Лена стояла біля плити в тиші ранкової кухні. На ній — зім’ята піжама, волосся недбало зібране в пучок. У повітрі витав запах підсмажених хлібців і міцної кави. На табуретці за столом сиділа семирічна донька Аліна. Зосереджено, не підводячи очей, вона виводила кольоровими фломастерами візерунки у своєму альбомі.
— Ти знову готуєш свої ці дієтичні хлібці? — пролунав голос із-за спини. Лена здригнулася. У дверях стояла Валентина Григорівна — мати її чоловіка. Обличчя жорстке, голос — владний, що не терпить заперечень. На ній був халат, волосся зібране у щільний пучок, губи стиснуті в лінію.
— Я, між іншим, учора обідала тим, що Бог послав, — продовжила вона, плескаючи рушником по столу. — Ні супу, ні нормальної їжі. Лєна, може зробиш яєчню? Як люди, а не за своїми цими… модними примхами?
Лена мовчки вимкнула плиту й відчинила холодильник. Усередині неї почала скручуватись туга пружина злості, але вона її проковтнула. Не при дитині. І не на території, де кожен сантиметр ніби промовляв: «Ти тут тимчасово».
— Зараз усе буде, — прошепотіла вона і повернулась спиною, щоб не показати, як тремтить голос.
Аліна, не зупиняючи руку з фломастером, крадькома спостерігала за бабусею — насторожено, напружено.
— Поживемо поки в мами, — запропонував тоді Рома. — Місяців зо два. Все одно біля роботи, і іпотеку скоро схвалять. Вона ж не проти.
Лена вагалася. Не через конфлікти з Валентиною Григорівною — їх не було. Вони були ввічливі одна до одної. Але Лена знала: дві дорослі жінки на одній кухні — то заміноване поле. А свекруха — фанатка контролю, порядку й моралі.
Та вибору не було. Стару квартиру вже продали, а з новою ще оформлення тривало. Так вони втрьох і переїхали в двокімнатну квартиру Валентини Григорівни. Тимчасово.
Перші кілька днів усе здавалося спокійним. Свекруха демонструвала ввічливість, навіть виділила Аліночці стільчик і пригостила пирогом. Але вже на третій день почались «поради».
— У мене тут свої порядки, — заявила вона під час сніданку. — Підйом о восьмій. Взуття — лише в підставку. Продукти — за узгодженням. І телевізор тихіше — я чутлива до шуму.
Рома лише відмахнувся:
— Мам, та ми ж ненадовго. Потерпимо.
Лена мовчки кивнула. Але слово «потерпимо» звучало як вирок.
Минув тиждень, потім ще один. Правила ставали суворішими. Валентина Григорівна прибрала Алінині малюнки: «Мішались». Скатертину, яку Лена постелила, зняла: «Непрактично». Лєнині пластівці зникли з полиці: «Зіпсувалися». Її шампуні «переставила» — щоб не заважали.
Лена почувалась не гостею, а квартиранткою без права голосу. Її їжа — «неїстівна». Її косметика — «зайва». Її дитина — «галаслива».
Рома тільки повторював:
— Потерпи. Це мамина квартира. Ти б бачила, яка вона була, коли я був підлітком — це ще квіточки.
І Лена день за днем ніби зникала. Все рідше вона пила каву з тостами на світанку, забула про вечірні прогулянки. Залишились лише нескінченні поступки.
— Ти знову купила хліб із насінням? Він до супу не пасує! — обурювалась Валентина Григорівна.
— Лєна, я перепрала твою постільну білизну — запах якийсь дивний був.
— І навіщо стільки іграшок у кімнаті? Ми що, в дитсадку?
Щоранку Лена вставала о шостій, аби першою встигнути у ванну, зварити кашу, зібрати доньку і не потрапити під шквал зауважень. Увечері готувала два обіди — один для своєї сім’ї, другий — «за стандартом» свекрухи. Без цибулі. Потім — з цибулею. Потім — тільки на її сковорідці.
— Я ж не багато прошу, — дорікала Валентина Григорівна. — Просто по-людськи, як годиться.
Одного ранку, щойно Лена встигла вмитися й увімкнути чайник, у кухню без стуку увійшла свекруха.
— Леночка, до мене сьогодні подружки завітають. На другу годину. Ти ж вдома, от і накриєш на стіл. Огірочки, салатик, щось до чаю — усе просто.
«Просто» у її розумінні — це банкет на шістьох.
— А… я не знала. Продукти…
— Купиш. Я вже список написала. Там нічого складного.
Лена вже не дивувалась. Одягнулась, поїхала в магазин, купила все: курку, картоплю, укроп, яблука для пирога, дешеве печиво. Повернулась і одразу ж узялась до справи.
До другої все було готово. Стіл сервірований, курка із часником — рум’яна, салат хрумкий, пиріг — апетитний.
Прийшли три пенсіонерки — охайні, з локонами, з ароматом радянських парфумів. І все стало на свої місця.
— Лєночко, сідай он тут поряд, подаватимеш, — усміхнулася свекруха.
— Подавати? — перепитала Лена.
— А що такого? Ми ж уже не молоді. Тобі ж не складно.
І ось знову — піднос, ложки, хліб. «Чаю подайте», «а мені цукру», «салат закінчився».
— Курочка суха, — буркнула одна гостя.
— А пиріг твердий, — додала інша.
Лена зціплювала зуби, усміхалась, прибирала посуд, розливала чай. Ніхто не запитав, чи хоче вона сісти. Чи просто видихнути.
— Як добре, коли в домі є молода господиня! — із фальшивим теплом сказала свекруха. — Все на ній тримається!
І щось всередині Лєни ніби тріснуло.
Увечері, коли все вщухло, Лена перемила посуд, прибрала рештки, випрала скатертину. Потім сіла на край дивану, в руках — порожня чашка. За вікном сутеніло. Аліна мирно спала клубочком. Поряд сидів Рома, заглиблений у телефон.
— Рома… — Лена говорила тихо, але рішуче. — Я більше не можу.
Він підвів голову, здивовано поглянув.
— Ми живемо як чужі. Я — як служниця. Ти це бачиш?
Він мовчав.
— Це не дім. Це клітка. Я в ній з дитиною. І я не хочу пристосовуватись ще три місяці. Я втомилась бути зручною, мовчазною, терплячою.
Рома кивнув. Повільно.
— Я зрозумів. Пробач, що не зрозумів раніше. Почнемо шукати квартиру. Знімемо хоч якусь, але свою.
І вони почали шукати. Тієї ж ночі.
Квартира була скромна. Зі старими меблями, скрипучим лінолеумом. Але, переступивши поріг, Лена відчула легкість.
— Приїхали, — зітхнув Рома, скидаючи сумки.
Валентина Григорівна промовчала. Навіть не намагалась утримати. Чи образилась, чи зрозуміла — Лена не знала.
Минув тиждень. Ранки починались із музики. Аліна малювала на підлозі, Рома варив каву, а Лена просто посміхалася. Без стресу. Без поспіху. Без «потерпи».
— Дякую тобі, — сказав Рома, обіймаючи ззаду. — Що тоді не промовчала.
Лена озирнулась, подивилась йому в очі:
— Дякую, що почув.
Тепер усе було неідеально. Але це був їхній дім. З їхніми правилами. Їхнім шумом, запахами, турботами. Це було справжнє.
