Знайомі та колеги осудили мене, назвавши мої вчинки ненормальними, але мені це було байдуже. Для мене ті, хто ображає тварин, не є людьми. Хіба можна зраджувати своїх друзів? А собака — моя улюблена Плюшка — для мене найцінніший друг, і я її ні на кого не проміняю.
Плюшка — це гарний рудий шпіц, якого обожнювала мама. Вона з Плюшкою носилась, як з маленькою дитиною, а тато завжди милувався. Він також любив Плюшку: гуляв з нею, грав, постійно робив фото. Сімейна улюблениця. А коли мами не стало, я забрала Плюшку до себе.
Було нам усім важко, звісно — ми дуже сумували за мамою. Навіть не знаю, що б я робила без Плюшки — як би впоралася. З Плюшкою потрібно було постійно гуляти, а так я б скоріше свернулась в ліжку клубочком і не вставала б. Сили не було, але я змушувала себе — адже потрібно було піклуватися про собаку, мама б цього хотіла. З татом ми якось віддалилися один від одного і переживали горе по-своєму.
З часом стало легше, я змогла жити далі і навіть почала звертати увагу на навколишнє. В один із таких днів я познайомилася з Данієм. Я гуляла з Плюшкою, а він бігав на пробіжці. Був прохолодний вечір, туман поволі стелився, і ось він вибігає.
— Я вас тут часто бачу, — сказав Даня. — Не міг наважитися підійти і познайомитися. Можна дізнатися, як вас звати?
— Катя, — представилася я. — А це — Плюшка.
Даня погладив собаку — явно з ввічливості, — і знову переключився на мене. До тварин він, як виявилося, був байдужий, але це мене не засмучувало. Я ж розуміла, що не всі повинні любити собак. Хтось любить котів, хтось — рептилій, а в когось і зовсім інші інтереси. Мені було достатньо того, що він ставився до Плюшки уважно: не ображав, інколи грав, міг вигуляти, якщо я просила.
Ми швидко переїхали разом — в мою орендовану квартиру, яку пізніше можна було викупити. Мені потрібен був хтось, з ким можна поговорити, кому подарувати своє тепло, свою турботу і любов. І мені здалося, що Даня з’явився в моєму житті дуже вчасно — саме тоді, коли я перестала замикатися в собі і була готова до нових стосунків.
Невдовзі Даня зробив мені пропозицію, але я чомусь засумнівалася. А тато сказав:
— Шлюб — це не рабство, Катю. Не вийде — розійдетеся. А вийде — будете жити довго і щасливо. Життя коротке і непередбачуване, сама знаєш.
— А якщо не вийде? — запитала я. Мені було страшно робити такий крок, хоча тато мав рацію — я не в рабство себе продавала, і в будь-який момент могла піти.
— Це буде цінний досвід. Як інакше жити, якщо не ризикувати і не пробувати?
Подумавши, я все-таки погодилася вийти заміж за Даню. І досі дуже вдячна татові за ці слова. Хай і не вийшло у нас «довго і щасливо», але я здобула цінний досвід і тепер точно знаю, яких людей не слід обирати у партнери. Одночасно я «просіяла» коло знайомих, викресливши з життя тих, хто мене осуджував.
Весілля було невелике, але веселе. Був мій батько, мама Дані, кілька родичів та кілька друзів. Нам подарували стільки грошей, що ми вирішили, не відкладаючи справу, викупити свою орендовану квартиру. Більшу частину суми вніс мій батько, додатково ми позичили у банку і швидко розрахувалися з цим боргом.
Жили ми з Данієм добре: у побуті швидко знайшли спільну мову, без труднощів розподілили обов’язки, одразу розробили систему сімейного бюджету. Легко мені було з ним. Там, де треба, Даня брав на себе відповідальність, а в інших випадках — поступався мені. Ніколи не було такого, щоб він бив себе кулаком у груди і кричав: «Я чоловік, буде так, як я сказав!» або навпаки — щоб він ставав безініціативною тряпкою і мямливим у кутку.
Все змінилося, коли свекруха, Ксенія Федорівна, почала часто приходити до нас у гості.
Коли ми просто жили з Данієм, вона не лізла до мене. Може, вона думала, що наші стосунки не триватимуть, а може, їй не подобалося, що ми живемо в орендованій квартирі — мовляв, чужу, а не свою. Але як тільки ми викупили цю квартиру, вона почала відчувати себе господинею: стала приходити без попередження, почала перекладати речі, навіть вимагала дублікат ключів.
— Ні, — сказала я. — Ніяких дублікатів.
— Але у твого батька є, — зазначив Даня. — Це несправедливо.
— Папа не приходить до нас без запрошення, — відповіла я. — І про візити завжди попереджає. А твоя мама, здається, трохи берегів попутала. У нас своя родина, Дань, і жити в одному житлі з твоєю мамою я не підписувалася.
Ми тоді сильно посварилися — вперше з початку знайомства. Але я не поступилася, і ключі Ксенія Федорівна не отримала.
Я не хотіла давати ключі не тільки через її нав’язливість, але й через ставлення до Плюшки. Якщо Даню тварини просто не цікавили — є вони, нема — все одно, то Ксенія Федорівна їх прямо ненавиділа. Особливо собак.
— Тварини повинні жити на вулиці, — заявляла вона щоразу, коли Плюшка вискакувала в коридор, щоб її зустріти. — Далеко від людей. Вони брудні.
— Моя собака чистіша за вас, — відповідала я, зовсім не переживаючи, що могла образити Ксенію Федорівну. Перша я б ніколи не почала з нею таку розмову, але раз вона дозволяє собі приходити без запиту, та ще й ображати мою собаку, то чому я маю мовчати?
— Викинути її — і все, — сказала вона одного разу.
— Це пам’ять про мою маму, — сказала я. — І якщо я ще хоч раз почую погане слово про мою собаку, я викину не її, а вас. І забороню Дані пускати вас.
У такі моменти мені гостро не вистачало мами. Я не розуміла, як треба себе вести. Переборщую я, так рішуче захищаючи Плюшку? Чи, може, треба бути хитрішою і шукати підхід до свекрухи? Але з іншого боку, вона ж мені чужа, чому я повинна шукати до неї підхід, якщо вона до мене його не шукає?
— Ми з твоєю мамою одразу поладнали, — сказав тато, коли я поскаржилася на погану поведінку Ксенії Федорівни. — Думаю, не варто її пускати до вашого дому, якщо відразу не склалися стосунки. Я розумію, що це твоя мама… але хай Даня сам до неї ходить, а не тебе змушує це терпіти.
Я була з татом згодна і не раз просила Даню перестати піддаватися на вимоги своєї нахабної матері.
— Ми ж не сварилися, поки вона не почала лізти в наші стосунки, — заявила я під час чергової розмови. — А тепер через день сварки. Це мене не влаштовує. Я не для того вийшла заміж, щоб жити на пороховій бочці і терпіти в нашій квартирі неприємну мені людину.
— Просто тобі образливо, що в мене є мама, а в тебе її немає, — сказав тоді Даня.
Мене ці слова дуже образили — настільки, що я тиждень не могла змусити себе розмовляти з ним, не те що обніматися чи цілуватися. Він же так добре мене знає, ми так чудово жили разом, чому він сказав мені таке? Як так можна? Наче зовсім не відчуває мене.
— Прости, люба, — вибачався він увесь тиждень. — Сам не знаю, що мені в голову стукнуло. Не повинен був так говорити. Просто дратує, що ти проти моєї матері, ось я і сказав злісно…
— Я не просто так проти неї, — відповіла я, коли зібралася і змогла відпустити образу. — Вона приходить без запрошення, намагається встановити свої порядки у нашій квартирі, ображає мою собаку. Це ненормально, Дань. Ми родина чи ні? Тримай свою матір на відстані, і я до неї добре ставитимуся. Розбиратися з матір’ю — твоя справа, не моя. Якби тато тебе донимав, я б не чекала, поки ви самі розберетеся, а сама б з ним поговорила.
— Ну й дарма, — відповів Даня. — Чоловік з чоловіком має розбиратися, а жінка з жінкою. Чого я лізти буду?
Це був перший раз, коли він заговорив про стереотипи. Я відразу насторожилася.
— Нічого я не повинна, Дань. Хочеш спокійного життя — зроби щось для цього. Поки що нам заважає лише твоя мати.
Плюшка переживала, коли ми сварилися: починала бігати навколо, лізти під ноги — прямо як кішка. Я відволікалася на неї і заспокоювалася, а Даня так і залишався при своєму.
Це все було дуже сумно. Я відчувала, що наш шлюб тріщить по швах, і від власного безсилля хотілося виїти. Ну що я могла зробити? Іти до Ксенії Федорівни на поклон? Я могла б вибачитися за свою грубість, але ця грубість була лише відповіддю на її вчинки.
— Що ви до нас все ходите? — запитала я, побачивши її знову на порозі. — Медом тут намазано, чи що? Життя від вас немає.
— Я до сина, а не до тебе, — відповіла вона з високим тоном.
— Тоді не лізьте в мої шафи, вам нема чого свої носи туди сунути.
Так, я грубила, але дуже вже набридла вона. Я багато працювала, гуляла і займалась собакою, виконувала свою частину домашніх обов’язків, а замість відпочинку і спокою отримувала стрес через свекруху, яка голосно нарікала, як її дратує Плюшка. Ну не подобається тобі собака — так не приходь до квартири, де вона живе, в чому проблема?
— Скільки шерсті від твоєї псини, — бурчала вона, витягуючи неіснуючі волоски з їжі.
— Це ваш волос туди потрапив, — відповіла я.
— Ось, бачите, такого ж кольору, як ваш.
Повернувшись з роботи, я чекала, що ось-ось з-за кута вискочить Плюшка і почне танцювати навколо мене. Але мене зустріла тиша.
— Дань, — я заглянула на кухню. — Де Плюшка?
— Мама сьогодні приходила… — почав він, але я його перебила.
— Я за неї рада. А де моя собака?
— Твою собаку я віддав в добрі руки, моя мама сказала, що тваринам у домі не місце, — заявив чоловік.
— Ти зробив… що?
Голос у мене раптово зник, і я ледве змогла вимовити ці слова. До мене ще не дійшов зміст сказаного, а сльози вже почали литися самі по собі — гарячі, їдкі, злі. У люті я підскочила до Дани, схопила його за футболку й почала на нього кричати. Напевно, я виглядала моторошно в той момент, бо він витріщився на мене, широко розкривши очі.
— Терміново поверни мені мою собаку! — кричала я. — Куди ти її подів? Відповідай!
— Катю, заспокойся… — він намагався відтягнути мої руки. — Це ж просто собака. Не місце тваринам у квартирі… і мама її дратує. І мені вона теж не дуже подобалась.
— А мене твоя мама дратує! І ти мені вже теж не дуже подобаєшся! Може, віддамо твою маму в добрі руки?
— Та ти фантазерка…
— Дань, я не жартую. — Він все тягнув мене за зап’ястя, але я не відпускала його. — Либо ти відразу скажеш, куди подів мою собаку, либо я напишу на твою маму заяву в поліцію. Нехай з нею розбираються. Хочеш, щоб твоя мама так весело жила?
— Добре, Катю, відпусти мене! Ось номер, зателефонуй…
Не давши Дане договорити, я вихопила телефон з його заднього кармана і побігла в іншу кімнату — дзвонити тим людям, яким Даня віддав мою собаку.
Спочатку вони не хотіли повертати Плюшку, але, почувши мої ридання і збивані пояснення, пообіцяли привезти її завтра. Я хотіла поїхати за нею прямо зараз, але вони спробували заспокоїти мене:
— Не переживайте, ми вашу Плюшечку не образимо. Вже пізно, а завтра самі привеземо. Але шоколадку за турботу не відмовимося.
Я скрізь сльози усміхнулася й пообіцяла їм найсмачнішу шоколадку.
— Вибач мене, Катю. — Я обернулася і побачила Дану в дверях, який витирає руки рушником. — Я не думав, що ти так сильно рознервуєшся… та чи варто було?
— Не знав?.. — сипло запитала я. — Це собака моєї матері. Ти знав, як я її люблю. Тобі просто байдуже до мене і моїх почуттів. У тебе взагалі немає співчуття.
— Ну давай, постав ще діагнози. — Він засміявся. — Накопала всякої інформації в інтернеті… Мир?
Я з подивом подивилась на нього. Він що, справді вірив, що я це пробачу? Я й так була на межі, а тут таке зрадництво!
— Який тобі мир, Дань? Я подаю на розлучення. Не можу більше жити з тобою. Твоя мама вже в горлі стоїть, а ти показав своє ставлення до мене. Квартиру поділимо: з твоєї сторони вкладень було менше, так що я виплачу тобі твою частку, буде швидше. Або продамо і поділимо, не знаю. Мені все одно. А зараз або ти збираєш свої речі і йдеш до мами, або я збираю свої речі і йду до батька.
— Я нікуди не піду, — спокійно сказав Даня.
Я знизала плечима і пішла збиратися. Нехай живе тут один, мені не шкода. Все одно майно потім через суд поділятимемо — мати його точно надихне боротися за кожну копійку.
На роботі всі почали розпитувати, чому я пішла від чоловіка, а коли дізналися, тільки покрутили пальцями біля скроні. Та й багато знайомих подумали, що я зійшла з розуму — замінила чоловіка на собаку. Нехай думають, що хочуть. Зате моя Плюшка тепер зі мною, а я, чекаючи розлучення, живу з батьком. Ми давно не проводили стільки часу разом, так що, мабуть, це й до кращого.
