Щонеділі о шостій вечора я накривала стіл на чотирьох. Скатертина лляна, та сама, що ще від мами дісталася. Тарілки — по лінійці. Серветки — кутиком.
І щонеділі о шостій п’ятнадцять я слухала тишу.
Олег щось розповідав про роботу. Я кивала, підкладала йому котлету. Мій чоловік, Віктор, царство йому небесне, любив, коли я так робила — мовчки, дбайливо. Син успадкував цю звичку.
А Настя мовчала.
Чотири роки. Чотири роки недільних вечер — і я не чула від невістки нічого, окрім «здрастуйте», «дякую» і «до побачення». Три слова. Іноді чотири, якщо додавала «смачно». Але навіть це звучало так, ніби вона видавлювала його з себе, як засохлу пасту з тюбика.
Я дивилася на неї й не розуміла.
Вона сиділа навпроти мене — тендітна, з вузькими плечима, трохи сутула. На худому зап’ясті — браслет із дрібного бісеру, синього й білого. Єдина прикраса. Вона ніколи його не знімала.
— Мамо, а ти котлети за новим рецептом? — спитав Олег.
— За старим. Як ти любиш.
— Смачно, — сказала Настя.
Четверте слово за вечір. Рекорд.
Я стиснула губи. Це вийшло само собою, я навіть не помітила. Звичка. Коли щось не так, губи самі стискаються в тонку лінію. Віктор казав: «Тамаро, у тебе все на обличчі написано». Він мав рацію.
Після вечері Олег допомагав мені прибирати зі столу, а Настя стояла біля вікна й дивилася на двір. П’ятий поверх панельки, вид на дитячий майданчик і три берези. Нічого цікавого. Але вона стояла й дивилася, ніби там показували кіно.
— Олеже, — я знизила голос, — вона що, на щось образилася?
Він потер перенісся. Завжди так робить, коли нервує. З дитинства.
— Мамо, вона просто… така. Сором’язлива.
— Чотири роки сором’язлива?
— Їй потрібен час.
— Скільки ще? Десять років?
Він не відповів.
Я була впевнена: невістка мене ненавидить.
Це було єдине пояснення. Вона не хотіла зі мною розмовляти, бо я їй не подобалася. Може, я щось сказала на весіллі. Може, якось подивилася. Може, просто не така свекруха, якої вона хотіла.
Я перебирала в пам’яті кожну нашу розмову — всі три з половиною штуки — і не знаходила нічого. Але ж мусило бути щось. Люди не мовчать просто так.
Особливо чотири роки поспіль.
У березні я пішла до поліклініки. Плановий огляд, нічого серйозного. Терапевтка сказала, що тиск трохи вищий за норму. Порадила більше гуляти. Я кивнула, хоча знала, що не буду. Навіщо гуляти самій?
Після поліклініки я вирішила зайти до нового кафе на розі. Там відкрилася кондитерська, сусідка Валентина хвалила їхні еклери. Я не ласунка, але чомусь захотілося. Може, через тиск. А може, через те, що вдома було порожньо.
Я штовхнула двері й увійшла.
І побачила Настю.
Вона сиділа за столиком біля вікна — в компанії двох жінок приблизно її віку. Перед ними стояли чашки з кавою й якісь тістечка. Одна з жінок щось розповідала, розмахуючи руками.
Настя сміялася.
Я зупинилася біля входу, не в змозі зробити й кроку. Бо це була не та Настя, яку я знала. Та Настя мовчала, сутулилася, дивилася в тарілку. А ця — відкинулася на спинку стільця, підняла чашку, сказала щось смішне. Обидві пирхнули. Настя усміхнулася — широко, відкрито, ніби це було найприродніше у світі.
Вона говорила.
Не «смачно» і «дякую». Вона говорила цілими реченнями. Довгими. З емоціями.
Я відчула, як усередині все стиснулося.
Отже, справа була в мені.
Я вийшла з кафе, так і не купивши еклерів. Йшла додому й думала. Губи самі стискалися в ту саму лінію, але я цього не помічала. Я думала про те, як чотири роки готувала недільні вечері. Як старалася. Як щоразу чекала, що вона скаже бодай щось.
І вона могла. Весь цей час — могла.
Просто не хотіла. Зі мною.
Два дні я не могла знайти собі місця. Ходила по квартирі, переставляла речі, витирала пил там, де його не було. Дзвонила Олегові, але говорила про дрібниці — погода, як там на роботі, не забудь надіти шарф. Про Настю не питала.
На третій день я не витримала.
Я поїхала до них.
Без дзвінка. Без попередження. Бо знала: якщо подзвоню — вона «підготується». Знову стане тією мовчазною дівчиною з порожнім поглядом. А я хотіла побачити правду.
Двері відчинила Настя.
Вона була в домашньому — м’які штани, футболка. Волосся зібране в недбалий хвіст. На обличчі — розгубленість.
— Тамаро Петрівно? Щось сталося?
— Можна зайти?
Вона відступила. Я зайшла.
Квартира була маленька, але затишна. Багато книжок — на полицях, на підвіконні, стопкою на підлозі біля дивана. На стіні — фотографії. Олег, Настя, якісь пейзажі. І одна — літня жінка з добрим обличчям.
— Олег на роботі, — сказала Настя. — Він повернеться за три години, якщо ви…
— Я до тебе.
Вона завмерла.
Я пройшла до кімнати й сіла на диван. Поруч лежав ноутбук — відкритий, але екран погас.
— Я бачила тебе в кафе, — сказала я. — У суботу.
Настя зблідла.
— У кафе на розі. Ти сиділа з подругами. Сміялася. Розмовляла.
Вона мовчала. Але це було інше мовчання — не порожнє, а напружене. Ніби вона щось вирішувала.
— Чотири роки ти мовчиш за моїм столом. Чотири роки я думаю, що ти мене ненавидиш. А потім бачу тебе — живу, нормальну. З іншими.
Я не кричала. Голос був рівний, майже спокійний. Але всередині все палало.
— Що я тобі зробила?
Настя заплющила очі. Потім відкрила. Подивилася на мене — і я побачила в її очах те, чого не очікувала.
Страх.
— Ви нічого не зробили.
— Тоді чому?
Вона сіла на стілець навпроти. Склала руки на колінах. Браслет із бісеру трохи з’їхав до долоні.
— Тому що я не вмію.
— Не вмієш чого?
— Розмовляти. З вами. З… — вона замовкла. — З нормальними батьками.
Я не зрозуміла.
— Що означає «нормальними»?
Настя подивилася на фотографію на стіні. На ту жінку з добрим обличчям.
— Моя мама оглухла сім років тому. Повністю. Вона не чує жодного слова.
Я відчула, як щось зрушилося всередині. Ніби шматочки мозаїки почали складатися, але картинка ще не була видна.
— До того вона чула погано. З дитинства. Тому ми майже не розмовляли. Тобто розмовляли, але… — Настя показала руками. Жест, який я приймала за нервовий — але тепер зрозуміла: це була мова. — Ось так.
Жестами.
— Я виросла в тиші, — продовжувала Настя. — У нас удома було тихо. Ми з мамою розуміли одна одну без слів. А потім я пішла до школи, і виявилося, що всі навколо розмовляють. Балакають. Про дрібниці. Про погоду, про серіали, про те, хто що сказав. Я не розуміла — навіщо? Ми з мамою ніколи так не робили.
Я слухала, не перебиваючи.
— З подругами я навчилася. Поступово. На це пішли роки. Але з вами… — вона подивилася на мене. — Ви — мама Олега. Ви — сім’я. І ви розмовляєте, як… як нормальні люди. За вечерею. Про котлети. Про роботу. Про те, що було в новинах.
— І що?
— Я не знаю, як це робити.
Я відкрила рота, але нічого не сказала.
— З подругами — інакше. Там можна мовчати. Там не чекають, що ти розповідатимеш про свій день. А у вас за столом… ви дивитеся на мене, і я відчуваю, що маю щось сказати. Але я не знаю що. І чим довше я мовчу — тим страшніше.
Вона опустила очі.
— Я думала, ви вирішите, що я… що ми… неповноцінні. Що в мене мама — глуха, в будинку для літніх людей. Що я виросла ненормальна.
— Чому в будинку для літніх людей?
— Бо я не можу за нею доглядати. Працюю, живу далеко. А вона… їй потрібен догляд. Постійний.
Настя підняла браслет, провела по ньому пальцем.
— Це вона сплела. Перед тим як я поїхала. Сказала — щоб я пам’ятала.
Я дивилася на неї. На цю дівчину під тридцять, яка чотири роки боялася відкрити рот за моїм столом. Не тому, що ненавиділа мене. А тому, що не знала, як розмовляти з чужою матір’ю. Бо все життя розмовляла руками, а не словами.
І раптом я згадала.
Свою свекруху.
Галину Степанівну, жінку з жорстким поглядом і вічно стиснутими губами — як у мене, тепер я це розуміла. Вона дивилася на мене так само, як я дивилася на Настю. З очікуванням. З нерозумінням. З образою, що я не така, як вона хотіла.
Я була з села. Говорила з акцентом, не знала, якою виделкою їсти салат. Два роки вона зі мною не розмовляла. Не тому, що я мовчала — а тому, що вона не хотіла мене чути.
А я тепер робила те саме. Тільки з іншого боку.
— Чому ти мені раніше не сказала?
— Я просила Олега не говорити. Мені було соромно.
— За що?
— За маму. За те, що вона… така. Що я така.
Я встала, підійшла до неї й сіла поруч. Взяла її за руку — ту, з браслетом.
— Покажи мені.
— Що?
— Як ви розмовляєте. Ти і мама.
Настя подивилася на мене з недовірою.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
Вона вагалася. Потім підняла руки й зробила жест. Повільний, плавний. Потім ще один.
— Це означає «привіт». А це — «як справи».
Я дивилася на її руки. На те, як вони рухалися — не нервово, як мені здавалося раніше, а усвідомлено. Кожен рух мав значення.
— Навчи мене, — сказала я.
— Тамаро Петрівно…
— Тамара. Просто Тамара. І — навчи мене. Хоча б одного слова.
Настя дивилася на мене довго. Потім її губи здригнулися — і вона усміхнулася. Вперше за чотири роки я побачила її усмішку поза межами кафе.
— Гаразд. Одне слово.
Вона показала жест.
— Це означає «дякую».
Я повторила. Криво, незграбно. Вона поправила мої пальці.
— Майже. Ось так.
Ми просиділи разом майже годину. Коли Олег повернувся з роботи, він застав дивну картину: дві жінки сиділи на дивані й мовчки розмахували руками одна перед одною. Він завмер у дверях і, як завжди, машинально потер перенісся.
— Мамо? Що тут відбувається?
— Вивчаю мову, — спокійно відповіла я. — А ти чого стоїш? Ходи сюди, будеш перекладати.
Наступної неділі я сама зателефонувала Насті.
— Ми їдемо до твоєї мами.
У слухавці запала тиша.
— Що?..
— Ти все почула. Збирайся.
— Тамаро Пе… Тамаро… Це ж далеко. Три години машиною.
— І що з того? У мене є три години. У тебе — теж.
Вона мовчала. Я чула її подих — уривчастий, наче вона от-от заплаче.
— Чому? — нарешті запитала вона.
— Бо ти чотири роки боялася сказати мені правду. Бо ховала свою маму, ніби вона — щось ганебне. А вона — твоя мама. І я хочу з нею познайомитися.
Настя тихо схлипнула.
— Заїду за годину, — сказала я. — Будь готова.
Будинок для літніх людей мав назву «Тиха гавань». Він стояв за містом, серед соснового лісу. Там пахло хвоєю і їдальнею. Усередині було чисто, світло й спокійно — особливою тишею місць, де люди вже не поспішають.
Зоя Михайлівна чекала нас у кімнаті на другому поверсі. Маленька жінка років під вісімдесят, із добрим обличчям — саме таким, як на фотографії. Побачивши Настю, вона засяяла.
Вони обійнялися. Потім Настя почала говорити руками — швидко, плавно, немов танцювала. Зоя Михайлівна відповідала так само.
Я стояла в дверях і дивилася.
Вони розмовляли. По-справжньому. Без жодного звуку — і водночас голосніше, ніж усі наші недільні вечері разом узяті.
Згодом Настя повернулася до мене, щось показала матері жестами. Зоя Михайлівна подивилася на мене, усміхнулася й кивнула.
— Мама каже: дякую, що приїхали.
— Передай їй: для мене це честь.
Настя переклала. Зоя Михайлівна засміялася — беззвучно, але я бачила, як здригалися її плечі. Потім вона підвелася, підійшла до мене й узяла за руки.
Її долоні були теплі й сухі. Вона довго, уважно дивилася мені в очі, ніби читала щось, чого інші не бачили. Потім повільно зробила жест, щоб я зрозуміла.
Настя переклала:
— Вона каже: «Добра».
Ми пробули там дві години. Пили чай із печивом, яке Зоя Михайлівна зберігала в тумбочці. Настя перекладала — спочатку слова, а потім почала вчити мене простих жестів: «добрий день», «як справи», «добре», «дякую».
Коли ми їхали, Зоя Михайлівна міцно мене обійняла — як рідну.
У машині Настя мовчала. Але це було інше мовчання — не порожнє й не напружене. Тепле. Наче між нами щось змінилося, і слова стали непотрібні.
— Дякую, — сказала вона зрештою.
Я кивнула.
— Наступного разу — за два тижні. Привезу їй варення. Яблучне любить?
— Полуничне.
— Значить, полуничне.
Неділя. Шоста вечора. Стіл накритий на чотирьох.
Я стояла на кухні й слухала. З кімнати долинали голоси — Олег розповідав щось про роботу, Настя сміялася. Сміх був справжній, не напружений.
Я винесла котлети, поставила на стіл.
— Сідайте.
Олег сів першим. Потім Настя. Вона взяла виделку, подивилася на мене й сказала:
— Тамаро, я сьогодні на роботі знайшла книжку. Про мову жестів. Можу принести, якщо хочеш.
Я завмерла.
Це було більше, ніж вона сказала за чотири роки. Ціле речення. І ще й із пропозицією.
— Хочу, — відповіла я.
— І ще… Мама надіслала відео. Показати?
Я сіла. Губи більше не стискалися. Вперше за довгий час — не стискалися.
— Показуй.
Настя дістала телефон. На екрані з’явилася Зоя Михайлівна — вона сиділа у своїй кімнаті й махала в камеру, а потім зробила кілька жестів.
— Вона каже: «Привіт, Тамаро. Чекаю полуничне варення».
Я розсміялася.
— Передай їй — буде. Наступного тижня.
Олег дивився на нас, нічого не розуміючи. За звичкою потер перенісся, але потім зупинився, опустив руку.
— Мамо, що відбувається?
— Нічого, — сказала я. — Просто вечеряємо.
Він подивився на Настю. Вона усміхнулася йому — відкрито, без напруги.
— Усе добре, — сказала вона. — Правда.
Після вечері Настя підійшла до мене. В руках тримала щось маленьке.
— Це тобі. Тобто — вам… тобі.
Вона розкрила долоню. На ній лежав бісерний браслет — синій і білий. Точно такий самий, як у неї.
— Мама сплела. Для вас. Для тебе.
Я взяла браслет, повертала в пальцях. Бісер був дрібний, робота — кропітка. Хтось витратив години, щоб зробити це.
— Дякую, — сказала я.
А потім згадала й показала жест. Той самий, якого вона навчила мене першим.
Настя усміхнулася.
— Правильно.
Я наділа браслет на зап’ястя — поруч зі старим годинником, ще від Віктора. Два подарунки від людей, яких я любила.
Ми дивилися одна на одну.
Чотири роки мовчання — і ось ми нарешті заговорили.
— Наступної неділі — пельмені, — сказала я. — Будеш ліпити зі мною?
— Буду.
— І розкажеш мені про роботу. Детально. Що ти там робиш у своїй бібліотеці.
— Розкажу.
Я кивнула й повільно зробила жест, якого навчила мене Зоя Михайлівна.
— Це означає «родина», — сказала Настя.
— Я знаю, — відповіла я. — Саме це я й хотіла сказати.
За вікном сутеніло. Весняний вечір — ще прохолодний, але вже з запахом відталої землі. Олег мив посуд, наспівуючи щось собі під ніс. Настя сиділа на дивані й гортала телефон — мабуть, писала мамі.
Я сіла в крісло біля вікна. На те саме місце, де раніше стояла Настя, дивлячись у двір. Тепер я розуміла, чому вона так робила: не тому, що там було щось цікаве, а тому, що так легше, коли не знаєш, що сказати.
Але тепер їй це було не потрібно.
Я подивилася на браслет на своєму зап’ясті — синій і білий, простий, але гарний.
Чотири роки я думала, що невістка мене ненавидить.
А вона просто не знала, як зі мною говорити. Бо виросла в тиші. Бо її мама не чула слів і навчила доньку, що любов можна показувати інакше.
Жестами. Бісерним браслетом. Мовчанням, яке не порожнє, а наповнене.
Я подивилася на Настю. Вона підвела очі від телефона й усміхнулася мені.
І я усміхнулася у відповідь.
Губи більше не стискалися в тонку лінію. Вперше за чотири роки — не стискалися.
— Настю.
— Так?
— Наступного разу, коли поїдемо до твоєї мами, — візьмемо Олега. Нехай теж учиться.
Вона кивнула.
— Добре.
— І ще. Подзвони їй сьогодні. Скажи… тобто покажи… що я їй вдячна. За браслет. І за тебе.
Настя довго дивилася на мене. Потім підійшла й обійняла.
Просто так. Без слів.
Я обійняла її у відповідь і зрозуміла: іноді мовчання — це не стіна. Іноді це міст. Просто треба навчитися по ньому ходити.
За вікном засвітилися ліхтарі. Звичайний недільний вечір: лляна скатертина, тарілки рівно, серветки кутиком.
І вперше за чотири роки — голоси за столом.
Справжні голоси. Не три слова. Не тиша.
Родина.
