— Вам залишилося три дні, — лікар ховав очі, нервово смикаючи нижній ґудзик на явно чужому, завеликому халаті.
Я сиділа на жорсткій кушетці в цьому дивному орендованому кабінеті й розглядала його вуха — відстовбурчені, пунцові, як у школяра, що завинив. На пластиковому бейджі значилося: «Терапевт-онколог, К.М.Н.», а прізвище було сором’язливо замальоване маркером, ніби сам лікар не був певен у власному існуванні.
— Три дні? — перепитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів від сміху, який зрадницьки рвався назовні.
— Максимум чотири, — уточнило «світило науки», уникаючи зустрічатися зі мною поглядом і втупившись у запилений фікус. — Рідкісна форма. Тропічна лихоманка на тлі… е-е-е… загального виснаження нервового ґрунту, медицина тут, на жаль, безсила. Вам краще піти додому й привести справи до ладу, переписати майно, щоб родичам потім по інстанціях не бігати — це дуже виснажує скорботних.
Він повернувся до вікна, зображаючи трагічну скорботу, і халат кумедно натягнувся на його сутулій спині. З правої кишені, біліючи гострим кутом, стирчав конверт із логотипом «Енергозбуту» — той самий, на якому я вчора вранці записала список покупок: хліб, молоко, засіб для прочищення труб.
Я власноруч поклала цей конверт із п’ятьма тисячами рублів у барсетку своєму молодому чоловікові Віталику перед його виходом нібито на роботу. Якщо придивитися, під окулярами в роговій оправі безпомилково впізнавався Пашка — друг дитинства мого чоловіка, який працює аніматором у торговому центрі.
— Зрозуміла, — я важко зітхнула, підводячись із кушетки й поправляючи сумку. — Значить, три дні… Піду потішу чоловіка, він же так сподівався на спільну відпустку.
Пашка-лікар із полегшенням видихнув, і в його очах майнула суміш тваринного страху й передчуття поділу мого скромного гонорару. Я вийшла в коридор, де на банкетці сидів Віталик, опустивши голову в долоні, і його плечі ритмічно тремтіли.
Можна було подумати, що він ридає від горя, але я знала свого чоловіка пів року й розуміла — він перевіряє ставки на спорт.
— Ну що? — він підскочив, щойно я наблизилася, і його сухі очі забігали по моєму обличчю. — Що сказав лікар, прописав вітаміни чи санаторій?
Я витримала довгу, театральну паузу, якій позаздрив би сам Станіславський.
— Усе, Вітусику, це кінець.
— У сенсі? — він навіть не прибрав телефон до кишені, і екран продовжував світитися ставками.
— Три дні, — я шморгнула носом, зображаючи вселенську скорботу. — Рідкісна тропічна хвороба, організм відторгає життєві сили, і лікарі розводять руками.
Віталик схопився за серце, але зіграв цю сцену значно гірше за Пашку.
— Який жах! Ларо, як же так, ми ж тільки почали жити, а квартира, а дача… Ти ж не встигла оформити документи!
— Нічого не встигла, — я повисла на ньому всією своєю немаленькою вагою, змушуючи тягти мене до виходу. — Поїхали додому, коханий, я хочу провести останні години у своєму ліжку.
Ми їхали мовчки, і Віталик нервово вибивав пальцями по керму, явно підраховуючи в умі квадратні метри. Я бачила, як у його голові крутяться шестерні: три дні терпіння — і «трійка» в центрі плюс дача в Жаворонках стануть його законною здобиччю.
Наївний хлопчик думав, що одружився з самотньою жінкою бальзаківського віку, яка занудьгувала за любов’ю й ласкою. Але він забув, що одружився з головною бухгалтеркою з тридцятирічним стажем, а ми цифри відчуваємо нутром, а фальш — шкірою.
Удома я одразу лягла в ліжко й почала свій спектакль.
— Віталик, — покликала я слабким, умираючим голосом. — Мені холодно, принеси плед, той колючий, із комори.
Він приніс, але я примхливо скривилася: «Ні, не цей, інший, синій». Він приніс синій, але я знову відкинула його: «Він пахне пилом, лізь на антресолі».
Віталик, крекчучи й проклинаючи все на світі, поліз на драбину, а я спостерігала за ним з-під прикритих повік. Я ж знала, що він альфонс, ще коли ми познайомилися, але сподівалася, що він перебіситься й ми притремося.
— Віталик, — простогнала я, коли він спустився весь у павутинні й пилюці. — Я хочу пити, але не воду, а свіжовичавлений березовий сік із м’якоттю.
— Ларо, ти що? — він витріщив очі. — Де я тобі в жовтні березовий сік знайду, ще й із м’якоттю?
— Ну я ж помираю! — я пустила скупу сльозу. — Останнє бажання вмираючої дружини… Тобі шкода для мене такої дрібниці?
Він скрипнув зубами, але вдягнувся й пішов у ніч. Повернувся за дві години з банкою магазинного соку, в який накришив яблуко, намагаючись видати це за ексклюзив.
Я відпила ковток, скривилася й виплюнула в серветку.
— Не те, смак… нещирий, зовсім як твоя любов до моєї дачі.
— Що? — він напружився, мов гончак, що вловив здобич.
— Що з дачею робитимемо, кажу? Заросте ж бур’яном без мене, пропаде фазенда.
— Не хвилюйся, — він сів поруч і взяв мене за руку, його долоня була пітна й липка. — Я за всім пригляну, ти тільки папери підпиши, завтра нотаріуса викличу, щоб державі не відійшло, там податки грабіжницькі.
— Завтра… — я закотила очі до стелі. — Якщо доживу, звісно… Ох, як у боці кольнуло, Віталик, помасажуй п’ятку, ліву, ні, сильніше!
Він м’яв мені ногу пів години, а я лежала й думала, вибудовуючи план помсти чіткий і безжальний, як річний податковий звіт.
Ранок другого дня почався з моєї несамовитої паніки.
— Віталик! Я нічого не бачу! Темрява! — закричала я, щойно почула його кроки в коридорі.
Він увірвався до кімнати, на ходу натягуючи штани, з обличчям, сповненим надії.
— Як не бачиш? Зовсім осліпла?
— Зовсім, — підтвердила я трагічним шепотом. — Лише світла пляма в районі твого гаманця маячить.
— Чого? — не второпав він.
— Галюцинації, кажу, почалися. Віталик, мені страшно, я хочу сповідатися, але до церкви не дійду, клич нотаріуса і священника, будемо гріхи відпускати.
— Нотаріуса зараз приведу! — зрадів він так щиро, що мені навіть стало його трохи шкода. — У мене є знайомий, дуже швидкий спеціаліст!
За годину у вітальні вже сидів нотаріус — худющий тип із смикаючим кадиком, у якому я без зусиль упізнала продавця із салону зв’язку, де Віталик місяць тому брав кредит на айфон.
— Ось, — Віталик тицьнув мені ручку й папір. — Підпиши тут і тут, це дарча, щоб без тяганини все оформити.
Я взяла ручку, і моя рука затремтіла так сильно, що я ледь не вибила «нотаріусу» око.
— Не бачу рядків, — прошепотіла я. — Віталик, читай уголос, що там написано.
— Та тут стандартно… Квартира, дача, гараж, машина, рахунки… усе переходить коханому чоловікові.
— А кота? — різко запитала я, змінюючи тон.
— Якого кота? — розгубився Віталик, переглянувшись із подільником. — У нас немає кота.
— Васька! Мого уявного кота Василя, я не можу залишити його на вулиці, він пропаде!
— Лар, підпиши, купимо ми кота, будь-якого купимо!
— Ні! — я жбурнула ручку в кут кімнати. — Я згадала! Я ж не можу підписати дарчу!
— Чому? — хором перепитали Віталик і продавець телефонів.
— Бо квартира не моя.
Напруга в кімнаті згустилася настільки, що гучне бурчання в животі голодного «нотаріуса» пролунало як гарматний постріл.
— У сенсі… не твоя? — голос Віталика зірвався на переляканий фальцет.
— Я її програла в карти ще рік тому одному серйозному чоловікові. Він дозволив мені пожити, поки я… ну, здорова, а як помру — одразу забере. Там борг, Вітусику, мільйонів десять із відсотками набігло.
Віталик зблід і став кольору свіжої побілки на стелі.
— Ти… ти зараз жартуєш?
— Які жарти перед лицем вічності? — я трагічно заламала руки. — І на дачі… там теж проблема, там, розумієш, труп закопаний.
— Чий?! — зойкнув він.
— Та яка різниця? Головне, якщо поліція дізнається, посадять тебе як спадкоємця, тобі й відповідати доведеться.
Віталик поп’ятився до дверей, дивлячись на мене вже не як на вмираючу дружину, а як на тикаючу протипіхотну міну. Він вилетів із квартири разом із нотаріусом нібито покурити, а я підвелася й підійшла до вікна, спостерігаючи, як вони гарячково жестикулюють біля під’їзду.
Чудово, перший раунд за мною, але жадібність у ньому боролася зі страхом, і я знала, хто переможе. До вечора він повернувся п’яний і рішучий, із божевільним блиском в очах.
— Я дізнався, — заявив він із порога, ледве тримаючись на ногах. — Борги по картах не успадковуються, якщо грамотно відмовитися, а труп ми перепоховаємо, кажи, де копати!
Оце так поворот, треба було терміново підвищувати ставки.
— Віталик, — я сиділа на кухні й спокійно їла бутерброд із докторською ковбасою. — Почекай копати, мені тут лікар телефонував, той, вухатий.
Віталик завмер із відкритим ротом.
— Сказав, є один засіб, експериментальний, коштує дорого, але шанс є. Треба продати твою машину.
— Мою машину?! — заверещав він, уже по-справжньому хапаючись за серце. — «Тойоту»?!
— Ну не мою ж, моя давно в заставі. Віталик, ти ж мене любиш? Усього три мільйони треба, завтра зранку гроші мають бути в лікаря, інакше я помру.
Він дивився на мене, і в його очах точилася епічна битва бобра з ослом.
— Лар, ну… лікарі ж сказали, медицина безсила, навіщо гроші марно витрачати? Може, краще… гідно піти, а я тобі пам’ятник красивий поставлю?
Ось вона — правда, гола й неприваблива, як облуплена штукатурка в під’їзді.
— Пам’ятник, кажеш? — я незворушно дожувала ковбасу. — Із граніту?
— Із мармуру! Найкращого, італійського!
— Гаразд, іди спати, Віталик, ранок мудріший за вечір.
Уночі я не спала, слухаючи, як він хропе у вітальні, і акуратно збирала його речі. Труси до трусів, шкарпетки до шкарпеток, ігрову приставку, набір викруток, який він жодного разу не відкрив, — усе склала в три великі клітчасті сумки човника.
Настав третій день, день Х. Віталик прокинувся від дражливого запаху смаженої картоплі, прийшов на кухню, протираючи заспані очі, й завмер у дверях.
Я стояла біля плити в повному макіяжі, у новій сукні, яку купила тиждень тому. На столі парувала сковорідка з рум’яною картоплею й стояла банка з солоними огірками.
— Лар? — він кліпнув, не вірячи власним очам. — Ти чого встала, тобі ж лежати треба, сьогодні ж… третій день.
— А я передумала, — я усміхнулася йому широко й щиро. — Я вирішила не помирати.
— Як передумала? — він тупо витріщився на сковорідку, не в силі осягнути, що відбувається.
— Та так, лікар телефонував, Пашка, сказав, що аналізи переплутали. Це не в мене тропічна лихоманка, а в якогось туриста з Нігерії, а в мене просто алергія.
— На що? — машинально запитав він.
— На ідіотів.
Віталик роззявив рота, потім закрив, його обличчя пішло червоними плямами.
— На Пашку? Звідки ти…
— Вуха, Віталик, генетику не проп’єш, та й мій конверт із «Енергозбуту» в його кишені був надто помітний. Ти б хоч реквізит міняв, режисере погорілого театру.
Він почервонів так, що злився з моїми бордовими шторами.
— Лар, ти не так зрозуміла! Я хотів тебе… підбадьорити, це була шокова терапія, щоб ти життя цінувати почала!
— Я оцінила, дуже оцінила, особливо зворушливий момент про мармуровий пам’ятник.
Я підійшла до вхідних дверей і широким жестом розчинила їх. На сходовому майданчику сиротливо стояли три його сумки.
— Це що? — він переводив розгублений погляд із сумок на мене.
— Це твоя спадщина, забирай зараз, щоб нотаріуса зайвий раз не ганяти.
— Лар, ти мене виганяєш через дурний жарт? Мені ж нікуди йти!
— До Пашки йди або до мами, а квартиру я, до речі, не програвала, і на дачі тільки кроти закопані, але тобі там робити нічого.
Він спробував схопити мене за руку — знову цей липкий, неприємний хват, що викликав тремтіння огиди.
— Ти не маєш права, ми в офіційному шлюбі, я половину відсуджу!
— Вам залишилося три хвилини, — вимовила я крижаним тоном, кинувши погляд на таймер духовки.
— Я дам тобі фору, поки картопля не охолола, а потім викликаю наряд. У мене брат, ти забув? Майор Сергій Сергійович, він давно хотів із тобою познайомитися ближче, та приводу не було. А тут такий букет — шахрайство, спроба заволодіння чужим майном…
Віталик подивився на мене, і в моїх очах він не побачив ані любові, ані жалю, ані тіні сумніву. Лише холодний розрахунок досвідченої бухгалтерки, яка щойно звела дебет із кредитом і безжально викреслила збиткову статтю витрат.
Він мовчки схопив сумки, одна зачепилася за косяк, блискавка розійшлася, і на бетонну підлогу посипалися його різнокольорові шкарпетки. Він почав судомно їх збирати, повзаючи на колінах — жалюгідне, нікчемне видовище.
Я зачинила двері, і замок клацнув двічі, відтинаючи минуле.
Я притулилася чолом до холодного металу дверей, чекаючи сліз, але їх не було, лише дивовижне відчуття легкості, ніби я скинула з плечей рюкзак із камінням. Повернулася на кухню, поклала собі картоплі — хрумкої, з цибулею, як я люблю.
Віталик такого не їв, вічно сидів на модних дієтах і мені не дозволяв смажити, казав, що пахне жиром, а тепер пахло свободою й свіжим кропом. Я дістала телефон і набрала знайомий номер.
— Алло, Пашка? — сказала я в слухавку бадьорим голосом. — Це Лариса Сергіївна, передай своєму другу, що він забув зарядку від телефона, хай забере з смітника у дворі. І так, поверни мангал, паразите, інакше я твоєму головному лікарю розповім, як ти ночами в його халаті підробляєш.
Я натиснула відбій і з насолодою відкусила солоний огірок. Життя тривало, і воно обіцяло бути чортівськи приємним — без драм, без брехні й без акторів-аматорів, тільки я, смачна картопля і кіт Василь, якого я завтра ж заведу, обов’язково рудого й справжнього.
