Закінчивши робочий день у кафе, 25-річний Богдан вирушив до вантажівок, які стояли неподалік від сусіднього магазину. Хлопець намагався підзаробити хоча б вантажником, щоб забезпечити себе й маму необхідним. Грошей вистачало не завжди, але хоча б на ліки для матері він міг назбирати. Уже два роки жінка була прикута до ліжка через хворобу. Вона давно втратила надію на краще, проте її єдиною радістю залишався син Богдан. Колись Людмила мріяла видати його заміж за хорошу дівчину, чекати онуків, гратися з ними, як це роблять усі бабусі. Якби не здоров’я, вона й сама могла б працювати, допомагаючи синові.
Заглянувши в кузов однієї з вантажівок, Богдан взявся розвантажувати товар. Через годину йому заплатили за роботу, і хлопець уже збирався додому, коли раптом побачив неподалік сміттєвих баків жінку в обірваному одязі. Біля неї сиділа маленька дівчинка. Вони нишпорили в смітті, шукаючи їжу. Спершу Богдан зморщився, але потім вирішив підійти.
– Ей, ви! Може, вас нагодувати? – крикнув він.
Жінка й дитина різко обернулися. Дівчинці було приблизно років шість. Вона жалібно попросила:
– Будь ласка, нагодуйте нас, дядечку.
– Ну, ходімо зі мною, – сказав Богдан і провів їх до кафе. На щастя, там уже не було ні клієнтів, ні персоналу. Хлопець знайшов у шафі залишки піци, бутербродів, солодких булочок і віддав усе це бідолахам.
Жінка з донькою жадібно накинулися на їжу.
– Дядечку, дякую вам! Ви дуже добра людина, – тихо промовила дівчинка, поправляючи своє пошарпане плаття.
Богдан посміхнувся, але тут же відступив назад – від жінки неприємно пахло.
– Якби ви тільки знали, від якої голодної смерті ви нас врятували! – вигукнула вона, дивлячись на Богдана. – Ми вже три дні нічого не їли. А Лідочці рости треба. Я її на вулиці знайшла, покинули її… Ну чому таке життя? Чому діти мають страждати?
Вона замовкла, оглядаючи приміщення затуманеним поглядом. За вікном опадало листя. Богдан зрозумів, що їм із дівчинкою ніде жити й доводиться мерзнути. Але що він міг зробити, маючи свої проблеми?
Провівши незнайомців, хлопець згадав про Машу. Напевно, вона вже перестала чекати його. «Дивно, навіть не подзвонила», – подумав він, переглядаючи телефонну книгу.
Вони з Машею зустрічалися приблизно пів року. Дівчина працювала в ресторані й мріяла стати шеф-кухарем. Але роки минали, а її так і не брали на цю посаду. Замість цього Маша продовжувала мити посуд за клієнтами.
Богдан поспішав до неї, сподіваючись, що вона ще не спить. На годиннику було менше десятої вечора, а у вікнах її квартири горіло світло. Проте вдома Маші не виявилося.
Засмучений, хлопець повернувся додому, вирішивши, що сьогодні вони не побачаться.
– Богдане! – пролунало в коридорі, щойно він переступив поріг. – Як ти можеш так? Твоя мама тут сама, а ти де був?!
Зайшовши в кімнату, він застиг від здивування…
Маша стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на нього з докором.
– Не можна залишати її надовго одну, – серйозно сказала дівчина. – Хто знає, що може статися.
Весь залишок вечора вони провели, розмовляючи з Людмилою.
– Ой, дітки, як же хочеться мені дожити до вашого весілля! – зітхнула вона, із любов’ю дивлячись на сина та майбутню невістку.
Молодій парі також хотілося бачити її на своєму святі. Маша ледь помітно зітхнула.
– Шкода, що в мене немає заможних батьків, тоді б…
– Що ти таке кажеш, донечко? – вигукнула Людмила. – Найголовніше – це мир і злагода у вас із Богданчиком.
Провівши Машу додому, Богдан раптом згадав про жінку з дитиною, яких він сьогодні нагодував. На вулиці вже розпочинався мороз, і хлопець щиро сподівався, що їм вдалося знайти прихисток від холоду.
Повернувшись додому, Богдан побачив, що мама лежить на підлозі. Вона хотіла пройти до іншої кімнати, але впала.
Лікарі діагностували перелом ноги та стегна, тому жінку госпіталізували. Богдан і Маша щодня відвідували Людмилу в лікарні. Хлопець думав попросити грошей у батька, але знав, що це буде марно. Той залишив сім’ю багато років тому, сплачуючи лише аліменти до повноліття сина. Спілкуватися з ними він не хотів, тому розраховувати на його допомогу було нереально. Інших родичів у Богдана з мамою не було.
Перерахувавши свої заощадження, Богдан зрозумів, що на лікування грошей не вистачає. Тоді він подумав звернутися до банку за кредитом. Але перспектива виплачувати великі відсотки змусила його засумніватися. Як допомогти мамі, він не знав.
Одного вечора, повертаючись з роботи, Богдан помітив біля свого будинку дорогий автомобіль. Це була розкішна іномарка з незнайомими номерами. Такі машини тут нечасто побачиш. Хлопець підійшов ближче, і з авто вийшов солідно вдягнений чоловік років шістдесяти.
– Добрий вечір! Вас, випадково, не Богданом звати? – запитав незнайомець.
Хлопець, здивований його дорогим парфумом і виглядом, лише кивнув.
– Тоді я за правильною адресою. Мене звати Юрій Олександрович, – продовжив чоловік. – Дякую вам! Ви не залишили моїх близьких голодними, коли нагодували їх у кафе.
Юрій Олександрович розповів, що його сестра Надія та племінниця пропали кілька днів тому. Жінка давно хворіє і часто забуває, хто вона і де знаходиться. У той раз вона взяла з собою маленьку племінницю, яка залишилася сиротою й жила з ним.
– Якби не ви, вони б загинули з голоду, – з вдячністю сказав чоловік.
Богдан уважно слухав і радів, що в тієї жінки з дитиною є рідні, які про них піклуються.
– Добре, що вони знайшлися! – вигукнув хлопець.
– Як я можу віддячити вам? – запитав Юрій Олександрович.
– Я зробив це не заради грошей, – відповів Богдан. – Головне, що вони тепер у безпеці.
Дізнавшись про маму хлопця, Юрій Олександрович запропонував допомогу.
Людмилу перевезли до дорогого медичного центру, де їй призначили якісне лікування. Богдану не довелося брати кредитів. Згодом жінка повністю одужала, знову зайнялася домашніми справами й готувала синові та Маші смачні страви.
Богдан зібрав гроші на весілля, і вони з Машею одружилися. На їхньому святі були присутні Юрій Олександрович із племінницею, які стали для них близькими людьми.
– Людо, ви чудово танцюєте! – зауважив він, приєднавшись до неї на святі. – За всі ці роки я вперше бачу, як жінка так елегантно рухається!
Людмила зніяковіла, але намагалася приховати своє збентеження. Вони з Юрієм спілкувалися увесь весільний вечір. Їм обом дуже сподобалося проводити час разом.
Пройшло чотири роки.
– Мамо, ви посидите сьогодні з малюком? Мене терміново викликають на роботу, – тривожно попросила Маша.
– Іди, звісно! Без такого кухаря, як ти, у твоєму ресторані точно не обійдуться, – погодилася Людмила. – Ми з Юрою побудемо з онуком, а ввечері Богдан повернеться додому.
Щаслива Маша вирушила на роботу. Сьогодні їй належало приготувати найкращу страву для найкращих відвідувачів. Нарешті її підвищили на посаді. Звісно, вона і сама докладала багато зусиль, демонструючи свою відповідальність і бажання працювати.
Богдан вже давно не працював барменом і більше не шукав підробітки ввечері. Він забув, як після роботи в кафе доводилося йти розвантажувати вантажівки. Юрій Олександрович допоміг хлопцеві влаштуватися на роботу в свою компанію.
Майже кожен вечір вся родина збиралася разом на вечерю. Вони ділилися своїми досягненнями за день, а маленький Олег Богданович голосно аплодував і вигукував:
– У мене найкращі мама, тато, дідусь і бабуся!
