— Іди геть, діду, не псуй фасад. Тут пристойні люди ходять, — охоронець у блискучому костюмі ліниво штурхнув ногою старий шмат картону, на якому сидів чоловік.
Старий не відповів. Лише щільніше запахнув потерте пальто, яке колись, у зовсім іншому житті, було кашеміровим. Його вузлуваті, забруднені пальці міцно стискали стару шкіряну теку — єдину річ, яку він не пропив і не продав за довгі роки поневірянь.
Повз проходили люди. Дорогі парфуми змішувалися із запахом бензину та свіжозвареної кави. Це був самий центр міста, вхід до головного офісу найбільшого холдингу «Атлант».
До будівлі під’їхав сліпучо-білий позашляховик. Охоронці миттєво випросталися. З машини вийшов чоловік років п’ятдесяти — підтягнутий, із холодним поглядом і сріблом на скронях. Андрій Вікторович, очільник холдингу, поспішав на засідання ради директорів.
Він майже пройшов повз безхатченка, коли раптом погляд зупинився на тій самій теці. На зношеній шкірі ледве помітно виблискував тиснений герб — емблема старого радянського заводу «Металіст», якого вже не існувало понад двадцять п’ять років.
Андрій зупинився. Серце кольнуло давно забутим, різким болем.
Холодний грудень 94-го
— Ти розумієш, що ти злодій? — кричав тоді Борис Аркадійович, директор заводу. — Ти виніс деталі зі складу! Ти зрадив колектив!
Андрієві було двадцять. Удома лежала хвора мати, а зарплату на заводі не платили вже пів року. Він не крав — забрав списані обрізки труб, щоб здати їх на металобрухт і купити ліки. Та директор був невблаганний.
— За законом я маю тебе посадити. Але я добрий. Просто забирайся геть. І щоб жодна контора в цьому місті тебе не взяла. Я особисто всім подзвоню. Підеш із вовчим квитком, щеня!
Того дня Борис Аркадійович власноруч виштовхнув Андрія за ворота. Падав крижаний дощ. Хлопець стояв без куртки (її забрали «в рахунок боргу заводу») і дивився, як зачиняються важкі сталеві стулки. Директор поїхав на новенькій «Волзі», обдавши його брудом з-під коліс.
Мати померла за місяць. Андрій вижив дивом: вантажив вагони, ночував у підсобках, навчався ночами. Він присягнувся, що більше ніколи не буде голодним. І що ніколи не стане таким, як Борис Аркадійович.
Частина 2. Зустріч біля «Атланта»
Андрій Вікторович підійшов до безхатченка. Охоронець заметушився:
— Перепрошую, шефе! Зараз приберемо це сміття…
— Стій, — Андрій підняв руку. — Діду, подивіться на мене.
Старий підняв голову. Очі, колись холодні й владні, тепер були затягнуті катарактою й покорою. Він не впізнав хлопця, у якого тридцять років тому відібрав майбутнє.
— Борис Аркадійович? — тихо спитав Андрій.
Безхатько здригнувся. Його губи затремтіли.
— Звідки… звідки ви знаєте?
— Я Андрій. Той самий «щеня» з четвертого цеху. Пам’ятаєте, труби? Дев’яносто четвертий.
Старий завмер. Довго вдивлявся в обличчя мільйонера, а потім повільно опустив голову, втупившись у свої брудні черевики.
— Пам’ятаю, — прохрипів він. — Усіх пам’ятаю. І труби пам’ятаю, і як людей на вулицю викидав, коли завод за безцінь розпродували. Думав, що я господар життя. А виявилося — тимчасовий.
Борис Аркадійович розкрив свою теку. Там не було грошей. Там лежали пожовклі листи та списки прізвищ.
— Ось, — він простягнув аркуш Андрієві. — Це ті, перед ким я винен. Я вже три роки тут сиджу, чекаю… не знаю чого. Мабуть, щоб хтось із них пройшов повз.
Частина 3. Неочікуваний фінал
Андрій узяв список. Своє ім’я він побачив першим. Поруч був напис: «Мати — Анна Сергіївна. Померла. Пробач».
— Ви ж усе втратили, — сказав Андрій. — Будинок у елітному селищі, «Волги», вплив. Як ви опинилися тут?
— Син усе програв у казино, — байдуже відповів старий. — Вигнав мене з дому, коли я захворів. Сказав, що я «нерентабельний актив». Справедливо, мабуть. Що посіяв, те й жну.
Охоронці й випадкові перехожі спостерігали неймовірну сцену: найвпливовіший бізнесмен міста присів навпочіпки перед бездомним.
— Знаєте, Борисе Аркадійовичу, — Андрій підвівся й поправив піджак. — Усі ці роки я носив у собі злість. Уявляв, як зустріну вас і плюну в обличчя. Як покажу свій офіс і скажу: «Ну що, хто з нас тепер щеня?»
Старий заплющив очі, чекаючи удару або знущання.
— Але дивлячись на вас зараз, я зрозумів одну річ. Моя мати вчила мене: людина залишається людиною, доки здатна на співчуття. Якщо я пройду повз, я стану вашою копією з дев’яносто четвертого. А я занадто дорого заплатив, щоб бути іншим.
Андрій обернувся до начальника охорони:
— У машину його. Везіть у наш медичний центр. Повне обстеження. Потім підшукайте місце в пансіонаті «Тихий берег». Оплатіть на п’ять років наперед.
— Андрію Вікторовичу, ви серйозно? — здивувався охоронець. — Він же…
— Він людина, яка зробила багато помилок, але не втратила совісті. Совість — у цій теці, — Андрій кивнув на старі списки. — І ще. Знайдіть усіх, хто в цьому списку живий. Кожному — матеріальну допомогу від фонду холдингу. Скажіть, що це «повернення старого боргу заводу “Металіст”».
Епілог
За місяць Андрій навідав старого в пансіонаті. Борис Аркадійович виглядав інакше: чистий, підстрижений, у теплому светрі. Він сидів на веранді й дивився на ріку.
— Чому ви це зробили? — спитав колишній директор. — Я ж вам життя зламав.
— Ви дали мені загартування, — сумно усміхнувся Андрій. — Але головне не це. Ви навчили мене, як не можна поводитися з людьми. Це був найдорожчий урок у моєму житті. Вважайте, я просто оплатив навчання.
Андрій пішов, а старий ще довго дивився йому вслід. Уперше за тридцять років у його теці лежав не список провини, а фотографія — маленький знімок колишніх робітників заводу, який Андрій знайшов в архіві. На звороті було написано: «Життя все розставить по місцях. Головне — дочекатися справедливості».
Якщо історія змусила вас замислитися, ставте вподобайку та підписуйтеся на канал! А як ви вважаєте, чи заслуговує людина на прощення через роки, якщо вона усвідомила свою провину? Напишіть у коментарях!
