Ксенія дивилася на розмазаний слід від черевика на щойно вимитому лінолеумі. У горлі стояв знайомий присмак хлорки та дешевого мила. Їй було тридцять два, і останні п’ять років її життя вимірювалися кількістю вимитих сходових прольотів і об’ємом відра.
— Доусон, ти там заснула? — голос директора заводу «Електросталь» Андрія Вікторовича пройшов по вухах, як різкий удар. — У залі засідань через десять хвилин будуть німці. Щоб ні найменшої пилинки.
Ксенія мовчки випрямилася. Вона звикла бути непомітною. Ніхто в цій будівлі не знав, що під синім робочим халатом ховається людина, яка колись читала Гете в оригіналі та готувалася до кар’єри міжнародного юриста. Життя обрушилося просто: серцевий напад матері, інвалідне крісло, рахунки за реабілітацію, які з’їли квартиру й мрії. Тепер її німецька пилилася десь у підкорці, витіснена графіками чергувань.
У залі засідань було душно. На поліруваному столі, який Ксенія щойно натирала до блиску, лежала папка. Шкіряна, дорога. Верхній лист був всіяний дрібним шрифтом мовою, яку вона не чула вже роками.
«Vertrag über die Übertragung von Anteilen…» — літери самі складалися в сенси. Вона завмерла, проводячи очима по рядках. Це був не просто контракт. Це був смертний вирок заводу. Андрій Вікторович Котов технічно виводив активи, залишаючи інвесторам порожню оболонку та величезні борги по зарплатах робітників.
— Що, Доусон, букви знайомі шукаєш? — Котов увійшов до залу, вальяжно поправляючи краватку. За ним семенив головний інженер, Сергій Петрович.
Ксенія не встигла відступити. Вона підняла голову, і в її очах на мить промайнула та сама гордість, яку, здавалося, поховала.
— Тут помилка, Андрію Вікторовичу. У дванадцятому пункті. Німці забирають право контролю при першій же затримці виплат. Ви підписуєте документ, який дозволить їм викинути вас через місяць.
Котов завмер. Його обличчя повільно налилося нездоровим багряцем. Він обернувся до інженера, і в тиші зали пролунала його важка, знущальна посмішка.
— Чув, Петрович? У нас тепер не прибиральниця, а експерт з міжнародного права. Подивися на неї! Халат у плямах, відро в руках, а все одно — поради дає!
Він підійшов дуже близько, обдавши Ксенію запахом дорогих парфумів і коньяку.
— А ну, раз розумна — переведи! — захихікав директор, кинувши прибиральниці контракт прямо на стіл поруч із нею.
— Давай, розумниця. Якщо завтра до восьмої ранку на моєму столі не буде повного розбору українською з твоїми «правками» — здаси інвентар і підеш милостиню просити. Твоя мама довго протягне на порожній каші?
Сергій Петрович відвів очі убік. Ксенія мовчки підняла папку. Вона була важкою. Як і її життя.
Тієї ночі Ксенія не спала. Сиділа на кухні під тьмяною настільною лампою. Мати в сусідній кімнаті тихо стогнала уві сні. Перед Ксенією лежав контракт і старий студентський словник.
Вона працювала як одержима. Кожна фраза, кожен юридичний хитросплетіння піддавалися їй. Вона бачила, як Котов підставив не лише себе, а й сотні людей у цехах. Він приховав у звітності «мертві» кредити.
Вранці вона не бралася за швабру. Ксенія одягла єдину порятовану сукню — чорну, строгого крою, яку берегла на випадок, якщо доведеться звертатися до соціальної служби.
О восьмій нуль-нуль вона увійшла в кабінет Котова.
— Ось переклад, Андрію Вікторовичу. І моя порада: не підписуйте це. Там пункт про особисту відповідальність керівника всім майном.
Котов навіть не глянув на документи. Ледаче видихнув дим дорогої сигарети.
— Іди мий підлогу, консультанте. Я тебе ще не звільнив лише тому, що завтра нікому буде терти сходи. Вільна.
Наступного дня приїхала делегація. Очолював її пан Шнайдер — чоловік із кам’яним обличчям. Переговори проходили за закритими дверима, але Ксенія, яка в цей час методично витирала плінтуси в коридорі, чула, як голос Котова став все вищим і тоншим.
У якийсь момент двері різко відчинилися. З кабінету вийшов Шнайдер. Він тримав у руках ті самі листи, які Ксенія підготувала вночі.
— Wer hat das geschrieben? — запитав він, оглядаючи присутніх. — Хто це написав?
Офіційний перекладач заводу, блідий юнак, розгубився. Котов вискочив слідом, потний і роздратований.
— Це сміття, пане Шнайдер! Прибиральниця бавилася… Я зараз же її звільню!
Шнайдер зупинив його жестом. Він підійшов до Ксенії, яка стояла з ганчіркою в руках.
— Ви? — спитав він українською з грубим акцентом.
— Я, — відповіла Ксенія бездоганною німецькою. — І на вашому місці я звернула б увагу на аудит дебіторської заборгованості у додатку чотири. Там цифри не відповідають реальності.
Котов здригнувся, обличчя його перекосило. Він замахнувся, наче хотів вдарити, але Шнайдер перехопив його руку.
— Досить, — холодно сказав німець. — Ми підозрювали, що нас намагаються обдурити. Але цей технічний розбір підтвердив наші найгірші побоювання. Пан Котов, наші юристи вже готують позов. Ви не просто втрачаєте угоду. Ви втрачаєте все.
Він повернувся до Ксенії і довго дивився на її грубі, потріскані від води руки.
— Нам потрібна людина, яка знає завод зсередини і розуміє наші закони. Ми призначаємо тимчасову адміністрацію. Ви погодитеся працювати з нами? Нам потрібен чесний юридичний аудит.
Ксенія подивилася на Котова. Той стояв, вчепившись у косяк дверей, і здавалося, зараз просто сповзе по стіні. У його очах не було влади. Лише страх.
— Я погоджуюсь, — тихо сказала Ксенія.
Минув тиждень. У кабінеті директора було тихо. Ксенія сиділа за тим самим столом, на який тиждень тому Котов кидав документи. На ній був новий костюм, куплений за рахунок авансу.
У двері обережно постукали. Це був Сергій Петрович, головний інженер.
— Ксенія… Павлівна, — він зам’явся. — Там Котов прийшов свої речі забрати. Охоронці не пускають без вашого дозволу.
Ксенія вийшла в коридор. Андрій Вікторович Котов стояв біля ліфта з картонною коробкою. Усередині — якісь статуетки, диплом у рамці і почата пляшка коньяку. Він виглядав постарілим на десять років. Щетина посрібліла, а дорогий піджак висів мішком.
Він подивився на неї — не з люттю, а з якоюсь тупою приреченістю.
— Переклала, значить, — глухо промовив він. — Задоволена?
— Я просто хотіла, щоб завод працював, Андрію Вікторовичу, — відповіла Ксенія. — Щоб люди отримували зарплату, а не ви — бонуси за їх рахунок.
Вона кивнула охороні. Вони розступилися. Котов зайшов у ліфт, і двері повільно закрилися, відсікаючи його від світу, де він звик бути господарем.
Ксенія повернулася в кабінет. Підійшла до вікна і подивилася вниз, на заводський двір. Там, біля входу, стояла нова прибиральниця — молода дівчина в такому ж синьому халаті. Вона ніяково водила шваброю по мармуровій підлозі.
Ксенія відчула, як всередині щось, довго стиснене пружиною, нарешті відпустило. Ноги стали ватяними, вона важко опустилася в крісло. Це не була перемога у війні. Це було просто повернення до себе.
Вона дістала телефон і набрала домашній номер.
— Мамо? Це я. Так, все добре. Завтра приїде лікар, справжній, з центру. Не хвилюйся. Ми впораємося. Більше не треба економити на ліках.
Ксенія поклала трубку і подивилася на стопку документів. Роботи було багато. Але тепер це була та робота, заради якої варто жити.
