Старенька жінка з труднощами підвелася з ліжка. Уздовж стіни дісталася до дверей. У сінях прихопила чашку з накришеним хлібом і вийшла на двір.
«Наче трохи розходилася. Як кури голосно кудкудакають. Може, випустити їх у город? Але ж увечері не зберу. Ой, про що це я думаю?! Сьогодні-завтра невістка до будинку для людей похилого віку відправить».
Відчинила двері курника. Звідти вибігли семеро курей. Позаду гордовито походжав півень. Старенька висипала їм крихти й пішла до вбиральні.
Повернувшись, окинула поглядом город.
— Гаврилівно! — пролунав голос. Біля паркану стояла сусідка. — Все ще пораєшся? Тобі ж уже дев’ятий десяток пішов.
— А як же не пораюся, Іванівно? — старенька підійшла до паркану. — Капусту та моркву ще не зібрала. Добре, що Зиновій зі своєю Іркою картоплю викопали.
— Гарний у тебе онук!
— Важко йому тепер без батька, — старенька заплакала.
— Ну годі, Гаврилівно, не треба сліз, — заспокоїла сусідка. — Твій син уже не страждає. Цілий рік лежав нерухомий. Як же йому було важко? А тепер з неба на тебе дивиться.
— Іванівно, йому ж лише шістдесят було. Який же він був здоровий! А за рік змарнів і згас.
— На все Божа воля.
— Скоро й я до свого синочка піду.
— Та не поспішай ти, Гаврилівно! Ще встигнеш. Живи поки що!
— Та як же тут жити? Ноги ледве носять, — тяжко зітхнула старенька. — Надворі вже кінець вересня, скоро морози вдарять. Як я тут сама виживу?
— Та ж у тебе невістка, внуки.
— Ой, Іванівно, про що ти? У Зиновія троє дітей, ще й теща з ним мешкає. Жанна з двома дітками тулиться в однокімнатній квартирі.
— А Катька, твоя невістка?
— Вона тільки й мріє, щоб я скоріше померла. Коли по Данилу сорок днів справляли, я випадково почула, як вона Жанні казала, що мій будинок продасть, а їй квартиру купить.
— Та що ти кажеш, Гаврилівно?! Не погоджуйся!
— Жанна — моя внучка, нехай хоч вона нормально поживе.
— А ти?
— До будинку для літніх людей, мабуть, віддадуть. І знаєш, Іванівно, там хоч доглянуть мене. А тут я вже й піч розтопити боюся. Та й дров зовсім не залишилося. Замерзну — й ніхто й не знатиме.
— Ну, сусідко, не говори таких жахів. Я до тебе заходити буду. Пів століття поруч живемо, не покину тебе.
— Дякую, Іванівно! Ну, піду я, — зітхнула старенька. — Кур випустила, он по городу бігають. Піду, яйця зберу!
І, шкутильгаючи, попрямувала до курника.
До ранку відчула Варвара Гаврилівна, що стало холодно. Навіть з-під ковдри вилазити не хотілося. Але треба!
Вибралася, здригнулася. Натягнула куфайку і вийшла на двір. Не встигла курей нагодувати, як під’їхала машина онука. Онук зазвичай у вихідні приїздив, а сьогодні – середа. Відчула старенька, що зміни в її житті наближаються.
— Привіт, бабусю!
— Щось сталося? — насуплено запитала Варвара Гаврилівна.
— Досить тобі тут самій жити, — кивнув на небо. — Морози вже близько.
— А кури мої? Капусту та моркву ще не зібрала, — зітхнула старенька.
— Бабусю, з курами я розберуся. А капусту та моркву зараз приберу, поки ти збираєшся. Давай, готуйся!
Довго збиралася Варвара. Понад шістдесят років тут прожила, відколи Колян узяв її за дружину і привів у цей дім. Тут і Данилко народився. П’ятнадцять років уже, як Миколи немає. І Данилко теж пішов. Сіла старенька на табуретку і заплакала.
Довго сиділа. Потім піднялася, виглянула у вікно. Онук уже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста вродила. Які великі качани! Важко зітхнула і почала збирати речі.
«Що взяти? Залишати все шкода. Але ж усе з собою не забереш. Та й у будинку для літніх людей навряд чи дозволять багато речей мати. Візьму альбом, згадуватиму своє життя. Документи треба зібрати. Будинок продаватимуть, можуть не знайти папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – усе викинуть».
— Бабусю, ти ще довго? — відволік її від думок голос онука. — Я вже моркву викопав і капусту зібрав. У сарай усе переніс. На вихідних приїду, всім роздам.
Виніс онук її речі, склав у машину. Саму посадив і повіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, прощається зі своєю рідною селом.
Місто недалеко. Ось уже замиготіли п’ятиповерхові будинки. Машина зупинилася.
«Ой, та ми ж під’їхали до Данилового дому, — здивувалася Варвара Гаврилівна. — Невже онук привіз мене з невісткою попрощатися?»
А онук допоміг вийти з машини і довів до квартири на другому поверсі. Двері відчинила невістка:
— Здрастуйте, тітко Варю! — усміхнулася і навіть у щоку поцілувала.
— Здрастуй, Катю! — а про себе подумала: «Мабуть, боїться, що квартиру на неї не перепишу».
— Піду, речі занесу! — кинув на ходу онук і зник.
— Тітко Варю, ми для вас кімнату звільнили, де Даниїл останні дні провів, — і невістка заплакала.
А Варвара Гаврилівна стояла ошелешена. До неї ще не дійшов зміст сказаного. Невістка заспокоїлася і продовжила:
— Ми там ремонт зробили, — підштовхнула свекруху до кімнати, — ліжко і шафу нові купили.
— Катю, — нарешті дійшло до старенької, про що йдеться. — Так ви мене не віддасте в будинок для літніх людей?
— Тітко Варю, що ви? — усміхнулася невістка. — Навіть думки такої ні в кого не було.
— Дякую, доню! — Варвара Гаврилівна притулилася до її плеча і заплакала.
— Мамо, мамо, перестаньте!
Майже сорок років минуло, відколи вони стали ріднею. Але щось у їхніх стосунках від самого початку не складалося. Мабуть, ревнувала Варвара Гаврилівна, що якась жінка забрала її красеня-сина. Син поїхав із невісткою до міста. Бачилися рідко. Називали одне одного тільки на ім’я.
А зараз раптом: «доню», «мамо».
Тут зайшов онук:
— Чого ви плачете?
— Та ось бабуся подумала, що ми її в будинок для літніх людей відправимо.
— Бабусю, хто ж тебе покине? — обійняв її онук.
— Ви мій дім продавайте, — старенька витерла хусточкою сльози. — Жанні квартиру купіть.
— Мамо, — невістка знову обняла її. — Жанна вдруге вийшла заміж. Чоловік у неї хороший. Вони свої дві однокімнатні на трикімнатну обміняли.
— Бабусю, а з чого ти взяла, що ми твій дім продавати будемо? — розсміявся онук. — Ми з нього спільну дачу зробимо. Влітку там відпочиватимемо. І ліс поруч.
Так добре стало на душі у Варвари Гаврилівни. Адже в неї такі хороші онуки.
«А невістка ж у мене яка! Як я цього сорок років не помічала?»
