиці.
Незнайомець завмер, мов укопаний.
— Ну чого став, бери, раз прийшов. Видно, зовсім тобі кепсько, горе ти моє нещасне. Раз уже дійшов до того, що бабусь обкрадати… Видно, дуже тобі треба. А мені багато не треба, хліб є, крупи трохи, якось переб’юся… Може, ти голодний? Поїсти хочеш? Помідори рожеві є, сусідка пригостила. Сала б відрізала, та нема його. Не їм – тиск скаче.
Чоловік узяв гаманець, відкрив. Потім поклав назад, нічого не взявши.
— Бабцю, я… Не буду брати твоїх грошей. А от поїсти — не відмовлюся…
— Як тебе звати, синку? Давай посидимо, погомонимо, раз уже зайшов. До мене рідко хто заглядає, хіба що сусідка Клава чи листоноша. А так – пустка та тиша. Як у тебе справи, біда тебе якась спіткала?
— Погано, бабо… Із зони недавно повернувся. Жити ніде, батьків нема, колишня дружина в місті живе, щаслива без мене. І їй не потрібен, і дочці теж. Віктором мене звати…
Баба Ганна підвелася з ліжка, підійшла до холодильника. Дістала помідори, шматок сиру, нарізала хліба, налила кисляку.
— Бери, Вітю, їж, усе свіже. Кажеш, дитині не потрібен? Ну, видно, наробив колись лиха, болить у неї душа за минуле. А за що сидів?
— За бійку. П’яний був, наробив дурниць… Жінка відразу пішла, заміж знову вийшла. Жодного разу не навідалася, навіть листа не написала. Будинок продавала, бо записаний був на неї. Ось тепер я бомж. Дожився – бабусь грабувати пішов…
Віктор схопився за голову, а потім затулив обличчя руками.
— Поплач, сину, легше стане. Я, як мій Степан помер, плакала так само. А потім снитися почав. Казав: «Мамо, залила ти мене сльозами, годі вже, сиро мені тут…» І я перестала. Бо що ті сльози? Не повернеш минулого. Лише надія, що скоро зустріну всіх моїх рідненьких, та Господь чомусь не кличе мене ще. Ото й живу, як доведеться. Чекаю своєї години.
Ніщо мені вже не треба, паркан перекосився, сад заріс, город у бур’янах – а мені байдуже. Для кого старатися? А звати мене Ганною. Якщо що. Баба Ганя.
Віктор витер рукавом сльози, сів за стіл і жадібно почав їсти помідори, присолюючи їх, запиваючи кисляком.
— А якщо хочеш, лишайся у мене. Є вільне ліжко. Відчуваю, що людина ти добра, тільки доля тебе покалічила. Треба тобі знайти місце в житті, роботу. Знаєш, робота лікує душу. Сенс дає. Людям треба користь приносити. А зло не роби більше, синку. Відповідати доведеться за все…
— Дякую вам, бабо Ганно. У мене, до речі, бабуся теж Ганною була. Добра була людина, пиріжки пекла смачні, з рибою. А на Великдень – паски.
— І я колись пекла… А тепер тільки спогади залишилися. Жили хоч і бідно, але щасливо. Дід мій був золотою людиною, добрим… І Степан такий же. Хромий був із дитинства, але ніколи в житті нікого не скривдив. І помер, рятуючи дівчинку… Грузовик на неї летів, він побачив, штовхнув її вбік, а сам…
— Почекайте! А він випадково не бував у совхозі «Східний» років 35 тому?
— Був. У сестри там гостював на канікулах.
— То він мене врятував! Я тоді ще малим був, у річку поліз, а назад вибратися не міг. Захлинався вже, коли якийсь хлопець мене витягнув. Пам’ятаю, що Степаном звали, і на одну ногу накульгував…
— Ото я і кажу, що серце у мого сина добре було… Шкода, що життя коротке мав, а сім’ї та дітей так і не завів…
— У вас чудовий син був! Доля таки дивна штука… Ноги мене привели до вас, хоч і з поганим наміром, але не просто так. Ви знаєте, я ваш боржник. Віддячу вам. У пам’ять про Степана.
Я вам і паркан полагоджу, і сад упорядкую. Не бійтеся мене. Я більше не заподію зла.
— Лишайся, Вітенька… Усе на те Божа воля. Але пообіцяй мені, що ніколи більше не зробиш нічого поганого. Житимеш чесно.
— Обіцяю, бабо Ганно…
Віктор простягнув руку і взяв її суху зморщену долоню. Вона погладила його по щоці.
— Небритий… Прямо як мій Іванко. Ніколи не любив голитися. Завтра сходи, купи собі бритву, та й сорочку з штанами. Я дам тобі грошей. І роботу шукай. У нас у селі чоловічі руки завжди потрібні.
І почали вони жити разом… Віктор влаштувався різноробочим, купував продукти, готував їжу. Привів себе до ладу, і виглядав тепер зовсім по-іншому — високий, кремезний, з сильними, жилистими руками.
Полагодив паркан, впорядкував сад і город.
— Бабо Ганю, давайте картоплю посадимо, щоб своя була. Помідори, огірки, капусту — все своє вирощуватимемо!
А ще, хочу туалет із ванною добудувати, грошей трохи відкладу і зроблю.
— Спасибі, синку. От тільки тобі б ще дружину хорошу знайти… Придивись до Віри, що в продуктовому працює. Гарна жінка, добра, порядна, та й самотня.
— Знаю її, приємна жінка, мені подобається… Та й, здається, я їй теж.
— От і добре, Вітенько. Дивися, як життя твоє налагоджується. Ти прям розцвів, і мені тепер веселіше стало. Сусідки, правда, пліткують, мовляв, «зека» в хату пустила. Та нехай! Не їхня справа. Спасибі тобі, сину, за все…
Минуло кілька місяців. Віктор одружився з Вірою та привів її жити до баби Ганни. Вона сама так наполягла.
— А що мені самій тут киснути? Тепер у хаті життя буде, а то вже здавалося, що й не жила зовсім. А так, ніби і син, і донька в мене з’явилися…
Вони зробили ремонт, і баба Ганна не могла натішитися. Віктор і Віра ставилися до неї з пошаною, теплом, любов’ю.
— Ой, як я тепер живу! Мов королева! І хусток накупили, і халатиків, і ліків. Навіть прибирати та готувати не треба — все ви за мене робите. Весело мені з вами. Ось навіть серіали дивитися почала. І знаєте, помирати зовсім перехотілося. А скоро Верочка дитинку народить… Ото ж буде радість! Поняньчити малого, боже мій! Душа аж співає!
Віра народила хлопчика. Віктор вирішив назвати його Степаном — на честь сина баби Ганни. Дружина не була проти.
— Ой, рідні мої, розчулили мене до сліз… Степан — вилитий батько, такий же богатир. Дай Боже йому здоров’я, як і вам, мої любі. Вікторе, я на тебе заповіт написала… Більше мені й нікому.
І справді, вони стали їй рідними. Стільки тепла і турботи вона отримала за ті роки, що жила з ними.
Померла баба Ганя тихо, вночі, уві сні. На похорон прийшли сусіди, знайомі.
— Вікторе, Віро, спасибі вам, що зробили її життя світлим. Очі у неї світилися радістю, а раніше були тьмяні. А останнім часом вона постійно посміхалася… Видно було, що щасливою пішла, — зі сльозами на очах подякувала їм сусідка Клавдія.
Віктор усе життя пам’ятав бабу Ганю. Вона врятувала його в найважчий момент, дала йому шанс змінитися, знайти правильний шлях. І він вірив, що не випадково його ноги привели саме до її дому. Це Степан, без сумніву, допоміг — і своїй матері, і йому самому…