— Аню, я йду. Я більше так не можу, — сказав Ігор, стоячи в дверях кухні раннього суботнього ранку й спостерігаючи, як його дружина готує сніданок для всієї родини. — Я довго думав, що залишити тебе і наших синів — це жахливий вчинок. Але тепер зрозумів, що найгірше — залишатися поруч, коли моє серце належить іншій жінці.
Рука Анни завмерла над пательнею, де смажилися його улюблені млинці. Її спина напружилася, але жінка не вимовила ані слова і не ворухнулася. Здавалося, що за той короткий момент, коли Ігор опустив погляд додолу, визнаючи свою правду, Анну немовби підмінили. Вона стала мовчазною статуєю, без життя і слів.
По кухні почав розливатися запах підгорілих млинців.
— Аню! — гукнув він і зробив крок до неї. Це наче вивело її зі стану заціпеніння. Анна швидко перевернула млинець.
— Про яку жінку ти кажеш? — запитала вона спокійним тоном, ніби нічого не сталося.
— Ти чудово знаєш, про кого! Про Марію.
Пів року тому їхній дванадцятирічний шлюб пережив серйозне випробування — зраду. Анна дізналася про стосунки Ігоря на стороні завдяки випадковим людям. Ті стосунки тривали вже три місяці. Ігор не став заперечувати, зізнався у всьому й пообіцяв, що з Марією все скінчено.
— Це був короткий курортний роман, — казав він із пристрастю, ніби герой театральної п’єси. — Такий, що забуваєш одразу після повернення додому, до рідних і близьких. Я думав, це все закінчиться, як тільки ми повернемося. Але… виявилося, що ми з одного міста, і ми продовжили спілкування за інерцією. Ще кілька разів зустрілися, але більше нічого не було!
Анна була далекою від наївності. Вона добре знала: що частіше людина повторює «повір», «я клянусь», «уяви собі», тим більше вона бреше. Вона розуміла, що ніякої «інерції» у їхніх зустрічах не було, як і того, що їх було всього дві. Але й подати на розлучення тоді вона теж не могла.
Їхній старший син Саша, якому було одинадцять, від народження мав проблеми зі здоров’ям. Анна, як турботлива мама, вирішувала всі ці питання сама. Молодший чотирирічний Максим вражав своїм незламним характером. Якщо йому щось було потрібно, він домагався цього будь-якою ціною — навіть сльозами, які могли тривати годинами. Тільки Ігор міг на нього вплинути, бо сам і балував сина, дозволяючи йому все.
Тому вдома у них ріс маленький тиран, який ставав янголом, коли отримував своє, і демонстрував характер, вартий екзорциста, як тільки чув «ні».
Анна розуміла: чоловік, який закрутив роман, поки вона бігала по лікарнях зі старшим сином, не може бути її чоловіком. Але вона не могла просто так усе кинути.
Після тривалого декрету вона тільки-но повернулася до професійного життя. Її почали цінувати як спеціаліста, і відмовитися від цього вона не могла. А залишитися одній із двома дітьми, один із яких часто хворів, — було б надто важко.
І ось через пів року, після того, як Анна проковтнула гірку образу заради спокою в родині, Ігор повідомляє, що йде. І до кого?
До коханої жінки!
Вона вимкнула газ під пательнею, щоб більше нічого не спалити, і обернулася до чоловіка. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах палав небезпечний вогонь.
— Це я твоя кохана жінка! — сказала вона з натиском. — Хіба ти не казав цього, коли стояв переді мною на колінах і благав народити Максимка, знаючи, що це зовсім не входило в наші плани? Ти пам’ятаєш це? «Я хочу, щоб моя кохана жінка народила мені цього сина!» — ти повторював це щодня, пам’ятаєш?! Хіба не я вже одинадцять років трясуся над Сашком і знаю про його хвороби стільки, що можу працювати лікарем? Хіба не я підтримала тебе, коли ти вирішив піти з роботи, яка ледь не довела тебе до зриву, і брала на себе лікарняні, поки ти будував кар’єру на новому місці? Хіба не я захищала тебе перед твоїм батьком, коли він принижував твої досягнення, і просила його більше цього не робити, бо ти мовчав, не бажаючи сперечатися з татом? Хіба не я знову засіла вдома на три роки, бо тобі був потрібен ще один син, хоча ти чудово бачив, як важко нам із Сашком? А що для тебе зробила Марія? Це я твоя кохана жінка, а не вона!
Останні слова вона вимовила з презирством, майже виплюнувши їх йому в обличчя. Ігор спробував наблизитися, але Анна відійшла за круглий обідній стіл, наче потребуючи фізичного бар’єра між ними.
— Аню, я намагався… — тихо промовив він, опустивши очі. — Чесно намагався. Хотів, щоб усе було як раніше: ти, я, діти… Але в нас усе стало таким буденним, прісним… Прокидаєшся вранці й уже знаєш, що з тобою трапиться протягом дня. А Марія… Вона така непередбачувана, така жива, активна! Вона вдихнула в моє життя новий інтерес, нагадала, що я ще молодий і живий…
Анна іронічно підняла брову.
— А зі мною ти, значить, не живий і старий?
— Ні, це як… Знаєш, от усе життя їздиш у плацкарті, а потім пересідаєш у вагон люкс. І після такого комфорту важко знову повернутися до плацкарта… — Ігор замовк, побачивши, як змінилося обличчя Анни, як воно стало блідим і безбарвним. — Гаразд, давай закінчимо цей безглуздий діалог. Я зберу найнеобхідніше й піду. На квартиру я не претендуватиму, бо визнаю свою провину. Ви з дітьми залишаєтеся тут. І, звісно, всі вихідні з хлопцями — мої. Марія знає, що в мене є діти, і зовсім не проти, щоб вони іноді з’являлися в її житті.
Не бажаючи більше дивитися на Аннине обличчя, яке нагадувало маску, Ігор пішов до спальні, дорогою взявши у комірчині великий валізу на колесах.
Анна подивилася у вікно все тим же порожнім поглядом.
— Плацкарт, значить… — прошепотіла вона в порожнечу кухні. — Жінка, яка була йому підтримкою та опорою дванадцять років, народжувала дітей, лікувала, виховувала, заспокоювала, тягнула на собі весь побут і створювала затишок у домі, — плацкарт. А випадкова пані, з якою він навіть не жив і яку знає менше року, — люкс…
— Мама! Мааааам! — пролунало з дитячої вимогливе покликання прокинувся Максимка. — Мама!
Анна раптом пожвавилася. На губах з’явилася легка тінь усмішки, а в очах — рішучість. Вона зрозуміла, що робити далі.
— Зараз іду, Максимку! — відповіла вона в бік дитячої та зайшла до спальні, де Ігор зосереджено збирав валізу.
— Зачекай! — зупинила вона його. — Ти чуєш? Діти вже прокинулися. Як ти збираєшся піти з валізою, поки вони тут?
— Так, треба було зробити це раніше, щоб не мучити ні їх, ні тебе… — розгублено сказав Ігор, продовжуючи складати в чемодан сорочки та светри.
— У мене є інша пропозиція, — Анна зачинила двері та підійшла ближче. Її голос був настільки спокійним і лагідним, що Ігор здивовано поглянув на неї. — Почалися вихідні. Давай проведемо їх, як звичайна, нормальна сім’я? Заради дітей. Я обіцяю, що не дорікатиму тобі ні словом і навіть не погляну на тебе косо. А завтра ввечері всі разом сядемо і спокійно поговоримо. Четверо нас. Тоді ти зможеш піти, не ховаючись.
— Мааааам! Пааааап! — знову закликав Максим.
— Чуєш? — кивнула Анна у бік дитячої. — Він інакше й спілкуватися не вміє — дякувати тобі. Все через крик та капризи. Уявляєш, що з ним буде, якщо тато піде на його очах із валізою, нічого не пояснивши?
Ігор зітхнув і погодився. Він заштовхнув валізу під ліжко, і вони сіли снідати разом, як справжня, дружна родина. Після цього Ігор забрав дітей у розважальний центр на кілька годин. Увечері вдома їх чекала блискуча чистота, вечеря з трьох страв і Анна в гарній сукні з усмішкою на обличчі.
«Напевно, вона хоче, щоб я передумав, — подумав Ігор із жалем. — Впевнена, що гарна сукня, генеральне прибирання та смачна їжа змінять моє рішення, тому й попросила відстрочки. Ах, жінки, які ж ви наївні!»
Та раптом він зустрівся з поглядом дружини й зрозумів, що вона здогадалася, про що він думає. На її обличчі на мить з’явилося відраза — швидко промайнуло й зникло. Але цього було достатньо, щоб Ігор усвідомив: вона не намагається його втримати. На того, кого хочуть залишити, так не дивляться.
Спав він на дивані у вільній кімнаті, а зранку його розбудив Максим.
— Я кликав маму, а вона не приходить, — поскаржився син. — Пішли, зробиш мені вафлі!
— Чому не приходить? — спросоння пробурмотів Ігор і глибше забрався під ковдру. — Поклич голосніше, і вона прийде. Мама — це домашній звір, далеко не втече… — процитував він рядок із дитячого віршика та майже заснув, але тут поруч пролунав плач. Максим не звик чути «ні» і запустив своє звичне знаряддя маніпуляції, яке завжди працювало.
Ігор підскочив.
— Гаразд, тихо! — шикнув він на сина. — Зараз мама прийде й зробить тобі вафлі, тебе вже й на першому поверсі чути!
Але Анна так і не приходила, а Максим все продовжував ревіти. Неохоче Ігор вилазить з-під ковдри, бере сина на руки й вирушає на пошуки дружини.
Ліжко в спальні акуратно заправлене. У ванній нікого. Кухня сяє чистотою. Серце Ігоря раптом забилося швидше.
— Вона, мабуть, вирішила пограти з нами в хованки, — сказав Ігор синові, намагаючись додати голосу веселих ноток. — Ну що, давай пошукаємо її? Ти перевіряй шафи та комору, а я ще раз гляну в спальні.
Зробивши вигляд, що щиро вірить у свою вигадану історію, Ігор повернувся до спальні. Він відкрив гардероб і уважно оглянув полиці. Шафа здалася йому надто просторою. Потім він заглянув під ліжко. Підвівся, і лише тоді усвідомив, що щось не так.
Під ліжком не було валізи — тієї самої, яку він сам учора туди заштовхнув разом із власними речами. Натомість його речі тепер знову займали свої звичні місця — акуратно складені та розвішані. Комора виявилася зовсім порожньою, валізи там теж не було. Тоді Ігор зрозумів, чому йому здалося, що в шафі раптом з’явилося стільки вільного простору.
З похолоділими руками він набрав номер Анни. Телефон відповів глухим мовчанням, а потім холодний механічний голос повідомив, що абонент недоступний.
Повідомлення від Анни надійшло через три години — ближче до полудня. До цього часу Ігор встиг підсмажити п’ять партій вафель, зробити сім невдалих спроб додзвонитися та пережити ще дві істерики Максима. Повідомлення складалося з дванадцяти пропозицій, кожна з яких була наповнена їдким сарказмом.
«Ігорю, дякую тобі за «плацкарт». Це дало мені сили зробити те, на що не вистачало рішучості останні пів року. Я вирішила полегшити тобі вибір і водночас позбавити тебе від мук совісті. Ця квартира наполовину твоя, тож залишайся тут із Марією — у мене є куди піти. Якщо вона любить тебе, то з радістю подбає і про твоїх дітей.
Оскільки це ти йдеш від мене, буде справедливо, якщо тепер ти нестимеш відповідальність за дітей. Я не зобов’язана тягнути їх сама лише тому, що наше життя здалося тобі нудним і сірим. Звісно, вихідні вони проводитимуть зі мною — але лише до того моменту, поки я не знайду їм гідного вітчима, адже хлопцям потрібна чоловіча підтримка, ти згоден? Після цього буде спільна опіка.
Я вірю в твою дипломатичність і впевнена, що ти зможеш пояснити синам, чому замість мами поруч із ними тепер житиме чужа жінка. Я заїду за хлопцями в п’ятницю ввечері. А поки бажаю тобі комфортного життя у вагоні класу «люкс». Твій «плацкартний вагон».»
Одночасно з цим повідомленням Ігор отримав ще одне — від Марії:
«Ну що, як усе пройшло? Коли тебе чекати сьогодні з речами? Я вже не можу дочекатися!»
— Тату, а коли мама повернеться? — зазирнув у кімнату Сашко. — Треба робити домашнє завдання, завтра знову алгебра, а я її не розумію!
— Тату! Тату, йди сюди! Швидше! — кликнув його з кухні Максим.
Ігор раптом усвідомив, що в його житті більше не буде місця для нудьги… дуже довго.
