У повільно рухаючому джипі сиділи Сергій і Микола. Хлопці напружено дивилися по боках. Завтра мала відбутися крута вечірка, але знайти щось справді вартісне для розваги їм поки не вдалося.
– Може, тигрів із цирку запросимо чи циган? – запропонував Микола.
– Та ні! – заперечив Сергій. – Тигри зовсім не додають драйву, а цигани у нас уже були.
Хлопці звикли до чогось нестандартного щосуботи. Минулого разу вони привезли зоопаркову мавпу – оце вже було справжнє шоу! Тепер знову хотілося чогось незвичайного, але нових ідей ніяк не приходило.
Раптом біля переходу вони побачили бідно вдягненого дідуся з поношеним фетровим капелюхом у руках. Микола викинув через вікно недопалок, який влучив прямісінько у капелюх старого. Той акуратно дістав недопалок, глянув навколо і побачив двох парубків, які сміялися з джипа. Старий уже збирався додому, але молодики окликнули його:
– Ей, діду, можна вас на хвилинку?
Дідусь поглянув на них і хотів уже вилаятися, але побоявся їх зухвалого вигляду. А раптом накинуться?
– Діду, приходьте до нас на вечірку в суботу! Ми вас нагодуємо, добре заплатимо, а ви у своїх лахміттях для нас потанцюєте, – весело запропонував Сергій, усміхаючись розгубленому старому.
Старий на мить зупинився, але вагаючись вирішив, що виставляти себе на посміховисько він не буде.
– Дякую за пропозицію, але танцівник із мене ніякий. Тож, ні, – відповів він, швидко віддаляючись.
Молодики вирішили не відпускати бомжа так просто. Їм конче хотілося вразити гостей на вечірці.
– Нічого, Богдан усе владнає. Він домовиться з цим жебраком, – заявив Микола, маючи на увазі їхнього охоронця.
Богдан, кремезний лисий чоловік, давно працював у їхній родині. Колись він відсидів строк у тюрмі, і ніхто не хотів брати його на роботу, але батько Миколи пожалів його. Уже 20 років той служив чесно і вірно.
Вислухавши наказ, Богдан кивнув і рано-вранці вирушив до місця, де зазвичай можна було побачити старого. Залишивши машину на парковці, він підійшов до бабусі, яка продавала пиріжки.
– Свіжі? – посміхаючись, запитав він.
– Та як же, ще тепленькі! Сама пекла, – відповіла бабуся.
– Давай усі. Забираю, – сказав Богдан, простягаючи тисячу гривень. – Решту залиш собі!
Старенька оторопіла – такого щедрого покупця вона ще не бачила.
Знайшовши діда, Богдан підійшов до нього. Той стояв біля сходів у перехід, поруч із ним лежав той самий капелюх із дрібними монетами.
– Ну що, жебраче, знайомитимемося? – промовив Богдан, схопивши старого за комір. Капелюх він пнув ногою, і монети розсипалися по асфальту.
– Павло Матвійович, – прохрипів дід.
– Під ким ходиш, Павле Матвійовичу? – продовжував розпитувати Богдан.
– Під Богом ходжу, – відповів той.
– Тут усі під Богом ходять! А я питаю: хто твоя «криша»?
Побачивши пакет із пиріжками, старий проковтнув слину – йому дуже хотілося їсти.
– Підвал – моя криша, – буркнув він.
– Не вигадуй, діду! – розсердився Богдан і потягнув його в найближчий сквер, щоб дізнатися, хто його «покриває». Усадивши старого на лавку, охоронець продовжив розпитування…
– Не вчи мене, діду! Признавайся, для кого працюєш? Чому не хочеш розважити моїх хлопців?
Старий замислився, згадуючи вчорашніх молодиків.
– Ні за які гроші я не продам свою гідність! – обурено відповів він.
Богдан зрозумів: ні, це не професійний жебрак. Просто цей старий бездомний.
– Тримай, діду, – сказав він, протягуючи пакет з пиріжками. – Поїж.
Павло Матвійович жадно взявся за їжу і з набитим ротом почав розповідати:
– Раніше я був професором філології. Син умовив мене залишити йому квартиру, а потім вони з невісткою вигнали мене. Тепер живу по підвалах…
Вислухавши сумну історію старого, Богдан насупився.
– Діду, слухай, поїдеш зі мною. Сьогодні в хлопців свято. Думаю, твоя історія їм точно запам’ятається! – запропонував він жебраку.
Богдан повернувся, коли вечірка вже була в розпалі. Сергій побачив його через вікно і, радий, вдарив товариша по плечу:
– Миколо, дивись, він привів його! Зараз буде сміх!
Друзі навіть вибігли на ганок, щоб зустріти гостя-жебрака.
– Ну що, діду, потанцюєш для нас? – реготав Микола.
Але Богдан штовхнув мажора, і, під здивовані погляди присутніх, провів старого до мікрофону.
– Шановні гості, думаю, вам всім буде цікаво послухати цього дідуся! – оголосив охоронець, передавши мікрофон старому.
– У мене немає бажання читати вам проповіді, – почав похмурий старий. – Просто послухайте одну притчу. Якось молодий чоловік йшов повз сивого мудреця і запитав: «Старче, у мене немає роботи, дружина теж безробітна, діти ледарі. Як мені далі жити?» Мудрець уважно подивився на нього і відповів: «Напиши на табличці: «Все минає, і це пройде», повісь її при вході в будинок». Хлопець так і зробив. Коли у молодого чоловіка все налагодилося, він і дружина знайшли роботу, а діти перестали байдикувати, він знову зустрів мудрого дідуся і, посміхаючись, запитав: «Старче, тепер у мене все добре, що ще порадиш?» Мудрець задумливо відповів: «Не знімай більше ту табличку!»
Ця притча вчить: не варто задирати носа, навіть коли все добре. Бо все минає, і це пройде!
Бомж закінчив свою розповідь і передав мікрофон Богдану. Той довго стояв в розгубленості, а в залі запанувала тиша. Незабаром Богдан і старий пішли з цього дому.
Згодом амбал допоміг бродязі викупити частину квартири сина, і старий більше не мучився, ночуючи по підвалах. Сам Богдан звільнився і більше не працював на багатіїв, як вірний пес. Павло Матвійович через свої старі зв’язки допоміг Богдану знайти роботу, і його взяли в охорону однієї з елітних компаній міста. Так, все в житті минає, і це пройде! – тепер Богдан ніколи не забував про це.
