— Коли приїде тато? — голос медсестри дзвенів у порожньому коридорі.
— Скоро, — збрехала Анна, ніяково перехоплюючи згорток із сином. — Просто затримується.
Телефон у кишені важчав, наче набрав вагу сотень непрочитаних повідомлень. Анна знала, що там лише одне: «Зайнятий». Одне слово, яке тепер важило більше, ніж новонароджений Ілля на її руках.
У вікно палати вона бачила, як інші жінки залишають пологовий будинок. Чоловіки в білих сорочках, ніяково топчущіся з букетами, старші діти, які стрибали від нетерпіння, бабусі з вологими очима. Світ за склом здавався фільмом, який показували лише для неї — єдиної глядачки, що залишилася в порожньому залі після сеансу.
— Ви впевнені, що ніхто вам не допоможе? — лікарка дивилася тією особливою сумішшю співчуття та збентеження, до якої Анна вже звикла. — Може, викликати таксі?
— Чоловік на роботі, — Анна усміхнулася тією посмішкою, яку відточувала роками, — усмішкою, за якою можна сховати все, що завгодно. — Сама впораюсь.
Сумка з речами тягнула плече, син лежав у згині ліктя. Коридор лікарні здавався нескінченним. Кожен крок віддавав тупим болем унизу живота, але вона йшла — повільно, обережно, притискаючи до себе теплий згорток.
Вітер вдарив у обличчя, коли вона вийшла на ганок. Лютий день сліпив очі блідим сонцем. Анна завмерла, розгублено озираючись по сторонах, ніби очікуючи побачити знайому фігуру. Але навколо були лише чужі чоловіки та чуже щастя.
— Вам допомогти? — охоронець на вході дивився з тривогою.
— Ні, дякую, я… — вона замовкла. — Таксі викликати б.
У машині вона не плакала. Ілля спав, зворушливо морщачи крихітний лобик. Анна дивилася на дорогу, на миготливі будинки, і думала: «Може, він не зрозумів. Може, справді щось важливе. Може, він просто не усвідомлює».
Вона платила за надію тією ж монетою, що й багато років до цього — самообманом.
Таксист поглядав у дзеркало з нескритим цікавістю.
— Первісток? — запитав він, коли зупинилися на світлофорі.
— Так, — Анна усміхнулася, дивлячись на сина. І в цей момент вперше за день посмішка була справжньою.
— А чоловік що ж?
Посмішка згасла, як свічка на вітрі.
— Працює.
Ключ у замку повернувся з важким, приреченим звуком. Анна переступила поріг, обережно підтримуючи голову сина. У квартирі пахло алкоголем та несвіжою білизною. З кухні долинали голоси коментаторів.
Олег лежав на дивані, закинувши ноги на журнальний столик. Порожні пляшки пива вишикувалися нерівним рядом, крихти від чипсів розсипалися по підлозі.
— Ну, — він ковзнув по ній байдужим поглядом, — ти вдома. Нарешті.
Він не встав. Не підійшов. Не глянув на сина. Просто відхлипнув пива і повернувся до екрану.
Анна стояла в передпокої, тримаючи на руках їхнє майбутнє, і вперше подумала, що, можливо, її майбутнє і майбутнє цієї маленької людини повинні бути іншими. Але думка була занадто страшною, занадто новою. Вона загнала її глибоко всередину, туди, де вже жили сотні непролитих сліз і невисловлених слів.
— Я його нагодую і ляжу, — сказала вона у порожнечу.
Олег щось буркнув у відповідь. Телевізор вибухнув аплодисментами — хтось забив гол.
Анна пройшла у спальню, обережно поклала сина на ліжко і тихо сіла поруч. Виснажена, вона дивилася на крихітне обличчя, на стиснуті кулачки, на пушок світлого волосся.
— Нічого, — прошепотіла вона, гладячи сина по щоці. — Ми впораємося.
За вікном темніло. Світ звужувався до розмірів ліжка і маленького тіла поруч. Анна закрила очі, відчуваючи, як втома навалюється на неї важким ковдрою.
З коридору долинали звуки телевізора і відкривання пляшок.
— Ілля, тихіше! Тато спить! — Анна притиснула палець до губ, підхопивши трирічного сина під мишки.
Хлопчик стиснув губи в тугу лінію і старанно кивнув. Його очі, широко розкриті, поглинали материнський страх із тією неймовірною сприйнятливістю, якою володіють лише діти. Він уже навчився ходити навшпиньки по ранках, навчався не плакати надто голосно, навчився тому, чому жодна дитина вчитися не повинна.
За вікном розгорався літній день, а в квартирі панував задушливий напівморок. Штори були зачинені — Олег повернувся під ранок. Запах перегару осів на стінах, мов невидима цвіль.
Анна поставила перед сином тарілку з кашею, машинально поправивши комір своєї блузки. Через годину потрібно було бути на роботі, ще треба було відвезти Іллю до свекрухи. Вона дивилася на невістку з тяжким осудом, але внука брала — єдина допомога, на яку Анна могла розраховувати.
— Ти що, знущаєшся? — голос Олега хльостнув з дверного отвору. — Шість ранку!
Він стояв, спираючись на косяк, пом’ятий, із тінню вчорашньої щетини й злості в погляді. Мутні очі зупинилися на Іллі, і хлопчик втиснувся в стілець.
— Пробач, ми тихо, — Анна перейшла на шепіт, ніби повітря між ними могло вибухнути від одного необережного звуку. — Просто нам скоро на роботу і в садок.
— Чорт з вами, — він махнув рукою і зник у спальні, з гуркотом захлопнувши двері.
Ілля впустив ложку. На його обличчі застигло вираження, від якого серце Анни стискалося — суміш страху та недитячого розуміння.
— Все добре, сонечко, — прошепотіла вона, нахиляючись до сина. — Тато просто втомився.
Брехня стала її другою мовою — тією, якою вона говорила з Іллею про його батька.
За деякий час по дорозі в дитсадок вона думала про рахунки на столі, про неоплачені квитанції, про те, що зарплати знову не вистачить. Олег працював, коли хотів. Грошей приносив мало — більша частина йшла на пиво та ставки на футбол.
— Мамо, а інші тата теж такі? — питання Іллі пролунало так несподівано, що Анна ледь не пропустила поворот.
— Які, миленький?
— Злі. Гучні.
Вона стиснула кермо до побілілих кісточок. Що відповісти дитині, яка бачить лише одну модель чоловічої поведінки?
— Ні, сонечко. Тата бувають різні. Просто нашому татові багато турбот.
Турбот у Олега не було. Було лише порожнє місце, яке він заповнював алкоголем і роздратуванням.
Ввечері, коли Анна вкладала сина спати, із кухні почувся дзвін розбитого скла. Вона здригнулася. Ілля вчепився в її руку.
— Мамо, не йди, — прошепотів він.
— Я тільки гляну, що там, і повернусь.
На кухні Олег стояв біля осколків пляшки у своїх ногах. Його погляд був порожній, мов у ляльки.
— Хоч би прибирати за собою навчився, — слова вирвалися раніше, ніж Анна встигла їх зупинити.
Він підняв очі — у них вирувала лють. Два кроки, і його обличчя опинилося так близько, що вона відчула кислий запах пива.
— Ти занадто нахабна стала, — процедив він. — Ти ж нікуди не дінешся. Кому ти потрібна з дитиною?
Десь глибоко в квартирі заплакав Ілля, і Анна ринулася до дверей. Олег схопив її за зап’ясток.
— Я з тобою розмовляю.
У цей момент щось всередині неї надломилося — тонка струна терпіння, натягнута до межі. Вона вирвала руку.
— Не чіпай мене.
Вперше в його очах промайнуло здивування. Він не звик до опору.
— У тебе що, хтось з’явився? — його губи скривилися в усмішці. — Та на тебе ніхто не подивиться.
Анна мовчки вийшла з кухні. У кімнаті Ілля сидів на ліжку, обхопивши коліна руками. Вона лягла поруч, обійняла його.
— Мамо, давай підемо звідси, — прошепотів він так тихо, що слова розчинилися в повітрі між ними. Вона розмірковувала над дивною іронією життя — її син, ще вчора здавався їй дитиною, сьогодні виявив мудрість, до якої сама так і не доросла.
«А що, якби ми були одні?» Ця думка, робка і лякаюча, нарешті набула форми. Анна закрила очі й вперше дозволила собі уявити інше життя.
Осінь розлила мідь і золото по алеях парку. Ілля біг попереду, шурхотячи листям, його сміх — чистий, мов джерельна вода — лунав поміж деревами. Анна спостерігала за ним, притискаючи до грудей потертий блокнот. Два роки вона записувала туди цифри: суми, які вдавалося відкласти, вартість квартир на околицях, розрахунки майбутніх витрат.
Перші сторінки були залиті слізьми відчаю — здавалося, ніколи не вибратися. Останні пестрели окличними знаками — через місяць у них з Іллею буде свій дім.
— Дивіться, що я знайшов! — Ілля підбіг, тримаючи в долонях кленовий лист розміром із його обличчя.
Сергій присів на корточки біля хлопчика, його очі світліли тим особливим світлом, яке Анна раніше бачила лише у батьків, що дивляться на своїх дітей.
— Справжній скарб, — серйозно кивнув він. — А знаєш, що з нього можна зробити?
Він дістав із кишені маленький ніж і почав обережно вирізати по жилках листка фігурку. Ілля завмер, спостерігаючи за перетворенням. Анна дивилася на них — учитель молодших класів і її син, два темних потилиці, схилені над осіннім листом — і в грудях розливалося тепло.
Вони познайомилися півроку тому на батьківських зборах. Сергій вів клас, до якого мав піти Ілля. Після зборів він зупинив її в коридорі.
— Ваш син дуже талановитий, — сказав, дивлячись їй у очі, а не на втомлені зморшки та розтріпане волосся. — І ви, якщо можна сказати, дивовижна мама.
Тоді вона вперше за п’ять років відчула себе поміченою.
Тепер вони зустрічалися щоразу в неділю — гуляли в парку, ходили до дитячих музеїв, просто розмовляли. Сергій говорив із нею про книги, музику, зірки — про все, що існувало поза межами її маленької клітки страху й обов’язків.
— Анна, — його голос повернув її в теперішнє. — Я хотів тобі дещо сказати.
Ілля відбіг до дитячого майданчика, а вони сіли на лавку. Вітер розвівав темне волосся Сергія, в якому вже пробивалася рання сивина.
— Я думав про це багато днів, — він узяв її руку. — Ти заслуговуєш на краще. Ви обидва заслуговуєте.
Вона опустила очі.
— У нас усе гаразд. Я назбирала майже достатньо для першого внеску. Через місяць ми з Іллею поїдемо.
— Я знаю, — він стискав її пальці. — Але я хочу запропонувати… Дозволь мені бути поруч. Не як другові. А як… як людині, яка хоче піклуватися про вас.
Анна підняла очі, в яких тремтіли сльози.
— Я не можу просити тебе про це.
— Ти й не просиш. Я сам прошу, — він усміхнувся. — Просто подумай.
По дорозі додому Анна відчувала в собі дивну легкість, ніби останній ланцюг, що скував її серце, нарешті розірвався.
Квартира зустріла її запахом сигарет і брудного посуду. Олег спав на дивані. Ілля навшпиньки пройшов у свою кімнату. Звична картина, яку вона бачила роками.
Анна дістала з шафи валізу, відкрила її на ліжку і почала методично складати речі — свої й сина.
Гучний стукіт дверей змусив її здригнутися. У дверному отворі стояв Олег, його очі розширилися, коли побачив валізу.
— Що це ще за цирк? — його голос просочувався отрутою.
— Ми йдемо, — вона продовжувала складати речі. — Завтра.
— Ніде ти не підеш, — він крокнув у кімнату. — Це мій дім.
— Вже ні, — Анна застебнула валізу й вирівнялася. — Я зняла квартиру. І подала на розлучення.
Його обличчя спотворилося від люті. Він схопив її за плечі й струсонув.
— Ти що, зовсім здуріла? — він майже кричав. — Якщо підеш — ти ніхто! Чуєш? Ніхто!
Двері дитячої скрипнули. Ілля стояв на порозі, у його очах застиг жах. Лише цей погляд надав Анні сили, яких вистачило б тисячам матерів.
— Прибери руки, — прошепотіла вона.
— Як ти смієш, — прошипів він. — Хто він?
— Не твоє діло, — вона відштовхнула його й крокнула до сина. — Ілля, збери свої книжки й іграшки. Ми їдемо сьогодні.
— Я нікого вас не відпущу! — Олег замахнувся, але його рука зависла в повітрі. Анна дивилася на нього без страху — уперше за всі ці роки.
— Якщо ти нас чіпнеш, я викличу поліцію. У мене є докази. Всі синці сфотографовані.
Це була брехня. Але він не знав. Його обличчя побіліло.
— Ти про це пошкодуєш, — процедив він, відступаючи.
— Ні, — вона похитала головою. — Шкодувати можна тільки про одне — що я не зробила цього раніше.
Ранкове світло заливало маленьку кухню нової квартири. Анна розливала чай по чашках, коли задзвонив телефон.
— Через півгодини буду, — голос Сергія звучав схвильовано. — Ілля готовий?
— Вже давно. Сидить із рюкзаком біля дверей, — вона усміхнулася, дивлячись на сина.
Минув рік. Рік без криків і страху. Рік, сповнений тихими вечорами з книжками, недільними прогулянками, дитячим сміхом.
Сергій став частиною їхнього життя — спершу обережно, на відстані, потім усе ближче. Він ніколи не намагався замінити Іллі батька. Просто був поруч — добрий, надійний, справжній.
Олег? Іноді він дзвонив — п’яний, злий. Погрожував, плакав, вимагав повернутися. Потім дзвінки ставали рідшими. А потім припинилися зовсім. Вона чула від спільних знайомих, що він втратив підробіток, сидить у порожній квартирі, дивиться футбол і п’є. Тепер йому нікому кричати.
Дзвінок у двері порвав тишу. Ілля підстрибнув на місці.
— Сергій! — закричав він, кинувшись до дверей.
Анна дивилася, як її син обіймає чоловіка, який навчив його запускати повітряного змія і читати по складах. Який ніколи не підвищував голос і не зачиняв двері спальні, щоб «відпочити від вашого шуму».
Сергій підняв очі й зустрів її погляд поверх голови Іллі. У цьому погляді було обіцяння — ціле життя, сповнене тихих розмов на кухні, спільних сніданків, прочитаних книжок і пройдених доріг.
Анна усміхнулася. Іноді, щоб знайти дорогу додому, потрібно спершу піти — як колись вона пішла з пологового, зовсім сама.
