— А нас і не треба кликати! Ви нам весілля зажали, то ми самі до вас завітали. Не ображайтеся, але ваш холодильник тепер порожній! Якщо хочете, ось, тут трішки залишилося! — свекруха простягнула Дарині тарілку з обгризеними курячими кістками, недоїденим шматком хліба та жирними серветками. — А якщо не хочеш, то я це собаці віддам.
До відпустки залишалося всього два дні! Даша ніколи ще так не чекала відпочинку. Останні два місяці вона замінювала начальницю і ледве справлялася з новими обов’язками.
— Корабльова, ти виявилася крутим спеціалістом! Навіть не очікував, що мало не втратив такий цінний кадр, — хитаючи головою, сказав Аркадій Степанович, підписуючи заяву на відпустку.
— А це чому ж? — здивувалася Даша.
— Пам’ятаю, ще пару місяців тому ти хотіла звільнитися, але погодилася підмінити Інну. Тоді я думав, що ти так собі спеціаліст і з відчаю погодився. А ти — молодець! За два місяці навела лад у відділі, — посміхнувся директор.
— Мені здається, я нічого особливого не зробила, — знизала плечима Даша.
— Та все ж, повернешся з відпустки — і підеш на підвищення. Я тут тебе на курси записав, почнеш одразу після відпустки, — підморгнув Аркадій Степанович.
— Які ще курси?
— Курси підвищення кваліфікації! Бачу, тобі іноді бракує знань, після них буде легше. Все за рахунок компанії. Згода?
— Звісно! — вигукнула Даша.
Вона вже сиділа в кінці робочого дня і бронювала путівку до Санкт-Петербурга. Даша, яка виросла в сибірському селі, давно мріяла побачити культурну столицю. Прогулятися вуличками, якими ходив Пушкін, побачити ту саму готель, де провів останні хвилини життя Єсенін, відвідати Дворцову площу і доторкнутися до історії… І тут задзвонив телефон.
— Дашо, доню, тільки на тебе надія, врятуй! — захриплим голосом промовила мама.
— Мамо, привіт. Що трапилося?
— Все сталося! Ми з бабусею… Ну, коротше… Тепер от… А вона… А я… — лише плач і уривки фраз розбирала Даша.
— Мамо, я нічого не розумію!
— Дашо, терміново приїжджай! Тут таке… Я сама не впораюся…
— Добре, в суботу приїду.
— Ні, не в суботу, завтра ж! — не заспокоювалася мати.
Даша зайшла до Аркадія Степановича. Той уважно вислухав її і несподівано погодився: мати є мати. Якщо просить, значить, причина серйозна. Він запропонував узяти два відгули — тим більше, що Даша їх давно заробила.
Нічний потяг, автобус — і ось Дашу зустрічає тихий сільський ранок. На траві, що росла обабіч дороги, виблискувала роса, десь далеко гавкали собаки, село потроху прокидалося, і Даша навіть відчула запах свіжого хліба, який пекла сусідка тітка Надя. Ось і її дім.
— Дашо, доню, — тихо промовила мати, побачивши її. Жінка сиділа в інвалідному візку.
— Мамо, що з тобою?
— Та Вітька, цей п’яний негідник… Ми з бабусею йшли… А він… А ми… Дашо, бабуся тепер лежача, а я не зможу за нею доглядати — сама бачиш, у якому стані. Лікар сказав, що я одужаю… Нас тільки вчора з лікарні виписали.
Даша зрозуміла: її відпустка скасовується. Наступні два тижні вона проведе на Березовій вулиці, а не на Невському проспекті.
— Мамо, у мене якраз відпустка починається, тож два тижні побуду з вами. Але потім мені доведеться повернутися.
— Звісно, доню, звісно! — закрутилася мати. — Одразу ж повернешся!
— Мамо, я знайду вам доглядальницю, якщо треба, оплачу лікування. Але це згодом, а зараз дай трохи відпочити…
— Відпочивай, моя хороша…
Даша лягла на ліжко й одразу заснула. Їй снилися Ісаакіївський собор, Зимовий палац, вуличні музиканти… Але вони були настільки далеко, що дотягнутися до них було просто неможливо.
Даша прокинулася близько полудня і відразу взялася до справ. Перевірила запаси продуктів і зрозуміла: треба негайно йти в магазин. Заодно потрібно було придбати все необхідне для догляду за лежачою бабусею.
Два тижні пролетіли, як один день. Даша переборола страх і навчилася робити уколи, стежила, щоб бабуся почувалася краще, намагалася розмовляти з нею, але старенька лежала, повернувшись до стіни, дивилася в одну точку й відмовлялася реагувати на що-небудь. Мамі теж не ставало краще: вона ніяк не могла змиритися з тим, що, можливо, залишиться прикованою до візка.
— Аркадію Степановичу, справа в мене серйозна, — зателефонувала на роботу Даша.
— Ох, Дашо, розумію тебе. Давай так: частину роботи виконуй дистанційно, а заодно починай курси — вони теж онлайн. Думаю, за місяць ти все владнаєш.
— Я не впевнена… Але спробую розібратися. У крайньому разі продам дім і перевезу маму з бабусею до себе.
— Добре, займайся сім’єю. Хотів би я, щоб моя донька була такою ж. Якщо що — телефонуй.
Дні Даші злилися в суцільну рутину. Навчання — робота — догляд за рідними. Увечері вона плакала від жалю до себе, а вранці з усмішкою бралася за справи. Минуло три тижні, і бабуся тихо пішла уві сні.
— Дашо, доню, не залишай мене одну, — благала мати, дізнавшись, що за тиждень Даші потрібно повертатися.
— Мамо, поїхали зі мною. Я винаймаю гарну квартиру, тобі там буде зручно. До того ж у місті лікарні кращі.
— А корова? Курки? Врожай? А дім? Дашо, куди це все? Я тут виросла, ти тут народилася… Хіба можна все кинути? — розгублено розвела руками мати.
— Мамо, але ж у мене своє життя, плани, кар’єра! — у відчаї вигукнула Даша.
— І що, заради кар’єри ти пожертвуєш матір’ю?
— А ти заради корови готова пожертвувати майбутнім доньки?
— Та як ти смієш! Я все життя поклала, щоб ти в люди вибилася! А як захворіла, так я тобі стала не потрібна?
— Я ж вибилася в люди! Чому ти мене тягнеш назад у це болото?!
— Невдячна ти, Дашо, — причитала мати, з’їжджаючи в далеку кімнату. — Їдь у своє місто, розважайся, забудь про рідних!
Даша розплакалася. Аркадій Степанович дав їй лише місяць, а потім доведеться або повертатися, або звільнятися. Вона дійсно мріяла про ту посаду, їй подобалося працювати в компанії. Але тепер через корову та город Даша могла втратити роботу мрії. Щоб трохи прийти до тями, дівчина вмилася, усміхнулася своєму відображенню в дзеркалі й пішла до магазину.
— Даша? Корабльова? — раптом почувся чоловічий голос, і хтось торкнув її за плече.
— Перепрошую? — Даша обернулася й побачила високого симпатичного незнайомця.
— Не впізнаєш? — розсміявся він. — А колись ти була в мене закохана і називала конопатим соняшником.
— Льошка?! Рязанцев?!
— Слава Богу, згадала! – посміхнувся чоловік. – Давай розраховуйся, а ми вийдемо на вулицю, поговоримо.
Даша розрахувалася, Лешка взяв пакети, і вони разом вийшли на вулицю.
— Ти тут живеш? Кудись не поїхала?
— Чому ж, поїхала, далеко. Працюю в великій компанії. Зараз у відпустці, повернуся – буду просуватися по службі.
— То ти приїхала на пару тижнів побачити рідних?
— Ну, як на пару… Півтора місяці тут, спочатку за бабусею доглядала, зараз ось за мамою. А ти?
— Я позавчора приїхав. Працював в іноземній компанії. Керівництво визнало філію нерентабельною, нас закрили. Тому вирішив скористатися ситуацією і взяти собі відпустку. Своїх давно не бачив, скучив. Тебе ось побачив…
Глибокі блакитні очі уважно дивилися на Дашу. Лешка ніби намагався зрозуміти, хто перед ним: та сама дівчина, в яку він був закоханий, чи міська дівчина.
— Прогуляємося? – запропонував він.
— Давай, — погодилася Даша.
— А твій чоловік не зустріне мене з вилами?
— А твоя дружина не висмикне мені волосся?
— Я не одружений, — розсміявся Лешка. – Розлучився два роки тому. Жінка була з характером, могла і волосся витягти – тут ти права. Ось, бачиш, навіть лисина є! – жартував Олексій і нахилив голову. Його шикарне руде волосся справді почало рідшати на маківці.
— І я не заміжня, — посміхнулася Даша, оцінивши жарт.
— Що, ніхто не зміг тебе витримати? Або ти від усіх тікаєш, як і від мене? – уточнив Лешка.
Даша поглянула на нього з сумом і згадала події випускного вечора.
Дашу з Лешкою вважали ідеальною парою. Йому було 14 років, коли їхня родина купила будинок у селі. Він одразу звернув увагу на Дашу: худенька, з піднятим носиком, сіроокая, усміхнена. Дівчина сиділа за другою партою, і Лешка вирішив, що буде сидіти тільки з нею. Переніс чужий портфель і підручники на іншу парту, сів поруч із Дашею, яка здивовано спостерігала за ним. І як тільки він зібрався представитися, отримав підручником по голові.
— Ей, ти, чого сів? Це моє місце! – поруч стояв однокласник, червоний від злості, готовий кинутися в бійку.
— Вибач, друг, тепер сиджу я, — спокійно відповів Лешка. – До речі, я – Олексій. А тебе як звати, прекрасна незнайомко?
— Вона не хоче з тобою сидіти, зрозумів? – однокласник не вгамовувався. – І їй не цікаво, як тебе звати!
— Послухай, друже, я не з тобою говорю, — Лешка підвівся з місця. Він був високий і міцний для своїх 14 років, а однокласник, навпаки, маленький і слабкий.
— Добре, після школи поговоримо, — прошипів той у відповідь.
Після школи Лешку справді зустріла компанія Владика – того самого сусіда Даші. Хлопець був на обліку в ПДН і вважав себе ватажком місцевих хуліганів. Даша йому подобалась, хоча вона не відповідала взаємністю. Але Владик був впевнений: це тимчасово. Потім Лешку ще не раз зустрічали, і кожного разу він виходив переможцем, хоч і з синцями.
— Знову бився? – у 10 класі Даша зрозуміла, що не може жити без Лешки.
— Так, було таке, довелося одному пояснити, що не можна погано говорити про Лідію Олександрівну. Вона ж учителька!
— Ти смішний, завжди шукаєш справедливість…
— А тобі це не подобається?
— Ще як подобається!
— Тоді давай одружимося, — несподівано запропонував Лешка.
— Ти що… Хто нас одружить! Нам ще до 18 років цілу вічність!
— Ну, давай як виповниться 18 – одразу подамо заяву.
— Добре, — засміялась Даша. – Виходить, відразу після випускного?
— Чудово! Залишилося трохи більше року!
Але цим планам не судилося здійснитися. На випускному до Даші підійшла Ірина Дмитрівна, мати Лешки.
— Даша, ти мені, звісно, подобаєшся, нормальна дівчина. Не гуляща. До речі, у вас з моїм сином щось було?
— Ірина Дмитрівна, — почала злякано Даша, відчуваючи лють.
— Та не важливо. Було – значить, Лешка погуляв. Не було – ще краще, — знизала плечима Ірина Дмитрівна. – Але ти йому не пара.
— Як це – не пара? Ми любимо один одного, — Даша знову не встигла договорити, як мати Лешки знову її перебила.
— Та яка там у вас любов… Це ж підліткові дурниці! Не пара ти Лешці. У нього є наречена, з нею вже півроку зустрічається по вихідних. Вона в місті живе. Разом хочуть вступати. А ти? Що ти таке? Без батька, найбільше, що бачила в житті – корови й кури. Така сноха мені не потрібна.
— Ірина Дмитрівна, про що ви говорите? – Даша ледь стримувала гнів, щоб не нагрубити майбутній свекрусі.
— Мовчи, дівчинко, — зовсім спокійно і з посмішкою продовжила жінка. – Запам’ятай, ще раз підійдеш до мого сина, я зроблю все, щоб тебе навіть у найгірший вуз не взяли. І щоб твою маму посадили. Повір, я знаю, на чому її можна зловити. У мене багато родичів. Якщо не хочеш з ними познайомитись і опинитися за ґратами разом з мамою, не смій навіть слова сказати моєму сину.
Даша тоді налякалася: у неї є тільки мама й бабуся, а у Лешки – півсела, в тому числі й учасковий, і голова адміністрації. Тому наступного дня відбувся серйозний розмови з Лешкою. Без пояснень Даша розвернулася й пішла. Лешка ще тиждень приходив до неї додому, одного разу навіть заснув на крильці, чекаючи, коли Даша вийде. Тому дівчина зібрала речі й тихенько поїхала, сказавши лише матері, куди.
І ось тепер, через багато років, Лешка стояв перед нею і чекав відповіді.
— Леш, я справді тоді втекла.
— Чому, моя дівчинка? – давно забута ніжність знову переповнила серце чоловіка.
— Твоя мама… Розумієш, вона сказала, що я тобі не пара. Пообіцяла знищити мою сім’ю. І пригрозила розправою, якщо я тобі щось скажу.
— Ось що… — Лешка задумався.
— Ще вона говорила про якусь дівчину, з якою ти зустрічаєшся.
— Так, була така, Ленка. Дочка подруги. Ми з нею на підготовчих курсах разом займалися. Коли ти втекла, Ленка взяла мене в обіг, вийшла за мене.
— То це вона могла б мені волосся висмикати? – засміялася Даша.
— Могла б, так. З першого дня зводила мене ревнощами, ще й моя мама підливала масла у вогонь. Мовляв, кине тебе, як свою Дашку… А про тебе вона мені казала, що ти з кимось почала зустрічатися за моєю спиною, збираєшся заміж через зачаття.
— Ужас!
— Даш, я тоді не повірив, але ти втекла, і я змирився. Давай спробуємо ще раз… Я не охолов. І якщо у тебе нікого немає…
— Давай спробуємо. Я не змогла з кимось завести стосунки: всіх з тобою порівнювала, і всі програвали…
Неймовірне почуття охопило їх обох, і через тиждень Даша і Олексій подали заяву. Їх розписали наступного дня – на щастя, двоюрідна тітка чоловіка працювала в РАЦСі.
— Мама, це Даша, сподіваюся, ти її пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Та ще та вертихвістка!
— І вам здоровенькі були!
— Хамка! – стиснула губи Ірина Дмитріївна.
— Не смій говорити так з моєю дружиною!
— Дружиною?!
— Так, мама. Ми завтра їдемо, Даша повинна повертатись. І не смій їй чи її матері зашкодити. Інакше – ти більше не моя мати. Зрозуміла?
— Добре, — сумно кивнула головою Ірина Дмитріївна.
Місяць після весілля Лешка поїхав у відрядження. Даша вже зайняла нову посаду і проводила робочі дні з ранку до ночі. Відрядженню вона навіть зраділа: адже тепер обов’язків по дому стане менше, і вона зможе закінчити важливий проєкт. Проводивши чоловіка, Даша заглянула в холодильник: цілу тиждень їй не доведеться готувати. Але, як виявилось, вона помилялася.
— Даша, тут у тебе щось дивне відбувається… — голос сусідки по телефону звучав тривожно.
— У мене вдома? — не зрозуміла Даша.
— Так, тут повно людей, співають, кажуть, що це твоя родина.
— У мене з родини тільки мама. Вона в інвалідному візку і зараз у санаторії.
— Ні, її немає. Я цих людей ніколи не бачила. Викликати поліцію?
— Почекай, я вже до дому підходжу…
Даша ще з вулиці почула гучну музику, а коли зайшла до під’їзду, відчула запах тютюнового диму. Ніхто з сусідів не курив, значить, це її «гості» так розважались. Двері були незамкнені, а в квартирі дійсно було близько 20 осіб. Даша зайшла в квартиру разом з сусідкою і, побачивши натовп, здивовано моргала. За накритим столом у залі господарювала свекруха. По кімнатах ходили та сміялись малознайомі і незнайомі люди, гучно грала музика, і стояв такий дим, що можна було б ножем різати.
— Ой, синочка прийшла! — з явною радістю вигукнула свекруха. Потім зробила надути губи і надула лице. — А в нас більше нічого й немає. Погано ти родину приймаєш!
— Я вас не запрошувала!
— А нас і не треба було запрошувати! Свою весілку ви нам відмовили, так ми самі прийшли. Та не образи, але твій холодильник тепер порожній! Якщо хочеш, ось, тут ще трохи залишилось! — свекруха простягнула тарілку з обгризеними курячими кістками, з’їденим шматком хліба і жирними серветками. — А якщо не хочеш, то я собакі заберу.
— Ви що, курку їли? — вирішила підколоти Даша. — Ай-ай-ай! І борщ з’їли? І салат? Сподіваюсь, холодець та пиріг не чіпали? Що, теж з’їли?
— Звісно! Що йому пропадати! — з задоволенням відповіла свекруха. Вона вирішила, що Даша переживає за продукти.
— А що ви накоїли! Це я дві тижні тому готувала, збиралася собаці віддати, плісняву з продуктів зняла, викинула, а забрати забула…
В квартирі настала гробова тиша. У деяких гостей від цих слів обличчя позеленіли.
— Ну нічого, зараз активоване вугілля знайду… Ой, вугілля немає… Ви знаєте, я така погана господиня, що навіть щойно приготованою їжею отруїтись змогла, от весь вугілля використала… — розвела руками Даша. — Але я можу викликати швидку! Отруєння – це небезпечно!
— Паскудка! — вигукнула свекруха! — Як ти…
— Як ви взагалі сміли вірватися в мій дім, ламати замок, тягнути людей!
— Я завжди знала, яка ти мерзенна… — почала свекруха.
— Залиште своє думка при собі. Скоро прийде майстер, замок полагодить. Ви за нього заплатите, бо саме ви поламали двері.
— Нічого я не…
— Заплатите. Інакше зараз зателефоную Лешці і все йому розповім.
— Не посмієш!
— Посмію! До речі, прибирання і приготування — на вас наступний тиждень. У мене немає часу прибирати за вами бардак.
Лешка повернувся через тиждень і здивувався, що в нього вдома гостює мати. У квартирі був порядок, а з кухні линули неймовірні аромати.
— Даша, а що це мама у нас робить?
— Та ось, погостювати приїхала!
— І ви так мирно живете?
— Так, Лешенька, синку, твоя дружина, виявляється, непогана людина, — раптово усміхнулась Ірина Дмитріївна.
— Щось я вас обох не впізнаю…
— Все добре, милий, — сміялась Даша. — Ось, я курчаток смажила. Хочеш?
Ірина Дмитріївна на цих словах позеленіла, але потім подивилась на Дашу і Лешу, і навіть засміялась. Особливої любові до Даші вона не мала, але от поважати цю дівчину з характером вже навчилась.
