Субота починалася зі звичного ритуалу, відпрацьованого роками.
Андрій стояв біля розчиненого багажника свого позашляховика, акуратно складаючи порожні полотняні мішки поверх ящика з інструментами. Його згорблена спина в старій вітрівці виражала вселенську скорботу й готовність до важкої праці на благо матінки.
— Лен, ну я поїхав, не нудьгуй тут без мене. — Він навіть не озирнувся, перевіряючи замки на сумці. — У мами паркан зовсім завалився, треба стовпи міняти, та й підгортати вже час, поки дощі не зарядили.
Я стояла біля вікна, стискаючи в руці чашку з гарячим напоєм так сильно, що пальцям стало боляче.
— Звісно, їдь, свята справа. — Мій голос звучав рівно, як гул працюючого холодильника. — Мамі привіт передавай, хай береже себе.
Він поспіхом кивнув, грюкнув багажником — і за хвилину його машина зникла за поворотом дачного селища. Ось уже п’ять років він щовихідних їздить «копати картоплю» до матері в село Соснівка.
У будь-яку пору року, за будь-якої погоди він зривається туди, зображаючи зразкового сина й героя праці.
Я поставила чашку на стіл, коли в передпокої вимогливо задзвонив мобільний телефон. На екрані висвітилося ім’я моєї давньої подруги Наталі, яка вже цілу вічність працювала в паспортному столі.
— Ленка, ти просила пробити дані по свекрусі для оформлення тієї субсидії, пам’ятаєш? — Голос Наталі був дивним, збитим, ніби вона бігла. — Слухай, я перевірила тричі по всіх реєстрах, база не може брехати.
— Що там, борги з податків вилізли? — Я байдуже перебирала рахунки за електроенергію, не чекаючи підступу.
— Лен… Твоя свекруха, Зінаїда Петрівна, померла п’ять років тому, свідоцтво видано в травні дев’ятнадцятого.
Підлога під ногами хитнулася, мов палуба катера в шторм, і мені довелося вхопитися за спинку стільця.
— Як померла? — Питання вирвалося саме собою, дурне й безглузде у своїй наївності. — Андрій же до неї їде просто зараз, везе ліки й продукти.
— Не знаю, що і кому він там возить, подруго. — Наталя говорила жорстко, відтинаючи мої ілюзії. — Але за адресою в селі Соснівка тепер прописана якась Грачева Поліна, двадцять п’ять років, і троє неповнолітніх дітей.
У вухах зашуміло, кров прилила до обличчя, але я змусила себе дихати рівно. Молода жінка, двадцять п’ять років — і одразу троє дітей?
Він п’ять років приховує смерть матері, щоб утримувати другу сім’ю на стороні?
Я подивилася на ключі від своєї машини, що лежали на тумбочці в передпокої. Люті не було — було відчуття, ніби мене з розмаху занурили в крижану ополонку.
Стережися, мічурінець, я їду допомагати з урожаєм.
Дорога до Соснівки зайняла дві години, які я провела в повному вакуумі, не вмикаючи радіо. В голові крутилася одна й та сама картинка: доглянутий будиночок, гамак у саду й довгонога дівиця, що подає моєму чоловікові запітнілий келих.
Я очікувала побачити ідилію, любовне гніздечко, збудоване на моїх нервах і нашому сімейному бюджеті.
Реальність вдарила по барабанних перетинках, щойно я заглушила мотор біля знайомих зелених воріт. Це був не будинок відпочинку — це була філія божевільні.
Паркан і справді був новий, високий, з дорогого профнастилу, але за ним не було чути ані птахів, ані шелесту листя. Звідти долинав багатоголосий, безперервний, вібруючий виття, від якого зводило зуби.
Я смикнула хвіртку, але вона виявилася замкненою зсередини.
Обійшла ділянку з боку старого саду, де кропива й лопухи стояли по пояс. Ні картоплі, ні грядок, ні парників тут і близько не було. Лише витоптаний до землі газон і гори різнокольорового пластику — зламані іграшки, деталі конструктора, якісь ванночки.
Я підкралася до вікна веранди, скло якого дрібно тремтіло від шуму.
Всередині горіло яскраве, нещадне світло, що освітлювало кожен кут розгромленої кімнати. Посеред приміщення, заваленого речами так, що підлоги не було видно, стояла дівчина.
Вона зовсім не скидалася на фатальну розлучницю чи хижачку, що полює на чужих чоловіків. Це була виснажена тінь у брудному халаті, з сірими колами під очима й збитим у ковтун волоссям.
Навколо неї, мов зграя маленьких піраній, повзали троє однорічних карапузів, абсолютно однакових на обличчя.
Вони кричали так, що мені заклало вуха навіть крізь подвійний склопакет.
Дівчина притискала до вуха телефон і кричала, намагаючись перекрити цей ультразвук:
— Тату! Ну ти де, ти обіцяв бути годину тому! Вони всі троє обкакались одночасно, я більше не можу! Вези суміш і серветки, у нас усе скінчилося, тату, швидше!
«Тату?»
Пазл у моїй голові клацнув, складаючись у зовсім іншу, неочікувану картину. Отже, не коханець і не герой-спокусник.
Отже, «татусь» мимоволі, благодійник, що приховує гріхи молодості.
До воріт під’їхав знайомий позашляховик, шарудячи шинами по гравію. Я відступила в тінь розрослого куща жасмину, щоб мене не помітили завчасно.
Рука намацала біля стіни сараю держак лопати — старої, з облупленою фарбою.
Андрій вийшов з машини, і вигляд у нього був безкінечно далекий від романтичного. В обох руках він тягнув величезні, промислові упаковки підгузків, а на плечі висіла сумка, набита банками з дитячим харчуванням.
Він виглядав як в’ючна тварина, загнана до напівсмерті, але покірно тягнуча лямку далі. Хвіртка дзенькнула, він зайшов у двір, ледь не спіткнувшись об кинутий триколісний візок.
— Полю, я приїхав! — крикнув він з приреченістю засудженого на каторгу.
Я вийшла зі свого укриття, перехоплюючи лопату зручніше.
— Ну, здрастуй, агроном.
Андрій здригнувся всім тілом, ніби його вдарило струмом, і пакунок із підгузками з глухим, чмокаючим звуком гепнувся в осінню багнюку.
— Лено?! — Його очі розширилися, перетворившись на два білі блюдця.
— Вона сама. Приїхала допомогти тобі з важкою працею. Дивлюся, врожай цього року вдався на славу — одразу в потрійному розмірі? — я кивнула на вікно, звідки не вщухав пронизливий рев. — І мама у тебе якось підозріло помолодшала та зовнішність змінила.
— Лено, це не те, що ти думаєш, дай мені все пояснити! — Андрій відступив назад, виставивши перед собою вільну руку. — Прибери лопату, будь ласка!
— П’ять років, Андрію, ти брехав мені просто в очі. — Мій голос був тихим, але якимось дивом перекривав навіть дитячий крик. — П’ять років ти ховав живу матір у своїх байках, аби їздити сюди?
На ґанок вискочила та сама Поліна, тримаючи в одній руці дитину, а в іншій — згорнуту брудну пелюшку.
— Тату! Хто це?! — вона верещала на межі істерики. — Це твоя дружина? Та сама мегера, про яку ти розповідав, що кроку ступити не дає?!
— Мегера?!
Я повільно зробила крок уперед, смакуючи мить. Андрій притиснувся спиною до металевого паркану, усвідомлюючи, що тікати нікуди.
— Ну що ж, любі мої. Зараз я вам таку генеральну прополку влаштую — мало не здасться.
— Лено, стій, не чіпай її! — закричав чоловік, прикриваючи собою дівчину. — Це моя донька!
Я завмерла, відчуваючи, як холодний держак лопати впивається в долоню.
— Яка донька, Андрію? У нас один син, Денис, і йому двадцять років.
— Це… це було до тебе, до нашого весілля, помилка молодості. — Андрій тараторив, ковтаючи слова, піт котився по його обличчю великими краплями. — Я сам не знав, клянуся, мама перед смертю зізналася й адресу дала.
Він важко дихав, ніби після марафону, витираючи лоба рукавом.
— Я приїхав тоді, п’ять років тому, коли мами не стало. А тут Поліна — зовсім сама, її мати теж померла, жила в розвалюсі. Я пожалів, почав допомагати, будинок ось звів, паркан поставив, поки вона вчилася.
Поліна раптом перестала верещати й голосно, навзрид, розплакалася, розмазуючи туш по щоках.
— А рік тому той… її залицяльник утік, щойно дізнався про трійню. — Андрій махнув рукою в бік дому. — Лено, я не міг їх кинути, вони б з голоду померли! Трійня — це пекло, я приїжджаю, щоб вона хоча б три години поспала!
— Я б без нього здохла! — вила Поліна, притискаючи до себе дитину. — Він тут не відпочиває! Він підлогу миє, памперси міняє, ночами їх гойдає, поки спина не відвалиться!
Я дивилася на чоловіка, на його посіріле обличчя, мішки під очима й тремтячі руки.
— Тобто… — я повільно опустила лопату на землю. — Ти всі вихідні не з коханкою байдикуєш, а міняєш памперси трьом немовлятам?
— Так! — голос Андрія зірвався на фальцет. — Лено, це каторга, я мрію в понеділок піти на роботу, щоб просто посидіти в кріслі! Але ж це рідна кров, мої внуки.
Він замовк, винувато опустивши голову, чекаючи вироку.
Я перевела погляд на дітей, що надривалися, на бліду, виснажену Поліну, яка ледь трималася на ногах від утоми. Підозри у зраді зникли, натомість прийшло дивне, холодне усвідомлення.
Він не зрадник у тому брудному сенсі, який я собі намалювала. Він просто боягуз і слабак, що взяв на себе непосильний тягар і тягне його нишком.
— То я, виходить, сувора? Мегера, якій не можна сказати правду? — перепитала я крижаним тоном.
Я впевнено підійшла до Поліни, яка перелякано відсахнулася до стіни, й забрала з її рук крикливе немовля — важкого, гарячого хлопчика.
Звично притисла його до плеча, поплескала по спинці — і дитина, здивувавшись зміні рук, стихла.
— Ну що, дідусю Андрію. Вітаю, ти влип по-крупному.
— У сенсі? — чоловік відірвався від паркану, часто кліпаючи. — Ти… ти подаєш на розлучення?
— Та ще чого. — я фиркнула, поправляючи повзунки на малюкові. — Розлучення — це занадто легкий вихід для тебе і занадто затратний для мене.
Я повернулася до Поліни, дивлячись їй просто в заплакані очі.
— Так, дівчинко. Дитину — швидко в манеж. Сама — марш у душ і спати, чотири години тебе й гарматами не розбудять.
Вона кліпнула очима, не вірячи своєму раптовому щастю.
— А ви?..
— А я вступаю в права бабусі, тимчасово виконуючої обов’язки.
Я глянула на чоловіка, який і досі стовпом стояв посеред двору.
— Чеши на кухню, Андрію. Суміш грій, і щоб вода була рівно тридцять сім градусів.
— А ти? — з боязкою надією спитав він, піднімаючи впалі памперси.
— А я зараз подзвоню нашому синові Денису. Він якраз просив грошей на новий ігровий комп’ютер. Хай приїжджає, буде «копати картоплю» разом із тобою — корисно для моторики.
Андрій зблід іще дужче, уявивши цю зустріч.
— Лен, може, не треба Дениса вплутувати?
— Треба, Федю, треба. — жорстко відрізала я. — І, до речі, Андрію, слухай уважно.
— Що?
— Раз ти тепер офіційно багатодітний дід, я забираю твою зарплатну картку у своє повне розпорядження.
— Навіщо? — пискнув він.
— Дітям потрібні нормальні ліжечка й потрійна коляска, а не цей мотлох з базару. А мені — компенсація за моральну шкоду й витрачені нерви. Я давно хотіла шубу й тиждень у санаторії, в повній самоті та спокої.
Я легенько погойдала засинаюче немовля.
— А ви тут… копайте, поки сонце високо. І щоб до мого повернення з відпустки город був реально перекопаний. Інакше я розповім усім твоїм друзям у лазні, що ти не крутий бізнесмен, а головна нянька району.
Андрій покірно підхопив сумки й поплентався до дому, зігнувшись під вагою свого подвійного життя.
Я вдихнула осіннє повітря, яке пахло не багаттям і листям, а дитячою присипкою та скислим молоком.
Тепер цей хаос став керованим, і пульт управління був у моїх руках.
За місяць я сиділа на веранді свого дому, кутаючись у нову норкову шубу, попри плюсову температуру. Телефон пискнув — прийшло повідомлення з банку про надходження коштів із картки чоловіка.
Слідом надійшло фото: Андрій і Денис, брудні, але задоволені, котять перед собою величезну тримісну коляску.
Я усміхнулася й відпила гарячої кави. У кожного в цьому житті має бути свій хрест, і Андрій свій, здається, нарешті полюбив.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно.
