Меню ковзнуло по лакованому столу, наче хокейна шайба, і зупинилося просто на самому краю. Я встигла підхопити його в останню мить — стара звичка ловити все, що падає.
— Бабусю, тут дорого.
Голос офіціанта звучав не грубо, ні, швидше втомлено й зневажливо. Так зазвичай говорять із літніми людьми, яким нібито доводиться пояснювати очевидні речі.
— Чай — сто п’ятдесят, просто окріп.
Я підняла голову й поправила окуляри в роговій оправі.
Зовсім ще хлопець, на вигляд не більше двадцяти. На грудях пластикова табличка з ім’ям «Артем».
Сорочка білосніжна, накрохмалена так, що аж хрумтить, але манжети зсередини сірі. Погано відпираються. Або пральна машинка слабка, або порошок найдешевший бере.
На таке в мене око набите — тридцять років у громадському харчуванні не витравиш жодними грошима.
— Я читати вмію, Артеме, — тихо сказала я. — Принесіть мені, будь ласка, склянку теплої води і ось цей салат із качкою.
Артем закотив очі. Це був той самий жест, який роблять підлітки, коли мама просить одягнути шапку на морозі.
— Вода тільки в пляшках, Італія, триста, — сказав він і демонстративно подивився поверх моєї голови в зал. — Салат чекати сорок хвилин, у нас банкет.
У залі гудів кондиціонер, ганяючи по колу запах дорогих парфумів і смаженого м’яса. Десь у кутку дзенькнула виделка об фарфор.
Життя тут текло своїм звичним ходом. А я в цьому житті виглядала зайвою деталлю, як старе продавлене крісло посеред модного євроремонту.
На мені було моє улюблене пальто. Драп, ще той, радянський, вічний — такий, що зносу не знає.
Так, фасон давно не модний, і нижній ґудзик давно варто було б перешити, усе руки не доходять. Але гріло воно краще за будь-яку сучасну синтетику.
На колінах лежала сумка зі потертої шкіри. Ручки вже потріскалися, зате всередині стільки відділень, що вміщалося все моє життя.
Там були і таблетки від тиску, і квитанції за світло, і валідол, і фотографії онуків у прозорій кишеньці.
— Я почекаю, — спокійно сказала я, поклавши руки на стіл.
Суглоби нили, мабуть, до вечора зіпсується погода. Я машинально почала розтирати кісточку на великому пальці правої руки.
Ця звичка залишилася ще з тих часів, коли я сама носила важкі підноси по дванадцять годин на день.
Артем фиркнув, різко розвернувся на підборах і пішов, навіть не записавши замовлення у блокнот.
Я озирнулася довкола.
Ресторан «Венеція» був перлиною моєї мережі, ми відкривали його п’ять років тому. Я тоді особисто обирала ці штори — важкий оксамит, страшенні пилозбірники, але виглядають красиво.
А ось тюль брудний, зовсім сірий. Унизу, біля самого плінтуса, темна смуга пилу. Прибиральниця халтурить, ганчірку не виполіскує як слід.
Треба буде обов’язково сказати керуючому, бо це непорядок.
За сусіднім столиком сиділа молода пара. Дівчина щось весело щебетала, а хлопець не відривався від телефону.
На тарілці перед нею лежало майже неторкнуте різото. Воно ж остигає, стане зовсім несмачним. Даремно переводять продукти.
Усередині прокинулося звичне старече бурчання: «Навіщо стільки накладати, якщо не їси?»
Артем повернувся хвилин через двадцять, але води так і не приніс.
— Бабусю, ну серйозно, — він навис наді мною, мов шуліка. — Столик зарезервований.
Говорив він голосніше, ніж потрібно, привертаючи увагу сусідів.
— За пів години прийдуть люди, серйозні люди. Ідіть у млинцеву за рогом, там дешевше і швидше.
Усередині стало тісно й душно, як у переповненому автобусі в годину пік. Не через образу за себе — мені за нього стало соромно.
Дурний же. Молодий, дурний і злий від власної втоми.
— Артеме, — я розстебнула сумку, замок заїв, довелося смикнути сильніше. — А хто вас учив гостей зустрічати?
— Ой, тільки не треба лекцій, — він скривився. — У мене зміна дванадцять годин, ноги гудуть. Ви замовляти будете чи мені охорону покликати?
— Буду.
Я нарешті намацала те, що шукала на дні сумки. Це був не гаманець.
Гаманець у мене простий — там лише дрібні гроші на проїзд і знижкові картки продуктових магазинів.
Я дістала шкіряний футляр для візиток — подарунок сина на ювілей. І поклала на стіл картку.
Вона лягла на білу скатертину з глухим важким стуком.
Чорна, матова, із золотим тисненням. І з прізвищем власниці, вибитим великими літерами: ОЛЕНА ВОРОНОВА.
Спочатку Артем нічого не зрозумів. Він дивився на картку, наче баран на нові ворота. Потім перевів погляд на мене, потім знову на золоті літери.
Я побачила, як у нього сіпнувся кадик. Кров миттєво відлила від обличчя, ніби хтось висмикнув пробку у ванні.
Це була не просто банківська картка. Це була особиста картка засновниці холдингу.
«Венеція», «Тоскана», «Старий Дворик» — усі ці ресторани належали тій самій «бабусі» у старому драповому пальті.
— Воронова… — прошепотів він побілілими губами. — Олена Вікторівна…
— Води, Артеме, — повторила я тим самим спокійним голосом. — Теплої. І покличте, будь ласка, Ігоря Петровича.
Я зробила коротку паузу й додала трохи тихіше:
— Якщо він, звісно, не зайнятий «серйозними людьми».
Артем мимоволі відступив назад. Стегном зачепив сусідній стілець, і той різко скреготнув по паркету. У залі кілька людей невдоволено обернулися на звук.
Минуло менше хвилини — до мого столика вже не йшов, а майже біг Ігор Петрович, наш керуючий. Піджак на ньому був застебнутий не на той ґудзик, а лоб блищав від поту.
— Олено Вікторівно! — він зупинився за крок від столу, важко переводячи подих. — Ви… Чому не попередили?
Він нервово підбирав слова.
— Ми б усе підготували… Я б зустрів вас…
— Здрастуй, Ігорю, — я кивнула йому, наче старому знайомому. — Та ось зайшла подивитися, як у вас тут справи.
Я перевела погляд на вікно.
— Тюль брудний, Ігоре. Соромно.
— Виправимо! Негайно все замінимо! — він швидко дістав хустинку й витер мокрий лоб. — А Артем… Він новенький, стажер, просто вас не впізнав…
Артем стояв біля барної стійки, втягнувши голову в плечі. Тепер він нагадував настовбурченого горобця, якого загнали в кут дворові коти.
Мені раптом стало його шкода. Не зловтішно, а по-простому, по-бабусиному шкода. Дурний хлопець, ще життя не раз навчить його розуму.
— Звільняти не треба, — сказала я, дивлячись у його бік. — Звільнення — це надто легко.
Ігор Петрович завмер, чекаючи, що я скажу далі.
— Він нічого не зрозуміє, тільки ще більше озлобиться на весь світ.
— А як тоді вчинити?
— Нехай працює. Але не в залі. Переведіть його на мийку на місяць.
Я легенько постукала пальцем по столу.
— Нехай миє тарілки. Руками, Ігоре, не в машині. Щоб відчув, як пахне ця робота.
Ігор кивнув і швидко щось занотував у блокнот.
— І заодно навчиться прати сорочки, бо манжети в нього ганьба — дивитися боляче.
Я зітхнула й поправила сумку на колінах. Апетит остаточно зник.
— І ще, Ігоре. Сьогодні всім, хто зараз у залі, десерт за рахунок закладу.
— Зробимо.
— І чай. Нормальний чай, листовий, не з пакетиків. Скажеш, що це частування від господині.
— Зрозумів, Олено Вікторівно.
Я повільно підвелася зі стільця. Коліно різко відгукнулося болем, але я постаралася не показати цього.
— Салат із качкою з’їм удома, — пробурмотіла я тихо. — У мене там ще картопля з учорашнього вечора залишилася, з кропом. Смачніше буде.
Артем так і не підняв очей, коли я проходила повз барну стійку.
Він люто тер якусь вигадану пляму на стільниці. Тер швидко, безглуздо, туди-сюди. Руки у нього дрібно тремтіли.
На вулиці було свіжо. У повітрі стояв запах мокрого асфальту й вихлопних газів — звичний аромат міста, яке ніколи не засинає.
Я щільніше запахнула пальто. Ґудзик знову небезпечно тримався лише на одній нитці.
«Треба прийти додому і одразу пришити, — подумала я, крокуючи до автобусної зупинки. — А то відірветься, загублю, і такого самого вже ніде не знайду».
В автобусі було людно й гамірно. Якась повна жінка з важкими сумками штовхнула мене в бік.
— Куди преш, — втомлено буркнула вона.
Я лише усміхнулася.
— І вам доброго здоров’я, люба, — тихо відповіла я.
Жінка здивовано подивилася на мене, ніби хотіла щось сказати, але змовчала.
Я дивилася у темне вікно, де відбивалися вогні мого ресторану. Там, усередині, зараз люди їли безкоштовні тістечка.
А хлопець Артем, напевно, вже знімав свою білу сорочку, щоб одягнути гумовий фартух мийника.
На душі стало легко. Не від влади — ні. Просто від того, що все стало на свої місця.
Порядок наведено, справедливість відновлено.
Удома на мене чекав кіт Василь і охолола картопля на сковорідці. Треба буде підігріти, підсмажити з цибулькою — саме те.
Я відчинила двері своїм ключем, який завжди трохи заїдав у замку. Замок клацнув, впускаючи мене в знайомий напівтемний коридор.
Тут пахло корвалолом і старими книжками.
— Ваську, я вдома! — гукнула я у темряву.
На кухні звично загудів холодильник, ніби вітаючи господиню, і життя тривало далі.
