— Ти ж розумієш, що тобі на дачі буде краще? — Юля не питала, вона стверджувала, водночас знімаючи мої книжки з нижньої полиці стелажа й складаючи їх у картонну коробку.
— Повітря, город, жодного міського пилу, а Артемкові потрібен простір, йому ж за рік до школи. Я дивилася, як томик Чехова летить у коробку, вдаряючись куточком об корінець Достоєвського.
— Юлю, це мої книжки і моя полиця.
— Це пилозбірники, Галино Сергіївно, у дитини може початися алергія. Ми тут шведську стінку поставимо.
Олег, мій син, сидів на кухні й робив вигляд, що надзвичайно зайнятий вивченням візерунка на клейонці. Йому було тридцять п’ять, виглядав на всі сорок, а поводився як п’ятирічний хлопчик, якого мама спіймала з цукеркою перед обідом.
— Олеже? — покликала я, не підвищуючи голосу.
Він здригнувся, але очей не підняв, продовжуючи колупати край столу.
— Мам, ну Юля ж по ділу каже, тобі там спокійніше буде. А ми іпотеку не тягнемо, ти ж знаєш.
— Знаю, тому ви живете в мене другий рік абсолютно безкоштовно.
— От саме! — Юля випросталася, обтрусивши долоні, й подивилася на мене, як на недолугу ученицю. — Ми сім’я, ми маємо допомагати одне одному, а ресурс повинен працювати на молодих.
Слово «ресурс» у її виконанні прозвучало як вирок. Для неї я була не людиною, а родовищем квадратних метрів.
— Квартира — це не ресурс, Юлечко, це мій дім.
— Був дім — стане база для онука! — вона посміхнулася, але очі залишилися холодними, мов крижинки. — Ви ж хочете добра єдиному онукові?
Артемко тим часом з вереском носився коридором, збиваючи кути й врізаючись у стіни. Йому було шість, він був галасливий, вогняно-рудий і абсолютно некерований. І ще він зовсім не був схожий ні на Олега, ні на мене, ні на мого покійного чоловіка.
— Я хочу добра всім, — повільно промовила я, намагаючись зберігати рівний тон. — Але виганяти мене з власного житла — це вже занадто.
— Ніхто нікого не виганяє! — сплеснула руками невістка. — Просто оптимізація простору: дача пустує, утеплена, газ є, живи — не хочу.
«Помирай — не заважай», — переклала я подумки її справжній посил.
— Мені треба подумати, — сказала я, підводячись із крісла.
— Думайте, — кивнула Юля, підштовхнувши коробку з книжками до стіни. — У вас часу до п’ятниці, в суботу приїдуть вантажники, я вже замовила.
Вона не питала згоди, просто ставила перед фактом, ніби я була предметом меблів. Я вийшла на кухню, де стояла нестерпна задуха.
Вікно було зачинене, хоча надворі панував теплий травень, але Юля панічно боялася протягів для Артемка. Я навстіж відчинила кватирку, і в обличчя вдарив потік прохолоди, змішаний із запахом вихлопних газів. Навіть цей міський смог був мені рідніший, ніж «свіже повітря» заслання, яке мені так турботливо готували.
Олег нарешті відірвався від споглядання клейонки.
— Мам, ти не ображайся, Юлька просто… енергійна, хоче як краще.
— Кому краще, синку?
— Ну… усім: Артемові, мені, тобі.
— А мені чим краще? Тим, що я на старість тягатиму воду з криниці, якщо насос зламається?
— Я буду приїжджати на вихідних, шашлики смажити!
Я подивилася на нього: м’яке підборіддя, бігаючий погляд — мій син. Я любила його, звісно, але зараз мені хотілося взяти мокрий рушник і добре його відшмагати. Як у дитинстві, коли він брехав, що не брав варення, тільки тепер ставки були вищі за банку з малиною.
— Олеже, а ти пам’ятаєш, яка в тебе група крові? — несподівано спитала я.
Він кліпнув, явно не очікуючи такого повороту.
— Чого? Друга, здається, а що?
— Нічого, просто згадала, як ти в дитинстві з гойдалки впав, нам переливання майже знадобилося.
— Ну так, друга позитивна, у тебе перша, у батька друга була.
— Вірно. А в Юлі?
— Третя, вона коли на права здавала, казала. Мам, до чого це?
— До розмови про оптимізацію, синку.
У кімнаті знову щось грюкнуло — Юля впустила стос журналів.
— Галино Сергіївно! — крикнула вона звідти. — Приберіть цей мотлох самі, або я викину на смітник!
Я стиснула край столу, поверхня якого була неприємно липкою. Юля ніколи не витирала стіл одразу, відкладаючи це на міфічне «потім». Це липке відчуття переслідувало мене всюди: на дверних ручках, на пульті від телевізора, у самому повітрі квартири.
Відчуття чужої, брудної присутності.
Я пішла до своєї кімнати, де в нижній шухляді комода, під стосом постільної білизни, лежав щільний білий конверт. Я отримала його вчора.
Усе почалося з банальної застуди Артема місяць тому, коли лікар попросив медичну картку й аналізи, а Юля була на манікюрі. Я знайшла картку Артема, побачила четверту групу крові й замислилася.
Біологію в школі я вчила добре й знала, що в батька з другою групою та матері з третьою може народитися дитина з четвертою. Теоретично все сходилося, цифри підозри не викликали.
Але мене зачепило інше — погляд.
Сусід із п’ятого поверху, Ігор Валентинович, рудий, галасливий чоловік, який нещодавно переїхав до нашого будинку, якось зіткнувся з Артемом у ліфті. Вони стояли поруч, дві копії: один великий, інший маленький. Той самий розріз очей, та сама форма вух, той самий неприємний, верескливий сміх.
Тоді я відмахнулася від цієї думки, списавши все на параною старої баби, яка не хоче ділитися квартирою. Але черв’ячок сумніву точив, не давав спокою.
І коли Артем укотре пив сік із моєї чашки — ще одна звичка, яку Юля заохочувала фразою «все спільне», — я не стала мити цей посуд. Я віднесла його до лабораторії й узяла зразок у Олега з його зубної щітки.
Це коштувало мені половини пенсії, але я мусила знати правду.
Я дістала конверт — щільний, трохи шорсткий папір приємно холодив пальці. Усередині були не емоції й не чиїсь слова, а сухі факти. Документ. А цифри, як відомо, не брешуть.
У п’ятницю ввечері Юля раптом вирішила влаштувати вечерю й навіть приготувала курку з картоплею — подія майже виняткова, бо зазвичай готувала я або ж вони замовляли доставку. Вона назвала це «прощальною вечерею», фактично святом мого виселення.
— Ну, за нові починання!
— Галино Сергіївно, ви ще дякуватимете — там природа, пташки співають.
Артем сидів поруч і старанно розмазував кетчуп по тарілці.
— Ба, а ти мені планшет залишиш?
— Навіщо тобі мій старий планшет, Артеме?
— Мама сказала, ти все одно в ньому нічого не розумієш, а мені для ігор підійде.
— Устами младенца!
— І справді, Галино Сергіївно, навіщо вам там інтернет? Відпочинете від інформації.
Олег мовчки жував, дивлячись у тарілку й уникаючи мого погляду.
— Смачно, мам?
— Пересолено.
Юля демонстративно закотила очі.
— Вам ніколи не догодиш. Де ключі від дачі? Завтра зранку повеземо ваші речі.
— Речі нікуди не поїдуть.
Вона застигла з виделкою в руці.
— Тобто? Грузчики вже оплачені, тариф без повернення.
— Нехай везуть твої речі, Юлю. І Артема.
Метал різко дзенькнув об фарфор.
— У вас що, старечий маразм? Ми ж домовилися.
— Ти домовилася сама з собою.
— Олег! Скажи їй!
Син розгублено підняв очі.
— Мам, ну навіщо ти починаєш? Ми ж усе вирішили.
Я витягла конверт із кишені халата й поклала його просто на пляму від кетчупу.
— Читайте.
— Що це? Заповіт? Рано зібралися, ви нас ще переживете.
— Читай уголос, Юлю.
Вона розгорнула аркуш. Спершу — байдужість, потім нерозуміння, а далі шию залило червоними плямами.
— Це що за нісенітниця? Ви підробили?
— Що там? — Олег потягнувся до паперу.
— Нічого! Дурня якась!
Я перехопила лист і розгладила його перед сином.
— Ймовірність батьківства — нуль відсотків. Нуль, Олеже.
Він зблід.
— Як… нуль? А Артем?
— Спитай у дружини. І в сусіда Ігоря Валентиновича — надто вже сміх у них схожий.
У кімнаті стало тихо.
— Ти збожеволіла, стара відьмо! Ти все підробила!
— Я хотіла, щоб мій син виховував рідну дитину, а не чужу.
— Олег, не слухай її! Це помилка!
— Помилка? Юлю… але в нього й справді вуха як у Ігоря.
— Ти що, дурень?! Ти віриш паперу, а не мені?!
— Ти мені брехала.
— Це було лише раз! Ми посварилися!
— Один раз довжиною в сім років.
Юля задихалася від злості.
— Квартира все одно наша! Ми тут прописані!
— Артем зареєстрований тимчасово. Термін спливає за місяць. А ти тут не прописана.
Я подивилася їй просто в очі.
— Собирай вещи, дорогая, чужим детям я ничего не должна.
Вона кліпнула, ніби отримала ляпаса.
— Речі збирай. Грузчики ж замовлені? Ось і прекрасно — адресу змінюй.
— Олег! Ти дозволиш їй вигнати твого сина?!
Олег повільно підвівся.
— У мене немає сина, Юлю. У мене є тільки мама.
Для неї це був удар. Для мене — гірка, але перемога.
— У тебе година. Потім міняю замки. Слюсар уже чекає.
— Ви чудовиська! Нам тут не раді!
Вона металася квартирою, кидала речі в сумки, хапала все підряд.
— Пульт поклади.
Вона жбурнула його на диван.
— Подавись своєю квартирою!
— Зате в чистоті.
Коли двері за ними зачинилися, квартира ніби зітхнула. Стало тихо. Просторо. Олег стояв біля вікна.
— Мам… як так?
— Так буває, сину. Добре, що правда відкрилася зараз.
— Я його любив.
— Знаю. Це мине.
Я зібрала зі столу залишки вечері й викинула їх разом із тарілкою. Потім узяла ганчірку, гарячу воду, мило й довго терла поверхню, стираючи липкі плями та сліди чужої присутності. Дерево ставало чистим, теплим, своїм.
Олег зайшов на кухню.
— Мам, є щось поїсти? Нормальне?
— Немає.
— І що робити?
Я взяла телефон.
— Замовляй піцу. Тільки не гавайську — пепероні.
— І пива?
— І пива.
Я вперше за довгий час могла витягнути ноги під столом, не натикаючись на іграшки. Усередині було спустошення, але це був мій простір. Повітря пахло не чужими парфумами й не дитячою присипкою, а вечором і старим деревом. Не гучна свобода — просто спокій.
— Мам, ти справді викликала слюсаря?
— Авжеж. Дзвінок не працює — він уже стукає. Іди відчиняй.
Життя тривало. Але тепер — за моїми правилами. І в моєму домі більше не було місця для чужих людей.
