Рита вважала, що батько зрадив і покинув їх із мамою, але в 12 років дізналася, хто насправді зруйнував їхню сім’ю.
Дівчина сиділа у своїй кімнаті, виконуючи домашнє завдання, коли мама з бабусею знову почали стару розмову. Неблагополучний батько був улюбленою темою для нескінченних обговорень, хоча аліменти він сплачував справно.
Бабуся Елена Андріївна любила згадувати, яким негідником був зять, як підло він вчинив із її донькою, покинувши її ще до народження Рити та закрутивши роман із якоюсь випадковою жінкою. Усі чоловіки, які колись не сподобалися бабусі, неминуче порівнювалися з цим «зрадником».
Юля, мама Рити, підтримувала скарги матері та наводила приклади зі свого короткого сімейного життя з Артуром. Відтоді вона боялася серйозних стосунків, не довіряла чоловікам і була впевнена, що дитина тільки відлякає потенційного партнера.
За свої 12 років Рита наслухалася чимало поганого про свого батька, але не поспішала думати про нього так само. Вона бачила його лише на фото, і то випадково. Розуміючи характер бабусі, дівчинка не зізналася, що знайшла світлину у мами. Іноді вона нишком дивилася на фото, шукала знайомі риси, потім підбігала до дзеркала, намагаючись побачити схожість із ним. Їй хотілося бути ближче до цього чоловіка, зрозуміти, ким він є.
Запитання про батька завжди замовчувалися або різко обривалися. Бабуся казала:
— Краще взагалі без батька, ніж із таким, як твій! Пам’ятай моє слово.
Але Рита не могла зрозуміти, чим її мама чи вона сама могли так сильно розчарувати цього чоловіка, щоб він їх покинув.
Одного разу, підслуховуючи розмову бабусі, яка тихо розмовляла з мамою, дівчинка почула несподівану новину. Її батько перебуває зараз у їхньому селі.
— Примчав цей непутящий. Слідкуй, щоб Рита його не побачила, — говорила бабуся. — Нічого їй знайомства заводити. Добром це не закінчиться.
— Мам, ну скільки можна?! Я доросла жінка! Не треба мене лякати, — відповіла Юля, намагаючись зберігати спокій. — І досить вже читати мені моралі.
— Ох, бачив би тебе твій батько — за косу б відтаскав! — продовжувала бабуся, відкинувшись у кріслі.
Рита стояла біля дверей, затамувавши подих. Почуте її здивувало, але ще більше пробудило бажання дізнатися правду.
Відтоді Рита втратила спокій. Йдучи зі школи, вона вдивлялася в кожне чоловіче обличчя, у кожну тінь попереду, сподіваючись побачити того, кого чекала. Матері вона не зізналася, що підслухала її розмову з бабусею, робила вигляд, ніби їй байдуже, про що говорять люди навколо.
— Моя мама каже, що бачила твого батька в магазині, — повідомила однокласниця, уважно вдивляючись у Ритині очі. — Каже, він зовсім не змінився. Такий же гарний, як і в молодості. Вони колись разом у компанії гуляли. Усі дівчата хотіли з ним зустрічатися, а він тільки до твоєї мами на мотоциклі вечорами їздив. Ти його вже бачила? Ну як? Розповідай.
— Ні, не бачила, — відповіла Рита, відвернувшись, поки її серце гучно калатало.
Вона не сказала більше нічого, але всередині зростала надія на скору зустріч із батьком.
— А чому вони розійшлися? Ти не знаєш? Мама казала, що в них було велике кохання, — продовжувала однокласниця.
Рита не витримала й вийшла з класу. Увесь залишок перерви вона провела на іншому поверсі школи.
Юлія, її мама, ніколи не говорила про колишнього чоловіка добре. Лише сварила його і злилася, коли Рита щось про нього запитувала. Важко було повірити в «велике кохання», коли людину так ненавидять. Але чим він заслужив таку злість?
Після уроків Рита сиділа на шкільному стадіоні й спостерігала, як хлопці грають у футбол. Їй не хотілося повертатися додому, хоча ставало прохолодніше, і мама могла почати хвилюватися. Позаду раптом почулася розмова. Обернувшись, вона побачила чоловіка, що йшов зарослою стежкою, тримаючи телефон у руці. І ось він поглянув на неї.
Це був її батько.
Рита раптово підскочила на ноги. Артур, її тато, теж зупинився. Нарешті вони зустрілися. Рита хотіла щось сказати чи побігти до нього, але ноги не слухалися, а язик ніби занімів. Вона невпевнено ступила вперед, але в цей момент із трави вибігла маленька дівчинка років чотирьох, тримаючи у руках різьблене листя.
— Татусю! Татусю, подивись! — закричала вона тоненьким голоском.
Рита застигла, зніяковіла, а потім стрімко втекла в інший бік.
Удома дівчинка почувалася розбитою. Її мама й бабуся одразу помітили, що з нею щось не так. Але Рита запевнила, що все добре. Вона швидко поїла й зачинилася у своїй кімнаті.
Зробити уроки було складно — думки зосередилися на побаченому. Їй важко було прийняти, що мама і бабуся, можливо, мали рацію. Вона завжди сподівалася, що одного дня познайомиться з батьком, дізнається правду про їхнє минуле. Але тепер вона зрозуміла, що він ніколи про неї не думав. Його увага й любов були повністю віддані іншій доньці.
У школі справи теж йшли кепсько. Новий класний керівник, Світлана Володимирівна, помітила, що Рита стала байдужою до навчання. Після кількох зауважень від інших учителів вона вирішила поговорити з дівчинкою.
— Рито, зайди до мене після уроків, — попросила вона лагідно.
Рита неохоче прийшла до кабінету, очікуючи чергової нотації. Але Світлана Володимирівна не стала на неї тиснути. Вона м’яко сказала:
— Якщо тебе щось турбує, ти можеш мені довіритися. Я готова допомогти.
Рита подякувала, але нічого не розповіла.
— Я чула, що в тебе минулого тижня був день народження, — продовжила вчителька й дістала з шафи книгу з гарною обкладинкою. — Це тобі. Сподіваюся, ми подружимося.
— Ого! — вирвалося у Рити. — Звідки ви знали? Я хотіла таку, але ніде не могла знайти. Дякую вам!
Цей подарунок хоч трохи відволік дівчинку від сумних думок. Світлана Володимирівна ставала для неї все ближчою людиною. Рита вирішила не розповідати вдома про цей випадок, зберігши його в секреті.
У суботу мама Юлія підняла доньку раніше, щоб та зайнялася прибиранням, а потім допомогла бабусі з приготуванням їжі.
— Учора я зустріла твою нову вчительку. Вона сказала, що хоче завітати до нас у гості. Тому сьогодні наводимо лад у домі, щоб мені не було соромно. Я піду по продукти, а ти тут старайся швидше, — сказала мама, поцілувала доньку в щоку й вирушила на ринок за свіжими продуктами.
Світлана Володимирівна була зовсім не схожа на інших учителів. Вона справила на Риту величезне враження. Дівчинку тягнуло до неї. Хотілося розмовляти, ділитися секретами, розповідати про те, про що вдома вона не наважувалася навіть згадувати, бо боялася, що її насварять.
Жінка в простому повсякденному одязі, а не в строгому діловому костюмі, здавалася Риті набагато приємнішою. Навіть бабуся Лєна, яка завжди була суворою, розговорилася з гостею й трохи пом’якшилася. Час, проведений зі Світланою Володимирівною, минув непомітно.
Допивши чай із принесеним тортом, гостя щиро подякувала родині за теплий прийом, смачний обід і доброзичливу атмосферу. Наостанок вона похвалила Риту, назвавши її кмітливою та доброю.
Юлія поклала гості з собою тефтелі з підливою, яких залишилося вдосталь, і шматок торта. Провела її до дверей, а бабуся з онукою залишилися прибирати зі столу.
Рита пішла до своєї кімнати й почала розглядати подарунок учительки. Вона ще не почала читати книгу, але гортаючи її, вдихала запах свіжих сторінок. Раптом із кухні почувся дзвін, а потім бабуся почала голосно сваритися. Дівчинка вибігла в коридор і побачила, як мама поспішила до бабусі.
— Мам, що сталося? Тобі погано?
— Бабусю? Що сталося?
Юлія почала обмацувати матір і намагалася посадити її на стілець, але бабуся супилася і пручалася.
— Знаєш, що мені зараз Людка сказала? Заглянула і з єхидною посмішкою питає: «І що, пригріли змію? Це ж нова Артурова дружина». Я як черпак витирала, так ледве не кинула в нахабу! Ось пліткарка стара! Тепер же по всьому селі рознесе. А ця Світлана… щоб її…
— Тихіше, мамо. Рита почує.
А Рита вже ковтала сльози. Вона озирнулася і сердито поглянула на розкриту на ліжку книгу. Дівчинка хотіла кинути її у вікно, щоб вона загубилася в траві. Вона відчула зраду. Її обдурили. Їй не сказали правду. Їй посміхалися, наближалися, а потім ось таке… Їй здавалося, що вона знайшла надійну людину, яка розуміла її, якій могла довіритися, трохи побешкетувати і залишитися непокараною. Рита була розбита. Всі дорослі навколо неї — злі. Вони постійно щось приховують і брешуть.
Наступного ранку Рита вирушила до учительської, де застала Світлану Володимирівну. Вона попросила залишити її з ученицею наодинці.
— Візьміть, — дівчинка простягнула книгу. — Навіщо ви мені збрехали? Ви ж хотіли стати друзями, а самі живете з моїм татом. У вас навіть є донька! Він її любить, а про мене навіть не згадав.
— Риточко, мила моя, твій тато ніколи тебе не забував. Він тебе любить, повір. Ми й переїхали сюди лише для того, щоб тато міг бути ближче до тебе.
Жінка притягнула дівчинку до себе і обійняла. Її голос тремтів.
— Він писав тобі постійно. На кожне свято надсилав листівки та гроші, щоб мама купила тобі щось гарне або смачне. Ще до знайомства зі мною. Він і досі пише, мила. Він завжди пам’ятав про тебе. Але відповідей ніколи не отримував.
Рита кивнула головою й заплакала, дозволивши учительці втішити її. Вдома вона підійшла до матері з бабусею і прямо запитала:
— Я знаю, що тато завжди писав мені листи, а ви ніколи не розповідали мені про це. Чому? Де вони? Чому ви завжди мені брехали? Ви казали, що тато поганий, а він мене любить, виявляється.
Юлія розгубилася, не знаючи, що відповісти доньці. Вона теж не розуміла, про що йдеться.
— Які листи? Я жодного листа не бачила!
Юлія подивилася на матір і все зрозуміла.
— Мамо…
— Що — мамо? Ну хто ще мав тебе від цього негідника відвадити? Потрібні нам були його листівки? Я всі до єдиної спалила. Самі жили, своїми силами виховували дитину. А твій Артур — гульвіса. Усе про випивку й гулянки думав. Скільки дівок навколо нього вилося? Навіщо він тобі з животом здався? Він би й так тебе покинув.
— Що ти наробила, мамо?! Що ти наробила…
— Я ще в пологовому йому сказала, що він тобі не пара. У нього таких, як ти, десяток було! І всі безсоромні, прости господи. Батько з нього був би ніякий. Лише нерви тріпав би своїми зрадами.
Юлія закрила рота руками. Усе в її голові стало на свої місця. А вона ж вірила матері. Сама винна, що дозволила свого коханого очорнити.
— Тобто… Тобто Артур приїжджав до мене в пологовий поглянути на нашу крихітку? Донечко! Донечко, чуєш, тато тебе ніколи не залишав. Він хотів твого народження!
Жінка взяла дівчинку за руку й потрясла.
— Чуєш?! Ти йому потрібна! У тебе чудовий тато!
Єлена Андріївна незадоволено подивилася на доньку й онуку.
— Нам не потрібен такий зять. Ні тоді, ні зараз. Хіба нам було погано всі ці роки?
Юлія більше не говорила з матір’ю, але та сама прийшла до неї й у всьому зізналася. Стільки щасливих років вона відібрала у доньки, переконуючи в тому, що Артур її не гідний. А онуку позбавила батька. Жінка вислухала матір, але правда була такою важкою, що за один день неможливо було все пробачити й відпустити.
Рита побігла до школи, вірячи, що її стосунки зі Світланою Володимирівною тепер стануть міцнішими. Після уроків вона несміливо постукала в кабінет.
— Добрий день.
— Рито, це ти? Заходь. Щось сталося?
— Можу я забрати книгу назад? Я ще жодної сторінки не прочитала. Лише картинки дивилася.
— Звісно, тримай! — усміхнулася жінка.
— Я рада, що мій тато зустрів таку жінку. Дякую, що допомагаєте нам.
Того вечора Юлія вперше погодилася піти на побачення з чоловіком, який їй подобався, але якого мати постійно обмовляла. А Рита, за запрошенням Світлани Володимирівни, вирушила знайомитися з батьком і сестрою. Лише Єлена Андріївна з незмінно кислим виразом обличчя залишилася вдома одна.
