Листопад на ринку пахне мокрим картоном, гнилою цибулею та безвихіддю. Вітер гуляє тут, як господар, заскакує під пальто, льодовими пальцями перелічує ребра і видуває залишки тепла.
Зоя Федорівна переступила з ноги на ногу, намагаючись зігріти пальці в старих, потоптаних черевиках. Стельки давно протекли, холод тягнувся від асфальту.
— Що, Зоє, не йде торгівля? — пролунав зліва ситий, гучний голос.
Галина, яка продавала сир та сметану, поправила комір добротної дублянки. Вона стояла на «козирному» місці, біля самого входу, куди Зою не пускали місцеві порядки. У Галини була черга, дзвін монет і жарти-прибаутки. У Зої, загнаної до сміттєвих баків зі своєю квашеною капустою, — тиша та протяг.
— Гріх скаржитися, — стримано відповіла Зоя, витираючи ганчіркою трилітрову банку.
— Ну-ну, горда, — хмикнула сусідка, відкушуючи пиріжок з м’ясом. — Внучка твоя вчора мимо бігла, я бачила. Підошва на чоботі просить каша. Не соромно, вчителька? Вся така інтелігентна, а дитина в лахмітті ходить.
Зоя промовчала, хоча всередині все стиснулося тугим клубком. Галина влучила точно.
Донька Катя повернулася до матері півроку тому. З двома валізами, семирічною Машею та порожніми очима. Чоловік знайшов «молоду музу», а сім’ю виставив за поріг. Катя працювала медсестрою у дві зміни, брала нічні чергування, але грошей катастрофічно не вистачало. Іпотека, борги, збори до школи.
Сьогодні Зоя дала собі слово: не піде, поки не наторгує Машеньці на нові зимові черевики. Хай хоч до ночі стоїть. У кишені фартуха вже лежала омріяна тисяча, залишалося зовсім трохи.
Ближче до обіду, коли потік покупців стих, між рядами з’явилася постать.
Чоловік ішов важко, спираючись на праву ногу. Вид у нього був моторошний: землисте обличчя, впалі щоки, давно не стрижене волосся. На плечах — вітровка не за розміром, з-під якої визирав потертий футболка.
Люди відскакували. Продавці інстинктивно прикривали каси. Від нього не тхнуло перегаром, ні. Від нього відчувалося казенне життя та та специфічна туга, яку ні з чим не сплутаєш.
Він зупинився біля прилавка Галини.
— Господине… — голос у нього був надтреснутим, сиплим. — Не виручите? Мені б до вокзалу дістатися. І на квиток до обласного центру.
Галина навіть не повернула голови. Лише зневажливо скривила ніс.
— Бог подасть! Іди звідси, поки охорону не кликнула. Тут ходять, туберкульоз розносять. Геть!
Чоловік дернув кадыком, ще сильніше зігнувся, ніби очікуючи удару, і поповз далі. У його погляді не було злості. Лише крайня втома людини, яка вже нічого не чекає.
Він вирівнявся з ящиками Зої. Зупинився. Подивився на банку з соленими огірками так, наче це була чорна ікра.
— Мати… — прохрипів він. — Дай огірок. Христа ради. Сутки макової росинки в роті не було. Голова кружиться.
Зоя подивилася на нього. Зблизька він виглядав ще гірше. Руки сині від холоду, тремтять. Їй раптом згадався батько, коли повернувся з госпіталю. Такий же погляд — у нікуди.
Вона мовчки дістала з сумки свій обід — контейнер з гречкою і котлетою, та шматок хліба.
— Їж. Тут ще тепле, я в рушник загортала.
Чоловік схопив контейнер. Їв жадібно, давлячись, майже не жуючи. Зоя відвернулася, щоб не соромити його. Коли закінчив, акуратно витер хлібом залишки масла зі стінок.
— Дякую, — видихнув він, і очі трохи прояснилися. — Життя врятувала.
— Тобі правда на квиток треба? — запитала Зоя.
— Правда. Додому треба. Я сам не місцевий. Вийшов учора, — він кивнув у бік промзони, де знаходилася колонія. — А тут… ні телефону, ні карт. Все заблоковано. До дому двісті верст. Довідка є, а грошей — нуль.
Зоя сунула руку в кишеню. Пальці торкнулися теплого комка купюр. Там були Машині чоботи. Там були ліки для Каті, яка кашляла другу тиждень.
В голові застукало: «Не смій! У тебе свої голодні сидять. Він мужик здоровий, дійде якось. А внучка захворіє».
Вона подивилася на його літні туфлі, на червоні, запалені суглоби. На вулиці мінус п’ять, до ночі ударить десять.
«Не дійде, — зрозуміла вона чітко. — Замерзне на трасі. Або щось накоїть від відчаю».
Зоя різко, боячись передумати, витягла всі гроші. Тисячу двісті рублів. Вся виручка.
— На. Тут на автобус вистачить і ще залишиться. Бери, поки я добра.
Чоловік відсахнувся.
— Ти що, мати? Це ж… Я не знаю, коли поверну. Я зараз порожній, як барабан.
— Бери! — вона насильно вклала гроші в його крижану, шершаву долоню. — Іди на автостанцію, там купиш квиток. І не смій пропити!
Він стиснув купюри. Подивився на Зою довгим, уважним поглядом.
— Я Павло. Дякую, Зоя Федорівно. Я твоє ім’я на ящику прочитав. Не забуду.

Він розвернувся і, кульгаючи, швидко пішов до виходу з ринку.
— «Дурна ти, Зойко, зека годуєш, а сама без чобіт!» — кричала сусідка по ринку. — Галина, яка спостерігала за сценою, аж побагровіла від обурення. — Ти зовсім розум втративши на старості? Він же зараз за ріг зайде і «біленку» купить! А ти внучці газети в черевики підкладеш?
— Не купить, — тихо, але твердо сказала Зоя, починаючи збирати товар. Настрою стояти більше не було.
— Свята простота! — не вгамовувалася Галина. — Чекай тепер нічних гостей. Таку доброту за слабкість приймають. Обнесуть твою халупу, пам’ятай моє слово!
Додому Зоя йшла, ковтаючи злі сльози. Було страшно. А раптом і справді обдурив? Раптом проп’є? Але перед очима стояли його руки — сині, тремтячі, хапають хліб.
Тиждень пройшов, як у тумані. Вдарили морози. Маша прийшла зі школи з мокрими ногами — підошва на старому черевику остаточно лопнула. До вечора у дитини піднялася температура.
На кухні пахло ліками та тривогою. Катя сиділа за столом, обхопивши голову руками. Перед нею лежав список призначень лікаря.
— Мамо, тут на три тисячі, не менше. А в мене аванс тільки в наступний вівторок. Я не знаю, що робити. Хоч нирку продавай.
Зоя мовчки чистила картоплю. Ніж у руках тремтів. Було нестерпно соромно зізнатися доньці, що гроші на взуття вона віддала чужому дядькові.
— Я позичу, — глухо сказала Зоя. — У Тетяни з п’ятого будинку позичу. Вийдемо.
— Мамо, ми й так всім винні… — Катя заплакала тихо, безнадійно.
Зоя не спала всю ніч. Слухала важке дихання внучки за стіною і лаяла себе останніми словами. Галина була права. Стара дурепа. Хотіла бути хорошою для всіх, а зрадила своїх.
У п’ятницю ввечері, коли Зоя з дочкою сиділи на кухні і пили порожній чай, за вікном спалахнув яскравий світ фар.
Пролунав шум потужного мотора, який стих біля їхніх воріт.
— Хто це? — Катя перелякано підскочила. — Може, колектори? Ти кредит не брала?
— Ні, — серце у Зої обірвалося. «Знайшов, — промайнула думка. — Галька нагадала. Дружків привів грабувати».
— Закрийтеся в кімнаті, — скомандувала вона доньці і, накинувши на плечі старий пуховик, вийшла на ґанок.
Біля хвіртки стояв величезний, блискучий чорним лаком позашляховик. Він займав майже всю вулицю. Біля машини стояв чоловік. Високий, у дорогому кашеміровому пальті, начищених черевиках.
Зоя примружила очі від світла ліхтаря.
— Зоя Федорівно? — голос був знайомий. Хриплий, але вже не жалюгідний, а впевнений, владний.
— Павле? — вона вчепилася за перила, щоб не впасти.
— Не проганите? Довг платежем красний.
Він відкрив задні двері машини і почав витягати пакети. Багато пакетів.
Вони ввійшли в дім. На маленькій кухні стало відразу тісно. Павло поставив пакети на стіл. З них визирали фрукти, червона риба, батон дорогого ковбаси, торт і велика яскрава коробка.
Катя стояла у дверях, пригорнувши до себе рушник, і дивилася на гостя круглими очима.
— Це вам, — простягнув Павло коробку, що вистрілила на шум Маші. — Зоя Федорівна казала, потрібен розмір 32-й. Сподіваюся, вгадав. Приміряй, принцесо.
Дівчинка боязко відкрила кришку. Там лежали фінські зимові чоботи. Натуральна шкіра, товстий хутро. Річ, що коштувала як дві пенсії Зої.
— Паша… — Зоя опустилася на табурет. — Звідки? Ти ж…
Павло зняв пальто, залишившись у бездоганному костюмі. Тепер, поголений і одягнений, він виглядав років на сорок п’ять, не більше.
— Я вам не брехав, Зоя Федорівно. Я бізнесмен. Будівництвом займаюся. Півроку тому мене «замовили» конкуренти. Сфабрикували справу, закрили в СІЗО, щоб бізнес відібрати. Рахунки арештували, активи заморозили. Поки адвокати боролися, я сидів. А коли справа розвалилася і мене випустили — вийшов у тому, у чому був. Без зв’язку, без грошей, без карт. Поки до банку не дійдеш, особистість не підтвердиш — ти ніхто.
Він усміхнувся, згадуючи.
— Якби не ви… Я б до міста не дійшов. Замерз би чи з голодухи на дурість пішов. Ви дали мені не просто тисячу. Ви повернули мені життя.
Він дістав з внутрішньої кишені щільний конверт.
— Тут борг. І проценти. За людяність.
Зоя спробувала заперечити, але він поклав конверт на холодильник — твердо, не терплячи суперечок.
— І ще, — звернувся до Каті. — Мама казала, ви медик?
— Медсестра, — тихо відповіла Катя.
— У приватну клініку, яку ми збудували, потрібна старша медсестра. Зарплата… — він назвав суму, від якої у Каті перехопило подих. — Оформлення офіційне, соцпакет. Підійдете?
— Підійду, — видихнула вона.
Наступного ранку Зоя прийшла на ринок лише, щоб забрати свої речі.
Павло підвіз її прямо до воріт. Вийшов з машини, відкрив їй двері, подав руку.
Ринок завмер. Тиша була такою, що чутно було, як десь капає вода. Галина, стоячи з відкритим ротом, впустила банку сметани. Біле пляма розпливлося по брудному асфальту, але вона навіть не подивилася вниз.
— Це… це хто? — прошипіла вона, коли Зоя з гордо піднятою головою пройшла повз. — Той самий зек?
Зоя зупинилася. Подивилася на сусідку. У її погляді не було злорадства, лише спокійна гідність.
— Не зек це, Галя, — голосно сказала вона, щоб почув весь ряд. — Це Людина. А ти казала — проп’є. Запам’ятай, Галя: добро — як бумеранг. Завжди повертається.
Павло забрав у неї важкі відра з соліннями, легко, як пір’їнки, поніс до багажника. Зоя сіла в теплу машину, що пахла шкірою.
— Додому, Зоя Федорівно?
— Додому, Паша. Тепер у нас усе буде добре.
Чорний позашляховик плавно рушив, залишаючи позаду сірий ринок, заздрісних сусідок і минуле життя, де доводилося вибирати між совістю та новими чоботами.





