– А ти ще жuва? – здивувався онук, зайшовши до будинку бабусі. – А я за спадком приїхав…
– Зінаїдо Андріївно, ви завжди так активно захищаєте свого онука. Може, Степан і був хорошим хлопчиком у дитинстві, але ж часи змінюються. Ким він виріс? Чому тепер не приїжджає до вас і не допомагає? Зовсім забув про бабусю? – запитала Антоніна Федорівна у сусідки.
Зінаїда Андріївна була їй як друга мати. Антоніна ставилася до сусідки тепло, а коли та залишилася одна – дочка переїхала в інше місто, а онук просто знімав житло в місті і не навідувався до села, – Антоніна з донькою взяли над нею шефство. Не можна ж було залишати стареньку саму.
Жінка завжди виправдовувала свого онука, сиділа біля вікна, чекаючи, коли ж він з’явиться. Вона не могла повірити, що такий гарний хлопчик, який раніше допомагав їй по господарству, міг змінитися. Сусіди пліткували, що Степан п’є, але Зінаїда Андріївна лише крутила пальцем біля скроні, називаючи їх заздрісниками.
– Тоню, він про мене не забув, звісно. Просто зараз у нього багато роботи. Він обов’язково приїде, – відповідала бабуся.
Шкода було Зінаїду Андріївну. Антоніна намагалася підтримувати її, нагадувати, що в неї є сім’я, нехай і не рідна. Бувало прикро, що бабуся не помічала цього, постійно заводячи розмови про онука.
– От би Настя за Степана заміж вийшла! Він же таких успіхів досяг.
Настя, дочка Антоніни Федорівни, заміж не поспішала. Їй і одній добре жилося. Вона боялася помилитися, а гідного чоловіка ще не зустріла. До того ж вона ніколи не дивилася на Степана як на потенційного партнера: по-перше, він був старший на дев’ять років, а по-друге – вона знала, яким він став.
– Так, роботи багато, – тільки й зітхала Антоніна. – Зінаїдо Андріївно, ви ж знаєте, що ми з Настею завжди поруч? Ми вас ніколи не залишимо. Не сидіть цілими днями біля вікна, не ходіть на зупинку щодня. Якщо Степан вирішить приїхати, він знайде дорогу до вашого дому.
Зінаїда лише кивала головою, але відповісти нічого не могла. Їй було тяжко, боляче. Вона переконувала себе, що онук не забув її, намагалася вірити в краще.
Дочка телефонувала на День народження, питала, як справи у матері, і нагадувала, що Степан – її єдиний спадкоємець, її опора.
Антоніна кілька разів пропонувала Зінаїді Андріївні продати будинок і перебратися до них із Настею. Але бабуся завжди відмовлялася.
– Як же так? Продам будинок – і Степанові приїхати буде нікуди.
Самій бабусі вже давно було важко вести господарство. Антоніна з Настею допомагали їй, чим могли.
Одного разу, поїхавши у місто, Антоніна побачила на вокзалі двірника. Вона не могла повірити своїм очам – невже це Степан? Вона підійшла ближче, придивилася й переконалася, що це дійсно він. Вирішила заговорити, сподіваючись переконати його відвідати бабусю.
Пізніше з’ясувалося, що пенсію Зінаїда Андріївна давно не отримувала – картка була у Степана. Це ще більше розлютило Антоніну. Бабуся жила лише з городини, м’яса собі не могла дозволити, а онук навіть не навідувався.
– Степане, це ти? – запитала Антоніна, наблизившись до чоловіка.
– Доброго дня. Не думав, що зустрінемося, – відповів він.
— Ну що ж… А я й поготів не очікувала побачити тебе в ролі двірника. Бабуся твоя каже, що ти важливу посаду займаєш, — з іронією мовила Антоніна Федорівна.
Степан лише знизав плечима та пробурмотів щось незрозуміле собі під ніс. Від нього відчувався різкий запах алкоголю. Серце Антоніни стиснулося. Поки бабуся віддає йому всю пенсію, чекає його в гості, він працює двірником і, мабуть, пропиває гроші, які вона йому переказує. Зінаїда Андріївна тим часом доношує старий одяг і не може дозволити собі купити новий. Тільки додаткові виплати, які їй приносили особисто і видавали під розпис, були у неї на дрібні витрати.
— Та це… борги за аліменти відробляю. А взагалі-то я, звісно, велику посаду займаю. Начальник! Ось так! — намагався виправдовуватися Степан.
Якою саме він був «начальником», було зрозуміло з першого погляду — його промова видавала все. Алкоголь витравив із нього і вміння спілкуватися, і залишки совісті.
— А як там бабуся?
— Нема в тебе вже бабусі, а ти й не знаєш, — зітхнула Антоніна Федорівна, дивлячись на Степана.
— Як нема? Померла? А чому тоді пенсію на картку досі переказують? — здивовано перепитав він.
Говорити такі слова було важко, але Антоніна вирішила показати справжнє обличчя Степана, щоб Зінаїда Андріївна перестала віддавати йому свої гроші й нарешті пожила для себе.
Антоніна лише знизала плечима, нічого не підтверджуючи, але й не заперечуючи. Можливо, це змусить його з’явитися в селі.
— От це новини… Так що, виходить, я можу будинок продати? — задумливо потер потилицю Степан.
Його хвилювало лише це. Антоніна навіть не сумнівалася, але їй було прикро за бабусю, яка щиро вірила, що у неї є люблячий онук, її Степашка.
— Не знаю, що там у тебе з продажем, але мені пора йти. Ти вже відпрацьовуй свої борги та повертайся на свою «високу» посаду. А то ще хтось займе твоє місце, — кинула вона й поспішила піти.
Після цієї зустрічі залишився неприємний осад. Антоніна розуміла, що якщо розповість Зінаїді Андріївні, що бачила Степана, та їй не повірить, скаже, що Антоніна просто заздрить. Тож вона вирішила почекати. Якщо онук не приїде за спадком, доведеться звернутися до відповідних органів, щоб пенсію перестали переводити на картку, а привозили разом із іншими виплатами.
Чекати довго не довелося — Степан приїхав уже наступного дня. Порадившись із друзями, він вирішив, що будинок можна швидко продати перекупникам, які самі займатимуться документами. Степан був у захваті від цієї ідеї. У нього з’являться гроші на розваги, і він навіть зможе трохи погасити борги за аліменти.
Двері в будинок Степан ледь не з розмаху відчинив. Антоніна Федорівна одразу поспішила туди, щоб він не довів стареньку до серцевого нападу. Вона вже шкодувала, що заговорила з ним. Серце Зінаїди Андріївни могло не витримати. І Бог із цими грошима!.. Якщо їй так подобалося вірити, що онук займає директорське крісло, то нехай би думала так далі. Антоніна картає себе, що не змогла стриматися. Вона знала, що ніколи собі не пробачить, якщо щось трапиться із бабусею.
— Степанчику? Це ти прийшов? — радісно запитала Зінаїда Андріївна.
— А ти… жива, чи що? — витріщився Степан, широко розплющивши очі. — А мені сказали, що ти померла. Я, думав, за спадком приїхав, ну, в гаманок, може, щось склала, та й хату продати.
Усмішка сповзла з вуст Зінаїди Андріївни. Вона дивилася на онука, якого завжди виправдовувала перед сусідами, і розуміла — ті мали рацію. Ніяким директором він не був, і життя його добряче потріпало. Напевно, саме тому він боявся з’явитися їй на очі. Від сорому в нього не залишилося і сліду, раз він примчав за спадком.
Антоніна Федорівна, яка майже відразу зайшла до будинку слідом за Степаном, налякано дивилася на Зінаїду Андріївну. У її очах читалася провина.
— Мій гаманок ти щомісяця витрачаєш. Я ж думала, що на справу гроші йдуть. Мати постійно говорила, що бізнес у тебе свій. А тепер бачу, який у тебе бізнес. Я вірила, чекала, що онук приїде провідати свою бабусю. А дарма сиділа біля вікна й автобуси виглядала. Стільки років тебе не бачила, краще б і не бачила зовсім. Як ти до такого докотився? Від тебе ж на відстані тхне! Думаєш, я не бачу, що ти п’яний? Все, вистачить! Досить мене за ніс водити. Йди, Степане. Бачити тебе більше не хочу. Якщо від мене відмовилися і донька, і онук, то, напевно, заслужила. Але терпіти це більше не буду. З мене досить! Жодної копійки ти більше від мене не отримаєш. І на спадок не розраховуй. Цей дім ти не отримаєш!
— Ба, ти чого? Розсердилася! Ну, серйозно, не варто так кип’ятитися. Я жартома. Приїхав ось провідати тебе, може, по господарству допомогти, — невпевнено виправдовувався Степан.
— Не жартував ти, — суворо втрутилася Антоніна Федорівна. — Зінаїдо Андріївно, пробачте мене. Це я наговорила зайвого, а він усе перекрутив. Хотілося, щоб ви побачили його справжнє обличчя і більше не шкодували.
— Та нічого, Тонечко. Дякую тобі, що відкрила мені очі.
— Змовилися тут проти мене? Ну й молодці! За своєю донькою краще б стежили, Антоніно Федорівно. Місто — річ небезпечна, там спокуса на кожному кроці. А ви мене вчите! Смішно! — випалив Степан. — І взагалі, я картку бабусину не віддам. Ось так!
З цими словами він вибіг із дому, як ошпарений. А Зінаїда Андріївна, зі сльозами на очах, обернулася до Антоніни.
— Допоможеш мені, Тонечко? Треба щось зробити, щоб він більше не отримував мою пенсію. І щодо будинку… Ти говорила, що його можна продати. Якщо пропозиція ще в силі, я згодна. Крім тебе та Насті в мене нікого не залишилося.
— Звичайно, допоможу. Пробачте мені, що дозволила Степанові дійти до такого. Мені так шкода. Я ж усю ніч не спала, сварила себе, боялася, як ви сприймете правду.
— Краще вже позбутися рожевих окулярів. Я стільки років допомагала йому. А донька тільки підливала масла у вогонь, коли дзвонила й розповідала про його «успіхи». Тільки б я не перестала спонсорувати її синочка. Але все. Більше від мене він нічого не отримає. Ти ж сама бачила, як він приїхав. Йому потрібен лише спадок. У гаманець я, мовляв, щось поклала. Що я могла покласти туди? Перебивалася з копійки на копійку. Якби не ти з Настею, я б давно пропала.
