Алевтина Петрівна душі не чула у своєму єдиному синочкові — Василькові. Виховувала його сама, без участі чоловіка — той зняв із себе ці обов’язки багато років тому, коли ще намагався долучитися до виховання нащадка. Дружина швидко остудила його запал, чітко вказавши на іншу місію — забезпечувати родину й вчасно виносити сміття.
Відтоді батько дотримувався нейтралітету, іноді хіба що уточнював у підростаючого покоління його вік — про всяк випадок, щоб не осоромитися в розмовах зі знайомими та друзями.
Василькові вже підходило до тридцяти, а він усе ще жив із батьками, щоправда, не сидів у них на шиї — добре заробляв в інтернеті.
Хоч як сильно Алевтина любила свою кровинку й десь у глибині душі ревнувала його до «всяких там пройдисвіток», навіть вона розуміла: рано чи пізно хлопцеві доведеться одружитися. Щоб бути спокійною за його майбутнє, вона вирішила сама підібрати йому наречену. Благо подруг і знайомих у її оточенні було, як туристів на квадратний метр анапського пляжу в сезон. А в тих знайомих — доньки на будь-який смак і вік: обирай не хочу.
Алевтина без зайвих реверансів прямо пропонувала Василькові придивитися до потенційних наречених.
— Синочку, вчора зустріла Сніжану, доньку Валентини, пам’ятаєш, ви в садочку поруч на горщиках сиділи. Кумедна така була. А тепер яка статна стала: талія вузенька, стегна широкі — значить, народжувати легко зможе. Ти б придивився до неї.
— Мам, бачив я твою Сніжану в спортзалі, — перелякано глянув на матір Вася, — вона такі штанги тягає! Вісімдесят кіло жме й навіть не пітніє. І долоня в неї більша за мою голову. Я її боюся!
— От тобі й маєш, ніколи б не подумала, адже така тихенька була. Тоді зверни увагу на нашу сусідку Клару. Розумна, в окулярах, книжки читає. Буде про що з нею поговорити. Нічого, що молоденька. Зате чоловіка слухатиме, розкривши рот. Тебе, тобто.
— Ти її книжки бачила? — усміхнувся дорослий син. — «Емансипація як релігія», «Коли настане матріархат», а одна з останніх — «За що ненавидять чоловіків» — це взагалі жесть! Вона їх так демонстративно повз мене носить, коли ми зустрічаємося на сходах. Думаю, що й мене твоя Клара вже наперед ненавидить.
— Ну, добре, — Алевтина Петрівна погодилася, що дівчина з такими поглядами на чоловіків не пара її синові, — тоді в моєї колеги є донька, щоправда, трохи старша за тебе, але це ж чудово! Буде тобі і дружиною, і другом, і…
— Нянею? — підхопив Василь. — Чи мамою?
— Тьху на тебе! Запам’ятай, мати в тебе одна! — суворо сказала Алевтина Петрівна й уже м’якше додала:
— … І вона дуже хоче, щоб її хлопчик одружився з хорошою дівчиною й був щасливий.
— Може, ти дозволиш мені самому розібратися з особистим життям? — хмикнув син. — Можливо, в мене вже є дівчина.
Алевтина розсміялася — настільки безглуздою здалася їй ця репліка.
— У тебе? Дівчина? Звідки? Хіба що з твоїх мрій. Ти ж майже з дому не виходиш. Не хочеш же сказати, що познайомився з нею в інтернеті?!
— Хочу. Саме там і познайомився. І звати її Аліса, — нарешті відкрив свою таємницю матері Вася.
Жінка занепокоєно подивилася на нього, підійшла ближче, торкнулася чола.
— Аліса? Це та, що створена штучним інтелектом? Синочку, це ж ненормально! Ні, я згодна, вона багато знає, може відповісти на будь-яке запитання, поговорити, навіть посперечатися… Але одружитися… Ти ж навіть запросити її до нас не зможеш. А діти?
Вася не стримав сміху.
— Мам, ну припини! Надивилася дурних роликів. Аліса — справжня дівчина. Ми познайомилися на форумі. Ти б бачила, які вона черепи й кістки на футболках малює! Просто краса!
— Жах! Дівчина з черепами! Невже це межа мрій мого сина? — схопилася мати за голову. — Я ж мріяла, що в тебе буде інтелігентна, освічена дружина, а це якась гопниця з дивним хобі!
— Давай я запрошу її до нас, і ви познайомитеся. Ти дізнаєшся її краще й зміниш свою думку, — Вася зрозумів, що знайомства не уникнути, і вирішив пришвидшити події.
— Навіть боюся уявити, яке опудало ти приведеш додому! — у голосі Алевтини Петрівни їдкість не просто промайнула, вона звучала в кожному слові.
Вася не змусив матір довго чекати: одного вечора в квартирі пролунав дзвінок у двері.
— Мамо, знайомся, це Аліса, — Вася тримав за руку невисоку, тендітну дівчину.
— Синочку, ти що, просто зі школи її забрав? — Алевтина Петрівна окинула Алісу уважним поглядом з ніг до голови: у джинсах, футболці, із волоссям, зібраним у хвіст, вона й справді виглядала як старшокласниця. — Невже у вашому тому інтернеті не знайшлося когось старшого?
— І вам доброго вечора, — усміхнулася Аліса.
Вона вже була морально готова до цієї зустрічі: Вася заздалегідь описав характер майбутньої свекрухи, тож дівчина приблизно розуміла, чого очікувати.
— Вася і справді забрав мене з уроку, — продовжила вона спокійно й доброзичливо, — тільки це був урок комп’ютерної графіки в школі дизайну, де я викладаю.
— Мамо, Аліса вже два роки як закінчила інститут, — вставив Вася, але мати відмахнулася від нього, ніби від настирливої мухи.
— Ну, заходьте вже, якщо прийшли, не стояти ж у коридорі, — піднявши підборіддя, Алевтина Петрівна поважно попрямувала до кімнати, не сумніваючись, що за нею підуть. Так і сталося.
— І чого ж це мій син так довго вас приховував? — з легкою насмішкою запитала вона, явно налаштована відлякати цю сміливу дівчину, яка наважилася «привласнити» її Васеньку. — Чи, бува, ви не були клієнткою пластичного хірурга? Може, щось виправляли?
Прийом був не з найкоректніших, але Алевтина Петрівна вирішила, що заради «порятунку» сина всі засоби годяться. Та Аліса й тут не розгубилася:
— Нехай це залишиться нашим із Васею маленьким секретом, — так само усміхаючись, підморгнула вона нареченому, — дізнаєтеся пізніше, коли з’являться онуки. А поки що доведеться трохи помучитися здогадками.
Алевтина Петрівна ледь не захлинулася від обурення, але швидко взяла себе в руки. До того ж за цією «дуеллю» спостерігали чоловік і син, а вона не могла так просто здатися.
— Добре-о, — протягнула вона, стиснувши губи. — Але що це за професія така — викладати комп’ютерну графіку? Куди не глянь — усі блогери та дизайнери. Замість досвіду — одні лайки. Краще б на бухгалтера вивчилися. Ви ж не збираєтеся до пенсії малювати черепи на майках?
— На футболках, — тихо поправив Вася, але його знову проігнорували.
— Тренди швидко змінюються, — спокійно відповіла Аліса, знизавши плечима. — Можливо, колись займуся чимось іншим. Але на своїх роботах я вже заробила на квартиру, тож я, можна сказати, наречена з приданим. А бухгалтери, якщо чесно, завжди здавалися мені трохи нудними: ні фантазії, ні польоту думки. Просто ходячі калькулятори з пучком на голові.
Після цих слів Алевтина Петрівна мимоволі торкнулася свого акуратного пучка і злегка почервоніла.
Вася тим часом відвернувся й закрив обличчя рукою — він забув попередити Алісу, що його мама вже тридцять років працює бухгалтером, і тепер ледве стримував сміх.
— Нудні, значить, — задумливо пробурмотіла Алевтина Петрівна. — Тридцять років працюєш — і без польоту думки, виходить.
Вони зустрілися поглядами: Аліса — вже усвідомлюючи свою помилку, Алевтина Петрівна — з легко пораненою гордістю.
— І скільки ж треба намалювати тих черепів, щоб на квартиру вистачило? — швидко змінила тему господиня, відчувши, що суперниця далеко не така проста, як здавалося. Та й розумна до того ж… і, схоже, щиро закохана у Васю — це було видно неозброєним оком.
— Багато, Алевтино Петрівно, — чесно відповіла Аліса. — Але я не боюся роботи. До того ж Вася завжди мені допомагає. Ми з ним справжня команда. Тож вам не варто за нього хвилюватися.
Цими словами Аліса озвучила те, що давно крутилося на язиці у майбутньої свекрухи. Та уважно подивилася спочатку на дівчину, потім на сина — і зрозуміла: вона програла. Остаточно і безповоротно.
Алевтині Петрівні довелося прийняти факт: її хлопчик уже давно виріс і не потребує постійної опіки. Тепер у нього є Аліса… і з цим доведеться жити. І, як не дивно, жити з цим виявилося цілком можливо.
Звісно, звикання до невістки не було легким, але вже за пів року вони зіграли весілля. І хоч як бурчала Алевтина Петрівна про «вузькі стегна» невістки, Аліса народила здорового, міцного хлопчика — сина Артемія. Щоправда, чи дозволять Аліса з Васею зробити з Темочки «маминого синочка» — це ще питання. Час покаже.
